Анри Шаррьер – Метелик (страница 28)

— Анрі.

— Ви, Анрі, пережили дуже неприємні хвилини через непорозуміння з торбинкою. Але ця пригода відіграла й позитивну роль: вона допомогла нам зрозуміти, що ви порядна людина. Я дам вам простору кімнату з ліжками, де ви зможете відпочити. Ми доповімо про вас губернаторові, а він уже розпорядиться, що робити далі. Ми з комісаром подбаємо про вас. — Він тисне мені руку, і ми виходимо.

На подвір’ї доктор Нааль вибачається переді мною і обіцяє теж допомогти нам. Через дві години нас замикають у великій кімнаті з дванадцятьма ліжками й довгим дерев’яним столом та лавами обабіч. Я просовую крізь грати на вікні трінідадські долари й прошу поліцейського купити нам тютюну, паперу й сірників. Він грошей не бере, і ми не розуміємо, що він відповідає.

— Цей негр, чорніший за ебенове дерево, — каже Клузйо, — запопадливий служака. Ми не випросимо в нього тютюну.

Я стукаю в двері, і вони одразу ж відчиняються. Входить невисокий чоловік у сірій робі в’язня і з номером на грудях.

— Гроші, сигарети? — питає він.

— Ні. Тютюн, папір і сірники.

За кілька хвилин він приносить нам усе це, а також горщик із гарячим шоколадом чи какао. Ми випиваємо по великому кухлеві, що їх теж приніс цей в'язень.

Пополудні до мене приходить посильний і знову веде до кабінету начальника поліції.

— Губернатор розпорядився випустити вас на подвір’я в’язниці. Скажіть своїм товаришам, щоб не пробували втекти, бо це погано скінчиться для всіх. Ви, як старший у групі, зможете виходити до міста на дві години вранці — з Десятої до дванадцятої, а також пополудні — з третьої до п’ятої. Ви маєте гроші?

— Так. Англійські й французькі.

— Вас супроводжуватиме на прогулянках поліцейський у цивільному.

— Що ви збираєтесь робити з нами?

— Думаю, спробуємо посадити по одному на танкери різних держав. На Кюрасао найбільший у світі нафтоперегінний завод, він переробляє венесуельську нафту, отож від нас щодня відпливають по двадцять — двадцять п’ять танкерів. Ви потрапите до країн, де не матимете ніяких проблем.

— До яких саме? До Панами, Коста-Ріки, Гватемали, Нікарагуа, Мексіки, Канади, Куби, США чи до заморських англійський володінь?

— Ні, там вас не приймуть. До Європи ми теж не можемо вас відіслати. Але не хвилюйтеся, покладіться на нас, ми допоможемо вам почати нове життя.

— Дякую вам, пане начальнику.

Я розповідаю все це товаришам. Клузйо, найупертіший серед нас, питає:

— Що ти думаєш про це, Метелику?

— Не знаю, що й сказати. Боюсь, це тільки слова, щоб ми поводилися спокійно і не пробували втекти.

— Здається, — мовить Клузйо, — ти маєш рацію.

Бретонець вірить у цей чудовий план. Сяючи весь, він каже:

— Не буде більше човна, це вже напевне! Я не хочу пригод. Кожен із нас прибуде на танкері до якоїсь країни й офіційно ступить на її землю.

Леблон такої самої думки, що і я.

— А ти як гадаєш, Матюрете?

І цей юнак з ніжними рисами обличчя, — рідко в якої жінки побачиш такі, — цей дев’ятнадцятирічний бовдур, що так змінився на каторзі, лагідно відповідає:

— І ви вірите, що ті дубоголові фараони дадуть нам фальшиві посвідчення? Я не вірю. В крайньому разі, вони заплющать на все очі й дозволять нам по одному таємно сісти на танкер, ото й тільки. Вони підуть на це, щоб із легким серцем позбутися нас. Ось моя думка. Я їм не вірю.

Я виходжу до міста дуже рідко, тільки зранку, щоб дещо купити. Ми тут уже цілий тиждень, і ніяких новин. Починаємо нервуватися. Якось пополудні троє священнослужителів — серед них єпископ — у супроводі поліцейських обходять одну за одною всі камери. Вони затримуються трохи довше в сусідній з нашою камері, де сидить негр, звинувачений у згвалтуванні. Ми думаємо, що вони зайдуть і до нас, тому приготувалися й посідали кожен на своєму ліжку. І справді, заходять усі троє разом з доктором Наалем, начальником поліції та вдягненим у білу форму з нашивками чоловіком, певне, офіцером морського флоту.

— А тут ось французи, — каже по-французькому начальник поліції. — Вони чудово поводяться.

— Я вітаю вас, діти мої. Сядьмо на лави за цим столом, тут нам буде зручніше розмовляти.

Усі сідають, навіть ті, що супроводжують єпископа. Хтось приносить із коридора табурет і ставить його на чолі столу. Звідси єпископ бачитиме всіх.

— Усі французи — католики. Хто з вас не католик?

Ніхто не піднімає руки. Мені здається, що священик із Консьєржері майже охрестив мене, і я теж повинен вважати себе католиком.

