Анри Шаррьер – Метелик (страница 22)
— Where are you coming from?
— French Guyane[8].
— Ви говорите по-французькому? — озивається одна з жінок.
— Так, пані.
— Що ви робите у відкритому морі?
— Пливемо світ за очі.
Жінка перемовляється з капітаном, потім каже нам:
— Капітан запрошує вас на борт, він візьме й вашого човна.
— Скажіть йому, що ми дякуємо, але нам добре і в нашому човні.
— Чому ви відмовляєтесь від допомоги?
— Бо ми втікачі і нам з вами не по дорозі.
— Куди ж ви пливете?
— На Мартініку або ще далі. Де ми зараз?
— У відкритому океані.
— Який треба взяти курс, щоб потрапити на Антільські острови?
— Ви вмієте читати англійську морську карту?
— Вміємо.
І ось нам спускають на мотузці англійську карту, кілька блоків сигарет, хліб, Засмажений свинячий окіст, ще якийсь харч.
— Погляньте на карту.
Я дивлюсь на неї й кажу:
— Щоб потрапити на Антільські острови, які належать Англії, я повинен іти на захід з нахилом один румб на південь.
— Так.
— Скільки приблизно туди миль?
— Через два дні будете на місці, — відповідає капітан.
— До побачення, дякуємо за допомогу!
— Капітан корабля захоплений вашою хоробрістю і вітає вас!
— Дякуємо, прощавайте!
І танкер поволі відходить, трохи не зачепивши нас. Я відпливаю від нього, щоб не попасти у водоверть від гвинта, і саме цієї миті один матрос кидає мені в човен безкозирку. У цій безкозирці із золотою нашивкою та якірцем я без особливих пригод і дістаюся через два дні до Трінідаду.
Трінідад
Ще задовго до того, як на обрії з’явилася земля, ми побачили птахів. Вони закружляли над нами о пів на восьму ранку.
— Друзі, попереду земля! Перша, найважча частина нашої втечі успішно закінчилась! Хай живе свобода!
Всі ми на радощах щось вигукуємо, кричимо, наче діти. Попечені обличчя ми позмащували собі какаовим маслом, яке нам спустили з англійського корабля. О дев’ятій годині бачимо землю. Свіжий, але не сильний вітер несе нас ледь збуреним морем. Та тільки о четвертій пополудні ми розрізняємо деталі видовженого острова, гуртики білих будиночків, над якими здіймаються кокосові пальми. Власне, ще важко збагнути, острів це чи півострів, а тим більше — чи в тих будиночках хтось живе. Ми пливемо ще з годину і нарешті бачимо людей — вони виходять на берег, до якого ми наближаємось. Хвилин за двадцять там збирається чимала юрма. Зустрічати нас вийшло, мабуть, усе те невеличке селище. Згодом ми дізнаємося, що воно називається Сан-Фернандо.
За триста метрів від берега я кидаю якір, і він одразу чіпляється за дно. Я роблю так ось чому: по-перше, ще хтозна, як поводитимуться ці люди, а по-друге, якщо океанське дно вкрите кораловими рифами, то можна продірявити човен. Ми згортаємо вітрило й чекаємо. До нас підпливає невеликий човен. Веслують двоє негрів, а спереду сидить білий у шоломі англійських колоніальних військ.
— Ласкаво просимо на Трінідад! — каже чистою французькою мовою білий. Негри шкірять зуби.
— Дякуємо, пане, за добрі слова. Скажіть, дно біля берега коралове чи піщане?
— Піщане, можете спокійно плисти до самого берега.
Ми вибираємо якір, і хвилі повільно несуть нас до берега. Тільки-но причалюємо, як із десятеро людей заходять у воду й витягують човен на суходіл. Усі мовчки дивляться на нас, негритянки й індійки звабливо всміхаються. Ці люди запрошують нас до себе, пояснює мені по-французькому білий. Матюрет загрібає пригорщу піску й цілує його. Я розповідаю білому про Клузйо, і той розпоряджається віднести хворого до будиночка, що стоїть на самому березі. Білий каже, що ми можемо залишити речі в човні до завтра, ніхто нічого не візьме. Усі називають мене капітаном, я сміюся з цього. Вони кажуть мені: «Good capitain, long rid small boat!» («Добрий капітан, він пройшов чималу відстань на невеликому човні!»)
Вечоріє. Я прошу, щоб наш човен відтягли ще далі на берег і прив’язали до іншого, більшого, човна, що стоїть на суходолі. Потім ми йдемо з англійцем до нього додому. Його будинок — звичайне бунгало, які можна побачити скрізь на англійській землі: кілька дерев’яних східців, двері, над якими бляшаний дашок. Я заходжу після англійця, Матюрет іде за мною. Зайшовши, бачу Клузйо, який сидить у кріслі, поклавши скалічену ногу на стільця, так ніби хизуючись нею; його обступили жінка й дівчина.
— Це моя дружина й дочка, — каже він. — А син навчається в Англії.
— Ласкаво просимо до нашого дому, — озивається жінка по-французькому.
— Сідайте, — запрошує дівчина, поставивши нам лозові крісла.
— Дякуємо, пані, не варто так клопотатися.
— Чому ж? Ми знаємо, звідки ви пливете, будьте спокійні. Ще раз кажу вам: ласкаво просимо!
