Анри Шаррьер – Метелик (страница 26)

— Ти бретонець і не вмієш вести човна?

— Не вмію.

— А моє прізвище Дюфіс. Я з Анже. Мене засудили на довічну каторгу за одне дурне слово, яке я кинув судові. Інакше я дістав би щонайбільше років десять. На каторзі з двадцять дев’ятого.

— Що то за слово?

— Розумієш, я вбив свою дружину праскою. На суді один із присяжних спитав мене, чому я вдарив її саме праскою. Я сам не знаю, чому сказав присяжному, що я вбив її праскою тому, що вона погано прасувала. Як сказав мій адвокат, саме за цю безглузду фразу мені стільки й усипали.

— Звідки ви вирушили?

— З табору на лісорозробках, який називається «Водоспад». Це за вісімдесят кілометрів від Сен-Лорана. Нам неважко було втекти, бо ми мали велику свободу. Нас утекло п’ятеро, тому ми легко з усім упоралися.

— Як п’ятеро? А де ті двоє?

Западає викликана ніяковістю мовчанка.

— Друже, — каже Клузйо, — ми тут самі чоловіки, які складають один гурт, тож повинні все це знати. Говори.

— Я вам усе розповім, — каже бретонець. — Справді, нас утекло п’ятеро. З нами були ще два уродженці Канна, які, коли готувалася втеча, сказали, ніби вони морські рибалки. Тому ні гроша не заплатили під час підготовки до втечі, заявивши, що їхня робота на борту коштуватиме дорожче за гроші. Одначе в дорозі ми помітили, що ні один, ні другий анітрохи не розуміється на мореплавстві. Ми багато разів мало не втопилися. Ми пропливли вздовж берега Нідерландської Гвіани, потім — Великобританської і зрештою дісталися до Трінідаду. В дорозі з Джорджтауна до Трінідаду я вколошкав того, який збрехав, що зможе повести човен. Цей тип заслужив бути вбитим, бо задля того, щоб безкоштовно здійснити втечу, він обдурив нас щодо своїх здібностей мореплавця. А другий гадав, що ми збираємося вбити і його, і під час шторму сам стрибнув у море, покинувши стерно човна. Тоді ми діяли як могли. Ми багато разів набирали води в човен, зрештою розбили його об скелю, але, на щастя, самі дивом урятувалися. Даю слово чоловіка, все, що я сказав, щира правда.

— Правда, — озиваються і ті двоє. — Все сталося саме так, і ми всі троє дійшли згоди, що слід убити того типа. Що скажеш про це, Метелику?

— Мені не зовсім зручно бути суддею.

— Одначе що ти зробив би, коли б опинився на нашому місці? — доскіпується бретонець.

— Треба подумати. Щоб бути справедливим, то слід пережити саме такий момент, без цього навряд чи можна збагнути, де правда.

— А я порішив би його, — озивається Клузйо, — бо такий обман може коштувати життя всім іншим.

— Гаразд, більше не будемо про це говорити. У мене таке враження, ніби всі ви дуже перелякалися й досі ніяк не прийдете до тями. А в океан вирушили тільки тому, що не мали іншого вибору. Це правда?

— Еге ж! — відповідають вони хором.

— Ми не повинні тут панікувати, хоч би що сталося. Ніколи не слід перебільшувати свого страху. Той, кому стане страшно, хай мовчить. Човен у нас добрий, ми його вже перевірили. Правда, тепер у ньому вантажу більше, ніж раніше, але й борти на десять сантиметрів вищі.

Ми куримо, п’ємо каву. Перед відплиттям ми добре попоїли і тепер їсти вирішуємо аж завтра.

Сьогодні 9 грудня 1933 року. Минуло вже сорок два дні відтоді, як у загратованій палаті сен-лоранської лікарні почалася наша втеча. Про це нам нагадує Клузйо, наш «бухгалтер». У мене є тепер три дорогі речі, яких я не мав, коли втікав із лікарні: водонепроникний годинник, куплений на Трінідаді, справжній компас у подвійній коробці, дуже точний, з розою вітрів, і темні целулоїдні окуляри. Клузид й Матюрет мають по кашкету.

Три дні минають без пригод, коли не рахувати того, що двічі ми наштовхувалися на зграї дельфінів. Від них нас кидало в холодний піт, бо вісім дельфінів заходилися з нами гратись! Вони пропливали попід човном і виринали перед його носом. А якось один із них навіть торкнувся борта. Та найбільше нас вразила така гра: три дельфіни утворюють трикутник — один попереду, два по боках — і з шаленою швидкістю кидаються нам назустріч. А перед самісіньким човном пірнають і виринають праворуч і ліворуч від нього. Хоч вітер подужчав і човен пливе з повними вітрилами, дельфіни мчать швидше за нас. Ця гра триває годинами, аж моторошно стає. Досить дельфінам трохи прорахуватись — і вони нас перекинуть! Троє наших новачків мовчать, але побачили б ви їхні спотворені пики!

