Анри Шаррьер – Метелик (страница 18)
— Хто там? Хто? Це ти, Марселю?
— Це втікач із в’язниці.
— Чого ти сюди прийшов? Обікрасти нас? Гадаєш, ми багаті?
— Ні, мені потрібна допомога.
— Безплатно чи за гроші?
— Заткни пельку, Сово!
З хижок виходять чотири тіні.
— Іди сюди, друже, б’юсь об заклад: ти той, хто прихопив із собою карабін. Якщо він зараз при тобі, то поклади його на землю, тут не бійся нікого.
— Так, це я, але карабін не при мені. — Я підходжу до них ближче, та в темряві розгледіти їхніх облич не можу. Я безглуздо простягаю руку, але ніхто її не тисне. Нарешті усвідомлюю, що руки тут не подають: вони не хочуть мене заразити.
— Ходімо до хижі, — сказав Сова.
Всередині на столі стоїть олійна лампа.
— Сідай.
Я сідаю на солом’яний стілець без спинки. Сова засвічує ще три олійні лампи й одну ставить на стіл просто переді мною. Дим від кокосової олії огидно смердить. Я сиджу, а вони п’ятеро стоять. Їхніх облич я не бачу, а моє освітлює лампа на столі, — цього їм і хотілось. Озивається голос, який звелів Сові заткнути пельку.
— Агнію, іди спитай, чи можна привести його до громадського дому. Побалакай з Туссеном і швидше вертайся. Тут, друже, ми не маємо чого запропонувати тобі випити, хіба що кілька яєць. — Він ставить переді мною кошик з лози, повен яєць.
— Ні, дякую.
Один з них сідає близько біля мене, і тоді я вперше бачу обличчя прокаженого. Це щось жахливе, і я намагаюся не дивитись на нього й не виказувати свого враження. Ніс у нього цілком роз’їдений, посеред обличчя видніє дірка. Наголошую: не дві, а одна дірка, завбільшки з двофранкову монету. Правий бік нижньої губи теж роз’їдений, тому видно, як його три дуже довгі розхитані жовті зуби впинаються в голу верхню щелепу. В нього тільки одне вухо. Він кладе обв’язану бинтом правицю на стіл. На лівій руці в нього лишилося тільки два пальці, якими він підтримує довгу товсту сигару, що її згорнув сам із напівдостиглого листка тютюну, бо сигара ще зеленкувата. Повіка в нього збереглася тільки на лівому оці, а на правому її вже немає, там тепер видніє глибока яма, що тягнеться аж до посивілого розкуйовдженого чуба.
Він каже мені дуже хрипким голосом:
— Ми допоможемо тобі, друже. Я не хочу, щоб ти став таким, як я.
— Дякую.
— Мене звати Жан Безстрашний, я — дитя передмістя. Я був гарніший, дужчий і здоровіший за тебе, коли мене привезли на каторгу. І ось що зі мною сталося за десять років.
— Тебе не лікують?
— Лікують. Мені полегшало після того, як я став робити собі уколи. Поглянь, — повернув він голову, показавши мені її лівий бік. — З цього боку рана засихає.
Мене сповнює велика жалість, і я, бажаючи виявити свою прихильність до нього, намагаюсь торкнутися його лівої щоки. Але він відкидає голову назад, проказуючи:
— Дякую за те, що ти хотів торкнутися мене, але ніколи не торкайся прокаженого, не їж і не пий з його котелка.
Я досі бачив обличчя тільки одного прокаженого, того, якцй не дав мені до нього доторкнутися.
— Де він? — з’явилася в дверях тінь низького чоловіка, лише ледь вищого за карлика. — Його хочуть побачити Туссен та інші. Веди його до центру.
Жан Безстрашний підводиться й каже мені:
— Ходи зі мною.
Ми рушаємо всі разом: четверо чи п’ятеро поперед мене, я — поряд із Жаном Безстрашним, решта — позаду. Хвилини за три виходимо на якийсь майданчик, освітлений місяцем. Це плеската вершина острова, посеред якої стоїть будинок. З двох його вікон цідиться світло. Біля дверей нас уже чекають зо два десятки людей. Коли ми підходимо ближче, вони розступаються, даючи нам дорогу. В залі, метрів десять завдовжки й чотири завширшки, стоїть щось на зразок каміна, в ньому горять дрова, а біля нього лежать здоровенні камені однакового розміру. Залу освітлюють два великі гасові ліхтарі. На табуреті сидить чоловік непевного віку з білим обличчям і чорними очима. Позад нього на ослоні — ще п’ять-шість острів’ян.
— Я Туссен Корсіканець, — каже той, що на табуреті. — А ти, певне, Метелик?
— Так.
— На каторзі новини розходяться швидко — так само швидко, як ти дієш. Куди ти подів карабін?
— Ми кинули його в річку.
— Де саме?
— Навпроти лікарняного муру, там, де ми через нього перелазили.
— Його можна дістати?
— Гадаю, можна. Там не глибоко.
— Звідки ти знаєш?
— Ми заходили у воду — довелося нести до човна покаліченого товариша.
— Що з ним?
— Зламав ногу.
— Ти йому допоміг?
— Порозколював уподовж кілька гілляк і примотав їх навколо ноги.
— Йому боляче?
— Так.
— Де він?
— У пірозі.
— Ти сказав, що прийшов просити допомоги. Якої саме?
— Мені потрібен човен.
— Хочеш, щоб ми дали тобі човен?
— Так, я маю чим заплатити.
— Гаіразд. Я продам тобі власний човен. Прекрасний човен, зовсім новий. Я вкрав його минулого тижня в Альбіні. Не човен, а трансатлантичний корабель. Немає тільки кіля. Та за дві години ми поставимо тобі чудовий кіль. А решта на місці: стерно, чотириметрова щогла із залізного дерева й новісіньке вітрило з лляного полотна. Скільки даси?
— Назви ціну. Я не знаю, які тут ціни.
— Як можеш, дай три тисячі франків, а як ні, то знайди завтра вночі карабін, і за нього я тобі віддам човща.
— Ні, краще я заплачу.
— Гаразд, домовилися. Блохо, дай кави!
Блоха, заввишки з карлика, який приходив по мене, підходить до полички, прикріпленої до стіни над вогнем, бере новісінький блискучий і чистий котелок, наливає в нього з пляшки кави й ставить на вогонь. Перегодя він розливає цю каву в кухлі, що стоять біля каміння, а тоді Туссен нахиляється й роздає ці кухлі чоловікам, що товпляться позад нього. Блоха простягає мені котелок і каже:
— Пий, нічого не боячись, бо цей котелок призначається тільки для здорових людей. Жоден хворий не п’є з нього.
Я беру цей котелок і п’ю, потім ставлю його собі на коліно. І нараз бачу, що до Котелка прилип чийсь палець. Сам не знаю, що мені робити, але тут озивається Блоха:
— Погляньте, я знову втратив пальця! Де ж він у дідька подівся?
— А ось він, — кажу я, показуючи йому котелок.
Він відриває пальця, кидає у вогонь і назад повертає мені котелок.
— Можеш пити, в мене суха проказа. Я розпадаюсь на частини, але не гнию, я не заразний.
До мене доноситься запах паленого тіла. Мені спадає на думку: «Мабуть, це горить той палець».
— Тобі доведеться побути тут завтра до вечора й дочекатися відпливу, — каже Туссен. — Іди й попередь своїх товаришів. Пораненого віднеси до хижки, забери все з піроги, а саму її потопи. Ніхто з нас не може тобі допомогти, сам повинен зрозуміти чому.