Чоловік цей адвокат, звуть його містер Бауен. Він має контору в Порт-оф-Спейні —столиці Трінідаду, що за сорок кілометрів звідси. Нам приносять чай з молоком, грінки, масло, варення. Це наш перший вечір серед вільних людей, і я не забуду його довіку. Ці люди жодним словом не запитують про наше минуле, взагалі не ставлять нескромних запитань, їх лише цікавить, скільки днів ми провели в морі й як пройшла подорож; чи Клузйо дуже болить нога й чи не бажаємо ми, щоб вони попередили поліцію, а може, зачекати ще день, перш ніж її попередити; чи є в нас батьки, дружини й діти. Якщо ми бажаємо написати їм, то вони ладні віднести наші листи на пошту. Що й казЗти: незвичайна гостинність; як і люди на березі, ця родина виявляє виняткову увагу до трьох утікачів.
Містер Бауен телефонує лікареві, і той радить завтра пополудні привезти до нього пораненого — він просвітить рентгеном йому ногу і скаже, що робити далі. Потім містер Бауен телефонує комендантові Армії спасіння[9]; той обіцяє приготувати для нас номер у підпорядкованому йому готелі, тож ми можемо приїздити коли схочемо. Водночас він радить берегти наш човен, бо нам доведеться плисти далі. Містер Бауен запитує, хто ми — каторжани чи засланці, і ми відповідаємо, що каторжани. Це адвокатові, здається, подобається.
— Чи не бажаєте скупатися й поголитись? — запитує мене дівчина. — Не відмовляйтеся, це не завдає нам ніякого клопоту. У ванній ви знайдете все, що, сподіваюсь, підійде для вас.
Я йду до ванної, купаюсь, голюся й виходжу зачесаний, у сірих штанях, білих сорочці й шкарпетках та тенісних тапках.
У двері стукає індієць, він вносить згорток, дає його Матюретові й каже: лікар помітив, що я приблизно такого самого зросту, як адвокат, і легко зможу підібрати в адвоката для себе одяг, а от низький Матюрет нічого тут собі не підбере, бо в цій сім’ї нема таких низьких на зріст. Індієць вклоняється, як вклоняються мусульмани, й іде від нас. Що сказати про цю доброту? Моє серце переповнює почуття вдячності. Клузйо першим ліг спати, а ми п’ятеро обмінюємося різними думками. Найбільше цікавить цих чарівних жінок те, як ми збираємось повернутись до нормального життя. Вони й словом не запитують про наше минуле, ведуть мову тільки про теперішнє й майбутнє. Містер Бауен висловлює жаль, що Трінідад не дозволяє втікачам поселятися на острові. Він уже не раз, пояснює містер Бауен, клопотався про інших втікачів, але жодного разу не домігся дозволу.
Дівчина, як і її батько, розмовляє чистою французькою мовою, без акценту, без жодних похибок у вимові. Вона білява, обличчя в неї у ластовинні, їй років сімнадцять— двадцять, я не наважився спитати в неї про її вік.
— Ви ще молодий, у вас попереду ціле життя, — каже вона, — я не знаю, чому вас засудили, й не хочу знати, але те, що ви відважилися вирушити в океан на такому малому човні й здійснили таку довгу й небезпечну подорож, свідчить, що ви ладні за будь-яку ціну досягти волі, і це заслуговує похвали.
Ми спимо до восьмої ранку. Коли встаємо, на стіл уже накрито. Жінки спокійно кажуть нам, що містер Бауен поїхав до Порт-оф-Спейна й повернеться аж пополудні. Тоді, мовляв, буде видно, що нам робити далі.
Цей чоловік, що привів у свій дім каторжан-утікачів, дає нам неабиякий урок. Він ніби хоче нам сказати: «Ви звичайні люди. Самі поміркуйте: ми знайомі дванадцять годин, а я цілком довіряю вам, лишаю вас у своєму домі з дружиною та дочкою». Ми дуже зворушені цією приязню і почуваємось так, наче адвокат нам сказав: «Я поговорив з вами й побачив, що ви чудові хлопці, гідні моєї довіри, і я певен: ви не здатні на лихі вчинки, тому лишаю вас у своїй оселі, як давніх друзів».
Я не дуже освічений і не вмію гарно, натхненно й проникливо описати тобі, читачу, — якщо ця книжка колись знайде читача, — про те, як ми знову ставали людьми, поверталися до колишнього життя. Це невидиме освячення, духовне очищення, коли твою душу мовби витягають із багнюки, швидко зробило з мене зовсім іншу людину, з мене, каторжанина, якому навіть на волі ввижається брязкіт ланцюгів і щохвилини здається, ніби за ним хтось стежить. І ось усе, чого я набачився, зазнав і натерпівся, усе, що вбило в мені людину, враз, наче за помахом чарівної палички, зникло. Дякую вам, містере Бауен, адвокате її величності королеви, дякую за те, що ви за такий короткий час зробили з мене іншу людину!
У білявої дівчини, що піклується про нас, очі голубі, як море. Ми сидимо з нею під кокосовою пальмою в садку її батька. Рослини, що зацвіли червоним, жовтим і ліловим цвітом, надають цьому садкові того поетичного колориту, який саме потрібен у цю мить.