На четверту добу серед ночі знявся страшенний шторм. Це було справді щось жахливе. Найгірше те, що хвилі котилися з усіх боків. Часто вони просто наскакували одна на одну. Та дуже висока, та низька — нічого не зрозумієш. Ніхто не пустив пари з уст, лише Клузйо час від часу кричав мені: «Стережися хвилі — он вона, ззаду!» То було рідкісне видовище: інколи хвилі, завиваючись і пінячись, набігали водночас із трьох боків. Я добре навчився визначати їхню швидкість, а також кут, під яким вони йшли на нас. Неймовірно, але одна хвиля раптом налетіла на човен ззаду, і він став дибки. Не раз хвилі накочувались мені аж на плечі й, звісно ж, заливали водою човен. П’ятеро людей каструлями й бляшанками безперестану вичерпували воду. Щоправда, вона жодного разу не заповнила човен і на чверть, і ми не ризикували піти на дно. Цей шарварок тривав усю другу половину ночі, майже до сьомої ранку. Через дощ сонце не з’являлося на небі до восьмої години.

Та ось шторм ущух, і ми радісно вітаємо яскраве вранішнє сонце. Передусім варимо каву і п’ємо її зі згущеним молоком. Солдатські галети тверді, мов залізо, але коли їх умочити в каву, то вони стають дуже смачні. Боротьба зі штормом висотала з мене всі сили, я більше ні на що не здатний і, хоч дме досить сильний вітер, а з усіх боків котяться високі хвилі, прошу Матюрета замінити мене бодай ненадовго. Та ледве я встигаю поспати десять хвилин, як Матюрет повертає човен так, що хвиля на три чверті наповнює його водою. Все пливе: коробки, примус, ковдри. Я брьохаю по пояс у воді до стерна й в останню мить устигаю врятувати човен від хвилі, що котиться просто на нас. Я рвучко повертаю стерно і підставляю їй корму. Хвиля не накриває човен, а тільки щосили відштовхує нас метрів на десять.

Усі вичерпують воду. Матюрет черпає великою каструлею по п’ятнадцять літрів за раз. Ніхто вже ні на що не звертає уваги, всі стараються робити тільки одне: якнайшвидше вилити воду, бо важкому човну несила боротися з хвилями. Треба сказати, що троє новачків поводяться добре, а бретонець, побачивши, як хвиля знесла з човна коробку, без вагань викидає за борт і бочку з водою, щоб човен став легшим. Через дві години в човні вже сухо, але ми залишилися без ковдр, примуса, грубки, мішків із деревним вугіллям, сулії бензину та бочки з водою.

Ополудні я вирішую надягти інші штани й дізнаюся, що моя валіза теж пішла за хвилями — так само, як і два з трьох прогумованих плащів. На дні човна ми знаходимо дві пляшки рому. Весь тютюн намок, а цигарковий папір зник разом із водонепроникною залізною коробкою.

— Друзі, — кажу я, — спершу вип’ємо по ковтку рому, а потім розпечатаємо запасні ящики й подивимося, на що ми можемо розраховувати. У нас є фруктовий сік, це добре. Питимемо його потроху. Збереглися ще великі бляшанки із сухарями та фасованим маслом. Випорожніть одну бляшанку й зробіть із неї грубку. Наколемо планок від ящиків і розпалимо вогонь. Ми всі пережили великий страх, але небезпека минула. Кожному треба відновити сили й бути готовим до нових випробувань. Тепер ніхто не має права сказати: «Хочу пити», «Я голодний» або «Хочу курити». Згода?

— Так, Метелику, згода!

Всі поводяться добре. Вітер, на щастя, вщухає, і тепер можна зварити суп із тушкованого м’яса. Ми вмочаємо в каструльку, повну супу, солдатські галети й добряче наповнюємо собі животи. Тепер ми не їстимемо аж до завтра. Заварюємо також зелений чай. В уцілілих ящиках знаходимо сигарети. Вони в невеличких коробочках по вісім штук, але є й більші коробки по двадцять сигарет. П’ятеро моїх товаришів ухвалюють, що куритиму тільки я: це допоможе мені боротися зі сном. Клузйо відмовляється навіть прикурювати мені сигарету, але подає вогонь. Завдяки цьому взаєморозумінню між нами не виникає жодного інциденту.

Минуло вже шість днів, відколи ми вирушили в океан, і я весь цей час не висипляюсь. А що цього вечора море тихе, то я сплю без задніх ніг майже п’ять годин. Мене будять

0 десятій вечора. Довкола тиша. Товариші попоїли без мене, а мені залишили в бляшанці щось схоже на кашу з кукурудзяного борошна. Я їм її з кількома копченими ковбасками. Яка смакота! Чай уже майже холодний, та дарма, Я курю й чекаю, коли повіє вітер.

Стоїть чарівна зоряна ніч. Полярна зоря просто палахкотить, і тільки Південний Хрест сяє яскравіше від неї. Добре видно Великий і Малий Вози. Ніде ані хмаринки, повний місяць високо піднявся в зоряне небо. Бретонець тремтить. Він лишився без куртки й тепер сидить у самій сорочці. Я даю йому плащ. Настає сьомий день.

— Хлопці, ми недалеко від Кюрасао. У мене таке враження, що я занадто збочив на північ, тому відтепер беремо курс прямо на захід, щоб не проминути голландських Антільських островів. Це було б дуже небезпечно, адже в нас немає прісної води й дуже мало харчів.

— Ми покладаємося на тебе, Метелику, — каже бретонець.

— Так, ми покладаємося на тебе, — хором повторюють інші. — Роби як знаєш.