Анри Шаррьер – Метелик (страница 24)

Мов два хрущі, що б’ються у скло лампи, ми блукаємо з Матюретом по місту, зазираючи з бару до бару. І тільки коли виходимо на невелику освітлену площу, я бачу на дзвіниці, котра година, й починаю тремтіти. Друга година. Друга година ночі! Нам треба негайно повертатися до готелю. В нинішньому нашому становищі ми дозволили собі зайве. Ото добра думка складеться про нас у коменданта Армії спасіння! Ми квапимося. Я зупиняю таксі, і за два долари доїжджаємо до готелю. Коли ми, засоромлені, вбігаємо в хол, нас чемно зустрічає представниця Армії спасіння, молода білявка років двадцяти п’яти — тридцяти… Вона не дивується й не гнівається, що ми повернулись так пізно. Жінка каже кілька слів по-англійському, і ми сприймаємо це як вияв зичливості й привітності. Потім вона дає нам ключ від номера й бажає на добраніч. Ми лягаємо спати. У валізі я знайшов собі піжаму. Гасячи біля себе світло, Матюрет каже мені:

— А все ж таки слід було б подякувати Господу Богу за те, що за такий короткий час він стільки всього нам дав! Як ти гадаєш, Метелику?

— Подякуй і за мене. — І я гашу своє світло.

Це воскресіння, це повернення з домовини, з кладовища, де нас поховано було живцем, хвилюючі події минулої ночі, яка повернула нас до життя, так зворушили мене, що я не можу заснути. Перед моїми заплющеними очима пропливають картини, зливаються, знову постають дуже виразно, але не в хронологічній послідовності, а хаотично: то суд, то Консьєржері, потім прокажені, а тоді Сен— Мартен-де-Ре, Трібуйяр, Жезюс, шторм…

Здається, ніби все, що я пережив за рік, поспішає зринути водночас у моїх спогадах і закружляти у фантасмагоричному танці. Марно я стараюсь прогнати ці образи, нічого з цього не виходить. І найдивніше те, що коли в моїй уяві зринають ці образи, мені вчуваються кувікання вепрів, крик птахів гоко, завивання вітру, хлюпання хвиль, з чим зливається музика однострунних скрипок, на яких грали індійці в різних барах, де ми побували.

Нарешті, коли надворі вже розвидняється, я засинаю. Годині о десятій хтось стукає у двері. Входить, усміхаючись, містер Бауен.

— Добридень, друзі мої! Ще спите? Ви пізно повернулися? Добре погуляли?

— Добрий день! Так, повернулися ми пізнувато, ви вже вибачайте.

— Та що ви! Тут немає нічого дивного — після всього того, що ви пережили. Вам захотілося скористатись зі своєї першої ночі на волі. Я прийшов, щоб провести вас до поліції. Треба офіційно заявити, що ви нелегально проникли до нашої країни. Після цієї формальності провідаємо вашого друга. Сьогодні вранці йому зробили рентген. Результат буде відомий трохи пізніше.

Ми швидко вмиваємось і сходимо вниз до вестибюля, де разом з комендантом нас чекає містер Бауен.

— Добрий день, друзі мої, — вітається комендант ламаною французькою мовою.

— Добрий день усім! Як вам у нас? — питає жінка у формі Армії спасіння. — Вам сподобався Порт-оф-Спейн?

— О, звичайно, пані! Ми з приємністю погуляли по місту!

Випиваємо по чашці кави й рушаємо до поліції, йдемо пішки — туди якихось метрів двісті. Полісмени при вході вітаються і дивляться на нас досить байдужо. Поминувши двох вартових з темною, як ебенове дерево, шкірою і в мундирах кольору хакі, входимо до розкішного, але суворого кабінету. Назустріч нам підводиться офіцер років п’ятдесяти, в сорочці й при краватці, теж кольору хакі, з нашивками та медалями. Він у шортах.

— Добрий день, — каже офіцер французькою мовою. — Сідайте. Перш ніж офіційно прийняти вашу заяву, хоч у трохи поговорити з вами. Скільки вам років?

— Двадцять шість і дев’ятнадцять.

— За що вас засудили?

— За участь у замаху.

— На скільки вас засудили?

— На довічну каторгу— О, вас судили не просто за участь у замаху, а за вбивство.

— Ні, пане, я тільки брав участь у замаху.

— А мене за вбивство, — каже Матюрет. — Я тоді мав сімнадцять років.

— У сімнадять років людина вже усвідомлює, що вона коїть, — каже офіцер. — В Англії, якщо б ваш злочин довели, вас повісили б. Гаразд, англійські власті не беруться оцінювати французьке правосуддя. Але ми не згодні з тим, що засуджених відсилають до Французької Гвіани. Ми знаємо, що ця негуманна покара не гідна такої цивілізованої нації, як французька. Та ви, на жаль, не маєте права залишитися ні на Трінідаді, ні на будь-якому іншому англійському острові. Це неможливо. Прошу вас поводитися гідно й не пробувати якось викрутитися — занедужати чи знайти інший привід відкласти своє відплиття. Можете відпочивати в Порт-оф-Спейні п’ятнадцять-вісім— надцять днів. Здається, човен у вас непоганий. Я дам вказівку, щоб його перевезли сюди, в порт. Якщо його треба полагодити, теслі королівського військово-морського флоту це зроблять. Вам дадуть у дорогу необхідну провізію, а також добрий компас та морську карту. Сподіваюся, вас прийме котрась із південноамериканських країн. Тільки не пливіть до Венесуели — там вас заарештують і примусять якийсь час відпрацювати на будівництві доріг, а потім передадуть французьким властям. На мою думку, не можна занапащати вік людині, яка припустилася в житті серйозної помилки. Ви молоді, здорові, до того ж привабливі, і після всього, що пережили, сподіваюся, не скорилися своїй лихій долі. Це підтверджує і те, що ви опинилися тут. Я радий, що можу допомогти вам стати порядними людьми. Хай вам щастить! Якщо у вас виникнуть труднощі, наберіть цей номер телефону — й почуєте відповідь по-французькому.

