Анри Шаррьер – Метелик (страница 20)

— А як я дізнаюся, котра буде година?

— Стеж, коли починатимуться відпливи й припливи.

Спускаємо човен на воду. Це вже не пірога, ні. Хоч ми повантажили всі речі й сіли самі, борти здіймаються над водою сантиметрів на сорок. Щогла, загорнута у вітрило, лежить у човні, ми поставимо її аж у гирлі. Прилаштовуємо стерно із запобіжною штангою, а також набиту ліанами подушку для мене. Для Клузйо, — він не схотів, щоб йому зробили на нозі перев’язку, — ми спорудили халабуду на дні човна. Тепер Клузйо лежить біля моїх ніг — між мною і бочкою з водою. Матюрет сідає на дно, але поперед мене. Тут я відчуваю себе впевнено, не так, як у пірозі.

Я повинен виплисти на середину річки, тримаючись ближче до лівого, голландського, берега.

— Прощавайте, не гайтеся! — каже нам Жан Безстрашний.

— Хай щастить вам! — озивається Туссен і штовхає ногою човен.

— Дякуємо тобі, Туссене, і тобі, Жане! Щиро дякуємо всім вам.

І ми швидко відчалюємо. Нас підхоплює відплив, який почався дві з половиною години тому, і його течія стрімко несе нас униз.

Дощ не вщухає, і за десять метрів перед собою ми нічого не бачимо. Нижче на річці є два острівці, і Матюрет нахилився вперед, пильнуючи, аби наш човен не налетів на їхні кам'яні береги. Швидко темніє. Якийсь час нас стримує велике дерево, що зачепилось гілляками за човен і пливе разом із нами. Та потім дерево, на щастя, відстає від човна, і ми мчимо зі швидкістю щонайменше кілометрів тридцять на годину. Закурюємо, випиваємо рому. Прокажені дали нам шість обплетених соломою бутельків від к’янті[7], повних рому. Дивна річ, ніхто з нас не говорить про рани, які ми побачили на прокажених. Тема розмови в нас одна: їхня доброта, щедрість, порядність, а також те, що нам здорово пощастило, що ми зустрілися з бретонцем у масці, який провів нас до Голубиного острова.

Дощ ллє вже як із відра. Я змок до рубця, але ці вовняні блузи гріють навіть мокрі. Отож нам не холодно. Тільки рука, якою я тримаю стерно, ціпеніє на дощі.

— Оце швидкість! — каже Матюрет. — Кілометрів сорок на годину, а то й більше. Як ви гадаєте, скільки часу ми вже пливемо?

— Зараз я тобі скажу, — озивається Клузйо. — Зачекай трохи… Три години п’ятнадцять хвилин.

— Ти з глузду з’їхав! Як ти дізнався?

— Як тільки ми відчалили, я почав відлічувати по триста секунд і щоразу відривав клаптик картону. В мене набралося тридцять дев’ять клаптиків. Один клаптик — це п’ять хвилин, а разом виходить три години п’ятнадцять хвилин. Якщо я не помилився, то за п’ятнадцять-двадцять хвилин ми перестанемо спускатися вниз і попливемо назад — туди, звідки відпливли.

Я повертаю стерно праворуч, намагаючись перетнути річку навскоси й дійти до берега Нідерландської Гвіани. Та не встигаємо ми дістатися до заростів, як течія зупиняється. Ми вже не пливемо ні вниз, ні вгору. Кидаємо курити, не розмовляємо вголос, тільки перешіптуємося: «Бери весла й греби!» Я теж веслую, притримуючи весло правим боком. Човен тихо причалює до заростей, ми хапаємося за гілки й запливаємо під них. Ось ми й під деревами. Річка сіра, огорнена туманом. Коли б не припливи й відпливи, то важко було б сказати, з якого боку море й де середина річки.

Щасливе відплиття

Приплив триватиме шість годин, а потім нам чекати ще півтори години. Отож я, хоч і дуже збуджений, можу поспати цілих сім годин. Мені треба відпочити, інакше як я триматимусь у морі? Я влягаюся між бочкою і щоглою. Матюрет напинає між лавою та бочкою ковдру, і під цим дахом я засинаю. Ніщо не порушує мого глибокого сну — ні кошмари, ні дощ, ні навіть те, що в боки скрізь муляє. Я сплю доти, аж доки мене будить Матюрет.

— Метелику, мабуть, час рушати. Відплив уже давно почався.

Човен стоїть повернутий у бік моря. Я опускаю у воду руку — течія дуже швидка. Дощ ущух, молодий місяць добре освітлює річку — ми бачимо метрів на сто довкола. По воді пливуть дерева, трава, якісь чорні тіні. Я намагаюсь розгледіти, чи то не річкові або морські судна. Тут, під деревами, безвітряно. А чи є вітер на середині річки? І чи сильний він? Ми вибираємося з-під дерев, але човна від великого кореня ще не відв’язуємо. Поглянувши на обрій, я бачу берег, гирло річки й море. Ми пропливли набагато більше, ніж гадали, і в мене складається враження, ніби до моря залишилося всього кілометрів десять. Ми випиваємо по доброму ковтку рому й радимося, чи варто зараз ставити щоглу. Вирішуємо поставити, і вона надійно сідає в гніздо. Я підіймаю вітрило, не розгортаючи його. Матюрет готовий напнути штормовий фок і клівер, тільки-но я подам йому знак. Щоб розгорнути вітрило, досить буде відпустити вірьовку, яка притримує його довкола щогли, — це я зможу зробити й сам. Матюрет сидить спереду й веслує одним веслом, а я ззаду — другим. Треба якнайшвидше відійти від берега, до якого нас прибиває течія.

