Анри Шаррьер – Метелик (страница 25)

— Я знаю одне надійне для вас місце, — каже Маргарет, донька містера Бауена. — Але воно дуже далеко, туди щонайменше три тисячі кілометрів.

— Де це? — питає її батько.

— У Британському Гондурасі. Там губернатором мій хрещений батько.

Я дивлюсь на своїх друзів і кажу їм:

— Курс на Британський Гондурас!

Це англійське володіння, яке на півдні межує з Республікою Гондурас, а на півневі — з Мексікою.

Другу половину дня ми з допомогою Маргарет та її матері накидаємо на карті курс. Перший етап: Трінідад — Кюрасао, тисяча кілометрів. Другий: Кюрасао — будь— який острів, що трапиться нам на дорозі. Третій: Британський Гондурас.

А оскільки ніколи не можна вгадати, що може трапитися в морі, то ми, окрім тих продуктів, які нам дасть поліція, складемо в спеціальну скриню про запас консерви з м’ясом, овочами, мармеладом, рибою тощо. Маргарет каже нам, що супермаркет «Сальватторі» радо подарує нам ці консерви.

— А якщо вам відмовлять, то ми з мамою їх купимо, — додає вона.

— Ні, панно.

— Замовкніть, Анрі.

— О ні, ми на це не пристанемо, адже ми маємо гроші, то було б негарно з нашого боку користати з вашої доброти, коли ми можемо самі купити ці продукти.

Наш човен перевезли до міста, в порт, і за ним тепер наглядають матроси військово-морського флоту. Ми покидаємо господарів, обіцяючи провідати їх перед відплиттям. Щовечора об одинадцятій ми виходимо на прогулянку. Клузйо сідає на лаву в скверику, де панує найбільше пожвавлення, а Матюрет або я по черзі залишаємося біля нього, поки другий блукає по місту. Ми тут уже десять днів. Завдяки шині під гіпсом, Клузйо ходить без особливих труднощів. До порту ми їздимо трамваєм. Навідуємося туди щовечора, а нерідко й пополудні. Нас уже знають у кількох портових барах. Полісмени з нами вітаються, тут усім відомо, хто ми, звідки припливли, і ніхто ні на що не натякає. Ми навіть помітили, що знайомі бармени беруть із нас за ту саму їжу й питво куди менше, ніж із моряків.

Те саме щодо дівчат. Звичайно, коли дівчата сідають за столи матросів, офіцерів чи туристів, вони без угаву п’ють і намагаються примусити їх якомога більше потратитися. Вони ніколи не йдуть у танець з кимось, перш ніж той не почастує їх багатьма склянками спиртного. А з нами вони поводяться зовсім інакше. Вони довго сидять з нами, й нам доводиться наполегливо припрошувати, аби вони випили по келиху. Зрештою, коли дівчата й згоджуються випити, то беруть у руки не келих з дорогим питвом, а кухоль з пивом або чарку віскі із содовою. Все це втішає нас, бо то непрямий спосіб з їхнього боку сказати нам, що вони знають наше становище й серцем вони з нами.

Наш човен пофарбували, наростили сантиметрів на десять борти, а також закріпили кіль. Усередині в човні все виявилося цілісіньким. Замість старої щогли поставили вищу й легшу; клівер і штормовий фок, пошиті з мішків від борошна, замінили добротним вітрилом вохристого кольору. В штабі флоту один капітан корабля вручив мені компас з розою вітрів і пояснив, як з допомогою карти можна приблизно визначити місце перебування човна. Потім ми проклали курс на захід з відхиленням на один румб на північ — щоб дістатися до Кюрасао.

Капітан корабля відрекомендував мені морського офіцера, командира навчального судна «Тарпон», той спитав у мене, чи не бажаю я вийти на якийсь час у море завтра о восьмій ранку. Я не розумію навіщо, але обіцяю йому це зробити. Наступного дня я з Матюретом о визначеній годині приходжу до морського відомства. Один моряк підіймається з нами на човен, і я під добрим вітром виводжу його з порту. За дві години, поки ми прогулюємося, виходячи й повертаючись у порт, просто на нас пливе військовий корабель. На його палубі вишикувалися, всі в білому, екіпаж і офіцери. Вони пропливають повз нас із криком «Ур-ра!», роблять коло, двічі підіймаючи й опускаючи свій прапор. Це своєрідне офіційне привітання, значення якого я не розумію. Ми повертаємося до морського відомства, де військовий корабель уже стоїть біля пристані. Ми пришвартовуємося до пірса. Моряк киває нам іти слідом за ним, ми підіймаємося на борт корабля, де його командир зустрічає нас на тому кінці трапа. Наш прихід на корабель вітає розмірений свист, і командир, відрекомендувавши нас офіцерам, проводить перед курсантами та унтер-офіцерами, що стоять струнко. Командир щось каже їм по-англійському, й ті розходяться. Молодий офіцер пояснює мені, що командир тільки-но сказав курсантам, якої великої пошани з боку моряків ми заслуговуємо, подолавши на човні таку велику відстань, а тепер збираючись подолати ще більшу та ще небезпечнішу відстань. Ми дякуємо цьому офіцерові за виявлену нам честь. Він дарує три морські непромокальні плащі, які згодом стануть нам у великій пригоді. Це чорні плащі з довгою застібкою «блискавка» та каптурами.