Він дзвонить, і по нас приходить людина в цивільному. В залі, де багато полісменів та цивільних друкують на машинках, чоловік у цивільному починає нас розпитувати.

— Чому ви припливли до Трінідаду?

— Щоб відпочити.

— Чи ви, втікаючи, вчинили правопорушення, завдавши шкоди іншим особам або вкоротивши їм віку?

— Ми нікого серйозно не поранили.

— Звідки ви знаєте про ці?

— Ми про це довідалися перед відплиттям.

— Скільки вам років, яка ваша кримінальна відповідальність згідно з французькими законами? Панове, у вашому розпорядженні п’ятнадцять-вісімнадять днів, упродовж яких ви можете тут відпочити. Увесь цей час ви цілком вільні у своїх діях. Коли переїдете до іншого готелю, попередьте нас про це. Я сержант Віллі. Ось на моїй візитці два номери телефонів: це— офіційний номер у поліції, а це — домашній. Якщо з вами щось станеться й виникне потреба в моїй допомозі, негайно телефонуйте мені. Ми знаємо, що ви належно оціните довіру, з якою ми ставимося до вас. Певен, ви поводитиметеся добре.

Потім містер Бауен веде нас до лікарні. Клузйо радий нас бачити. Ми не розповідаємо йому про те, як провели ніч у місті. Лише кажемо, що маємо змогу ходити куди завгодно. Клузйо такий здивований, що перепитує:

— Без конвою?

— Еге ж, без конвою.

— Тоді все гаразд. Дивні люди ці англійці!

Містер Бауен, який на кілька хвилин залишив нас, повертається з лікарем.

— Хто вправив вам ногу, перше ніж накласти дощечки? — питає лікар.

— Я і ще один чоловік, якого тут немає, — відповідаю я замість Клузйо.

— Ви так добре це зробили, що не доведеться її знову ламати. Вона правильно зрослася. Ми тільки візьмемо її в гіпс і накладемо шину, щоб ви могли трохи ходити, — каже лікар уже до Клузйо. — Ви зостанетесь тут чи хочете піти з товаришами?

— Піду з товаришами.

— Що ж, завтра вранці переберетеся до них.

Ми дякуємо лікареві, і він та містер Бауен виходять, а ми до самого надвечір’я сидимо в свого друга. Та ще більше ми радіємо наступного дня, коли збираємося всі троє у своєму готельному номері з широко розчахнутим вікном і вентиляторами, які освіжають повітря. У новому одязі ми маємо гарний вигляд і вітаємо з цим один одного. Коли знову заходить мова про минуле, я їм кажу:

— А тепер якнайшвидше забудьмо про минуле й думаймо про теперішнє та майбутнє. Куди ми подамося? До Колумбії? До Панами? До Коста-Ріки? Чи нам не слід порадитися з містером Бауеном щодо країн, де нас зможуть прийняти?

Я телефоную Бауенові до його контори, але телефон мовчить. Телефоную додому в Сан-Фернандо, і мені рід— повідає його донька. Привітавшись, вона каже:

— Пане Анрі, біля вашого готелю, якраз навпроти «Фіш маркету», зупиняються автобуси, які ходять у Сан— Фернандо. Чому б вам не приїхати до нас? Приїздіть, я чекаю.

І ось ми всі троє їдемо до Сан-Фернандо. Клузйо чудово виглядає у напіввійськовому костюмі тютюнового кольору.

Приїзд до будинку, де нас так тепло прийняли, зворушує всіх нас. Здається, ці жінки вловлюють наше зворушення, бо разом кажуть:

— Ось ви й повернулися до свого дому, любі друзі! Сідайте якомога зручніше. — І, замість того, щоб казати нам «пане», вони щоразу, звертаючись до нас, називають нас по імені: «Анрі, подайте мені цукор. Андре (Матюрета звати Андре), чи не бажаєте ще пудингу?»

Пані й панно Бауен, сподіваюсь, що Бог віддячить вам за таку доброту до нас і що ваші благородні душі, які подарували нам стільки радощів, спізнаватимуть до кінця ваших днів тільки велике щастя.

Ми, розмовляючи з ними, розгортаємо на столі карту. Відстані вельми великі: до найближчого колумбійського порту Санта-Марта — тисяча двісті кілометрів; до Панами — дві тисячі сто кілометрів; до Коста-Ріки — теж дві тисячі сто кілометрів.

Приїздить містер Бауен.

— Я обдзвонив ус і консульства й маю добру звістку: ви можете зробити зупинку на кілька днів на острові Кюрасао, щоб перепочити. В Колумбії немає ніяких законів щодо каторжан-утікачів. Консул твердить, що ніколи каторжани-втікачі не діставалися океаном до Колумбії. Немає ніяких законів щодо каторжан-утікачів і в Панамі та в інших країнах.