— Друзі мої, сам я французького походження, звуть мене Ірене де Брюїн. Мої предки були протестанти, що втекли до Голландії, коли Катерина Медічі загрожувала їм смертною карою. Отже, в мені тече французька кров, я єпископ Кюрасао, де живе більше протестантів, ніж католиків, але католики тут щиро віруючі й дотримуються всіх релігійних обрядів. Як ваші справи?

— Ми чекаємо, що нас по одному посадять на танкери.

— Скількох уже посадили?

— Поки що нікого.

— Гм! Що ви на це скажете, начальнику? Відповідайте французькою мовою, ви добре нею говорите.

— Губернатор, ваша превелебність, справді хотів так допомогти цим людям. Але я мушу щиро зізнатися, що досі жоден капітан корабля не згодився взяти когось із них, бо вони не мають паспортів.

— З цього й слід починати. Невже губернатор не може видати їм паспорти?

— Не знаю. Я з ним про це не розмовляв.

— Післязавтра я відправлю за вас службу. Чи не бажаєте завтра пополудні висповідатись? Я особисто висповідаю вас, я хочу допомогти вам, щоб Господь милосердний простив ваші гріхи. Ви зможете привезти їх до собору о третій годині?

— Привеземо.

— Я хотів би, щоб це було таксі або приватний автомобіль.

— Я сам їх привезу, ваша превелебність, — озивається доктор Нааль.

— Дякую, сину мій. Діти мої, я не обіцяю вам нічого. Хіба що можу дати слово честі: від цієї миті я намагатимусь бути для вас корисним.

Побачивши, що Нааль поцілував його перстень, ми всі теж торкаємося губами єпископального персня, а тоді проводимо його превелебність до автомобіля, що стоїть на подвір’ї.

Наступного дня єпископ усіх нас сповідає. Я йду до нього останнім.

— Що ж, сину мій, починай із свого найбільшого гріха.

— Ваша превелебність, спершу хочу сказати вам, що я не— хрещений, але один священик сказав мені у французькій в’язниці, що всі ми, хрещені чи ні, діти Господні.

— Він мав рацію. Гаразд. Зараз ми вийдемо із сповідальні, і ти все мені розповіси.

Я докладно розповідаю йому про своє життя. Цей церковний князь слухає мене довго, терпеливо, дуже уважно й не перебиваючи. Він узяв мої руки у свої й часто зазирає мені у вічі, а тоді, коли мені стає важко в чомусь зізнатися, потуплює погляд, щоб допомогти в моїй сповіді. Цей шістдесятирічний святий отець має такі чисті очі, що відсвічують чимось дитинним. Світла й, певне, повна великої доброти душа випромінюється з обличчя превелебного отця, а погляд його ясно-сірих очей впливає на мене, наче бальзам на рану.

Він, і далі тримаючи мої руки у своїх, тихо розмовляє зі мною, майже шепочучи.

— Інколи Бог посилає своїм дітям тяжке випробування, аби той, кого він обрав собі за жертву, вийшов з нього як ніколи сильним і благородним. Бачиш, сину мій, якби тобі не випало понести цей хрест, то ти довіку не піднявся б так високо й не наблизився б так безпосередньо до правди Божої. Скажу більше: люди, системи, шестерні цієї жахливої машини, яка тебе подробила, страшенно погані істоти, які всіляко катували тебе й завдали тобі морального збитку, зробили тобі більшу послугу, ніж могли. Вони розбудили в тобі нову істоту, вищу за попередню, і якщо сьогодні ти відчуваєш у собі честь, доброту, милосердя й енергію, необхідну, щоб переборювати перешкоди й стати кимось благороднішим, то за це ти повинен дякувати їм. Ці думки про помсту, про бажання покарати тих, хто завдав тобі неабиякого болю, не можуть з’явитися в такої особи, як ти. Ти мусиш бути рятівником людей і жити не для того, щоб чинити зло, давіть вважаючи, що це буде виправдано. Бог був благородний з тобою, він сказав тобі: «Допоможи сам собі, і я допоможу тобі». Він у всьому тобі допоміг і навіть дозволив тобі врятувати інших людей і вивести їх на волю. Не думай про те, що гріхи, які ти вчинив, такі вже великі. Є чимало людей на високих суспільних щаблях, які грішать куди серйозніше, ніж ти. Проте вони, потрапивши на людський суд, не підносяться так високо, як це зробив ти.

— Дякую, ваша превелебність. Ви на все моє життя вселили в мене добро. Я ніколи цього не забуду. — І я цілую йому руки.

— Сину мій, ти попливеш далі, й тобі загрожуватимуть інші небезпеки. Я хотів би охрестити тебе перед твоїм відплиттям. Що ти скажеш на це?

— Ваша превелебність, поки що не робіть цього. Тато мій виховував мене без релігії. В нього золоте серце. Коли померла моя мати, він, ще більше люблячи мене, знаходив для мене справді материнські слова й піклувався про мене достоту по-материнському. Мені здається, коли я дозволю себе охрестити, то це буде схоже на те, що я зрадив батька. Дайте мені час, хай я стану цілком вільною людиною, почну жити нормальним життям, тоді напишу батькові й спитаю, чи не завдам йому прикрості, коли відмовлюся від його філософії і дозволю себе охрестити.

— Розумію тебе, сину мій, і я певен, що Господь завжди буде з тобою. Я благословляю тебе й молю Бога, аби він боронив тебе.