— Тримайтеся! Віддаємося на ласку Божу!

— На ласку Божу! — повторює Клузйо.

— Віддаю себе в твої руки, Господи! — озивається Матюрет.

І ми відчалюємо. Веслуємо щосили. І легко відриваємося від берега. Поки пропливли метрів двадцять до середини річки, течія знесла нас униз на цілих сто метрів. І одразу дається взнаки вітер — він штовхає човен на середину річки.

— Матюрете, підніми штормовий фок та клівер і добре закріпи їх!

Вітер напинає штормовий фок і клівер, човен стає дибки, наче кінь, і мчить стрілою. Мабуть, ми вирушили набагато пізніше, ніж мали вирушити, бо над річкою враз стає видно, як удень. За два кілометри праворуч ми добре бачимо французький берег, за кілометр ліворуч — голландський. А попереду виразно піняться верхівки хвиль.

— Господи, ми опізнилися! — каже Клузйо. — Гадаєш, устигнемо вийти в море?

— Не знаю.

— Поглянь, які високі на морі хвилі і які білі в них гребені! Невже починається приплив?

— Не думаю, річка ще тече вниз.

— Ми з неї не виберемось і не встигнемо дістатися до моря, — каже Матюрет.

— Заткни пельку й пильнуй за вірьовками клівера та штормового фока. А ти, Клузйо, теж помовч!

На-пах!.. На-пах!.. Хтось стріляє в нас з карабіна. Другий постріл я виразно почув. То не наглядачі — постріли долинули з боку Нідерландської Гвіани. Я підіймаю вітрило, і воно так напинається, що, здається, ще трохи, і понесе геть мене самого, — адже вірьовка від нього прив’язана до моєї руки. Човен перехиляється більше ніж на сорок п'ять градусів. Я набираю у вітрило якомога більше вітру; зробити це неважко, вітер дуже сильний. На-пах! На-пах, на-пах!! І все стихає. Нас віднесло ближче до французького берега, ніж до голландського, і, певне, тому там перестали стріляти.

Під могутнім натиском вітру човен не пливе, а мчить із запаморочливою швидкістю і через кілька хвилин ледь не налітає на французький берег. Ми виразно бачимо людей, що біжать до річки. Я трохи перехиляюся через борт, щосили тягнучи за вірьовку вітрила. Воно вже просто переді мною, а клівер і штормовий фок самі переходять на другий борт. Човен майже розвертається, я відпускаю вітрило, і ми під поривом вітру виходимо з гирла. Так, виходимо! За десять хвилин перша морська хвиля намагається перегородити нам дорогу, але ми легко її долаємо, і замість бурхливого плескоту, який не стихав на річці, тепер чуємо лише тихеньке похлюпування. Ми пробираємося по цих досить високих хвилях з легкістю хлопчика, що грається в довгої лози. Хлюп-хлюп — і човен то підіймається на хвилях, то опускається, навіть не здригаючись і не погойдуючись. Чути тільки, як борти ляскають по воді, коли човен спускається із хвилі.

— Ура! Ура! Ми в морі! — кричить на повні груди Клузйо.

Нашу перемогу милосердний Господь осяває сліпучим сонцем — починається новий день. Море в незмінному ритмі котить свої хвилі. Що далі ми пливемо, то вони стають вищі й вищі. Вода в морі брудна. Попереду, на півночі, темний обрій згодом синіє. Я не дивлюся на компас: сонце у мене за правим плечем. Ми мчимо за вітром уперед, і човен майже не нахиляється, бо я попустив вітрило. Починаються великі пригоди.

Клузйо намагається підвестися — він хоче все бачити. Матюрет допомагає йому сісти й спертися спиною на бочку. Клузйо скручує цигарку, припалює, дає її мені, і ми всі троє куримо.

— Подай тафію, треба «замочити» наш вихід у море, — каже Клузйо.

Матюрет наливає в три залізних кухлі по доброму ковтку, і ми цокаємося. Матюрет сидить біля мене, і ми перезираємось. Обличчя Клузйо й Матюрета сяють від щастя; моє, певне, теж.

— Капітане, скажіть, будь ласка, куди ви хочете дістатися? питає мене Клузйо.

— До Колумбії, як на те буде ласка Божа.

— Божа ласка неодмінно буде! — відповідає Клузйо.

Сонце швидко підіймається вгору, а нам не слід дуже пектися на ньому. З лікарняних халатів ми робимо собі арабські бурнуси. Намочені, вони зберігають прохолоду на голові й оберігають нас від сонячного удару. Море довкола нас опалово-голубе, хвилі заввишки з три метри й вельми довгі, що допомагає нам плисти з усім комфортом. Вітер досить сильний, і ми швидко віддаляємося від берега, що дедалі стирається на обрії. Що більше ми віддаляємося від цього зеленого масиву, то дужче він розкриває таємниці своїх глибин. Коли я дивлюся назад, хвиля, яку наш човен невдало здолав, примушує мене зосередитись і нагадує мені про мою відповідальність за життя товаришів і за своє власне.