За два дні до відплиття нас навідує містер Бауен і просить від імені начальника поліції взяти з собою трьох французьких засланців-утікачів, яких тиждень тому затримали на Трінідаді. Французів нібито висадили на острів їхні товариші, які самі подалися до Венесуели. Мені це не до вподоби, але з нами тут так добре повелися, що я не можу просто так відмовитися взяти на борт цих трьох людей. Та, перш ніж дати відповідь, я прошу показати їх. По мене приїздить поліційний автомобіль. Я їду на розмову з начальником поліції — офіцером з нашивками, який допитував нас, коли ми прибилися до острова. Сержант Віллі перекладає.

— Добрий день.

— Добрий день. Хочу просити вас зробити нам одну послугу.

— З радістю, якщо зможемо.

— У нашій в’язниці сидять троє французьких засланців. Вони прожили нелегально кілька тижнів на острові й твердять, що їх залишили тут їхні товариші, а самі попливли далі. Але ми думаємо, що вони просто втопили свій човен. Кожен з них запевняє, що не вміє вести човен. Мабуть, вони хитрують, хочуть, щоб ми дали їм човна. Ми мусимо спровадити їх з острова, і буде шкода, якщо мені доведеться передати їх комісарові першого-ліпшого французького судна.

— Пане начальнику, я зроблю все, що зможу. Але спершу мені хотілося б побалакати з ними. Самі розумієте: брати на борт трьох незнайомців досить небезпечно.

— Розумію. Віллі, накажіть випустити на подвір’я тих трьох французів.

Я хочу поговорити з ними наодинці й прошу сержанта залишити нас.

— Ви засланці?

— Ні, каторжани.

— Чому ж ви сказали, що засланці?

— Думали, їм більше до вподоби люди, які вчинили менший злочин. Тепер бачимо, що помилилися. А ти хто?

— Каторжанин.

— Ми тебе не знаємо.

— Яз останньої партії, а ви?

— Ми з партії, яку привезли двадцять дев'ятого року.

— А я попав на каторгу ще двадцять сьомого року, — озивається третій.

— Начальник поліції просить мене взяти вас на свій човен. А нас аж троє. Він сказав, що коли я відмовлюсь, то змушений буде передати вас на перше-ліпше французьке судно, яке тут пропливатиме. Що ви на це скажете?

— Ми не можемо знову вийти в океан, у нас є на це поважна причина. Ми можемо лише вдати, що відпливаємо разом з вами, а потім ти висадиш нас на мисі острова.

— Я цього не зроблю.

— Чому?

— Не хочу платити підлістю за гостинність, з якою нас тут прийняли.

— Гадаю, друже, що ти, перш ніж догодити цим ростбіфам[14], мав би подумати про каторжан.

— Чому?

— Бо ти сам каторжанин.

— Так, але є різні каторжани, так само, як, може, є більша різниця між вами і мною, ніж мною та ростбіфами, залежно від того, як це розуміти.

— Отже, ти дозволиш, щоб нас передали французьким властям?

— Ні, але й не висаджу вас раніше, ніж на Кюрасао.

— У мене не вистачить сили знову вирушити в океан, — каже один із французів.

— Спершу подивіться на наш човен. Може, той, на якому ви припливли сюди, був поганий.

— Гаразд, подивимось, — озиваються двоє інших.

— Домовились. Я попрошу начальника поліції, щоб пустив нас оглянути човен.

У супроводі сержанта Віллі ми йдемо до порту. Побачивши наш човен, ці троє відчули до мене більшу довіру.

І знову відплиття

За два дні ми троє й ті троє незнайомців відчалюємо. Не знаю, звідки вони довідалися, але в порт проводжати нас прийшли дюжина дівчат з барів, родина Бауена та капітан Армії спасіння. А що одна з дівчат цілує мене, то Матюрет, сміючись, каже:

— Анрі, ви так швидко посваталися? Це несерйозно!

— До побачення всім вам, прощавайте! Але знайте, що ви посіли чільне місце в наших серцях, де залишитеся назавжди!

О четвертій годині пополудні нас чіпляють до буксирного судна. Ми швидко вибираємося з порту, втираємо сльози й востаннє дивимось на юрму, що вийшла нас провести й тепер махає білими хусточками. Відчепивши линву, на якій нас тягло буксирне судно, ми відразу напинаємо вітрила й повертаємо супроти хвиль, які тепер долатимемо доти, доки дістанемося до якогось суходолу.

На човні є два ножі — один у мене, другий у Матюрета. Біля Клузйо лежать сокира й тесак. Ми певні, що ніхто з тих трьох зброї не має. Ми з Матюретом домовилися, що під час усієї подорожі ніколи не спатимемо обидва разом. Надвечір нас із півгодини супроводжує навчальне судно. Потім воно салютує нам і пливе своїм курсом.

— Твоє прізвище?

— Леблон.

— Коли потрапив на каторгу?

— Двадцять сьомого року.

— Скільки дали?

— Двадцять років.

— А ти хто?

— Моє прізвище Каргере. На каторзі з двадцять дев’ятого року, засуджений на п’ятнадцять років. Родом із Бретані.