Анри Шаррьер – Метелик (страница 17)

Голубиний острів

Я так захопився тією комашнею, що мене просто приголомшує чийсь незнайомий голос:

— Не ворушись, а то пристрелю! Обернись!

Перед і мною стоїть голий до пояса чоловік у шортах кольору хакі й червоних шкіряних чоботях. Середнього зросту, кремезний, засмаглий. Він геть лисий, на носі й повіках — яскраво-голубе татуювання. Посеред чола витатуйований тарган.

— Ти озброєний?

— Ні.

— Ти сам?

— Ні.

— Скільки вас?

— Троє.

— Веди мене до своїх товаришів.

— Не можу. Один з них має карабін, і я не хочу, щоб тебе вбили, перш ніж я дізнаюся про твої наміри.

— Он як. Тоді не ворушись і говори тихо. Це ви троє втекли з лікарні?

— Ми.

— Хто Метелик?

— Я.

— Що ж, вважай, що ти зробив своєю втечею цілу революцію в селищі! Половину колишніх каторжан замкнули в жандармерії. — Він підходить до мене і, опустивши рушницю, подає руку. — Я бретонець у масці. Ти чув про мене?

— Ні, але бачу, що ти не людолов.

— Твоя правда, я ставлю тут капкани на птахів гоко. Мабуть, одного мого птаха з’їв тигр, якщо не ви.

— Ми.

— Хочеш кави?

З мішка, якого він носить за плечима, незнайомець Дістає термос, наливає трохи кави мені й сам теж п’є.

— Ходімо до моїх товаришів, — кажу я йому.

Він іде й сідає біля нас. Потім тихо сміється з того. що я налякав його карабіном.

— Я здогадувався, — каже він, — бо жоден людолов не хотів шукати вас — пішла чутка, нібито ви втекли з карабіном.

Бретонець розповідає, що він уже двадцять років у Гвіані, п’ять із них — на волі. Йому сорок п’ять років. З дурної голови він витатуював собі на обличчі цю маску, і тепер його не цікавить життя у Франції. Він любить джунглі й живе тільки з них: добуває тут зміїні й тигрові шкури, збирає колекції метеликів, особливо йому вдається полювання на гоко — птаха, якого ми з’їли. Одного такого птаха бретонець продає за сто — двісті п’ятдесят франків. Я хочу йому заплатити, але він обурюється й не бере грошей. Ось що він нам розповідає:

— Цей дикий птах — півень джунглів. Звісно, він ніколи не бачив ні справжньої курки, ні півня, ні людини. Коли мені щастить упіймати такого півня, я несу його до села й продаю тому, хто має курник, бо цей птах незвичайний. І той, не підрізаючи йому крил, взагалі нічого йому не роблячи, з настанням вечора пускає його в курник, а вранці відчиняє дверцята й бачить, що цей птах виходить звідти перший і ніби починає рахувати курей та півнів, які теж виходять з курника. Він іде слідом за ними, їсть, як і вони, при цьому пильно роззираючись на всі боки. Такого сторожового собаки пошукати! Ввечері він стає біля дверцят і невідомо як здогадується, що бракує однієї-двох курей, і тоді вирушає їх шукати. І чи то курка, чи то півень, він заганяє їх, дзьобаючи, мовби карає за те, що вони невчасно йдуть на своє сідало. Цей птах забиває пацюків, гадюк, землерийок, павуків, стоніг, а коли в небі з’являється якийсь хижак, жене всіх курей ховатися в траві і сам стає на чати. Він більше ніколи не покидає курника.

І цього чудового птаха ми з’їли, мов звичайнісінького півня!

Від бретонця в масці ми довідуємося, що Жезюса, Анфле і ще десятків зо три колишніх каторжан кинули до в’язниці жандармерії Сец-Лорана. Тюремника-араба звинуватили у змові й замкнули в карцері жандармерії. Від тих двох ударів, якими ми його оглушили, не залишилося й сліду, а от у наглядачів голови ще й досі в гулях.

— Мені ніщо не загрожує, бо всі знають, що я ніколи нікому не допомагав утекти.

Він каже нам, що Жезюс — негідник. Коли я згадую про човен, він іде його оглянути. Тільки-но позирнувши на нього, бретонець кричить:

— Голубе, та він же послав вас на неминучу смерть! Ця пірога не протримається на морі й години! Перша ж сяка-така хвиля розламає її навпіл. Нікуди не вирушайте в цьому човні, це буде самогубство!

— Що ж нам робити?

— Гроші маєш?

— Так.

— Скажу, що тобі робити, навіть допоможу, ти цього заслуговуєш. Я допоможу задарма, аби тільки ти й твої друзі врятувалися. Добрий човен можна роздобути на Голубиному острові. Там тепер живуть близько двохсот прокажених. На острові немає наглядачів, туди не навідується ніхто із здорових, навіть лікар. Харчі прокаженим доставляють раз на день човном — о восьмій ранку. Цим самим човном фельдшер привозить на острів коробку з ліками й передає її двом санітарам, теж хворим на проказу, а ті лікують прокажених. Жоден охоронець, жоден людолов, навіть священик і той не зважується ступити на острів. Прокажені живуть у невеличких солом’яних хижках — вони набудували їх самі. Але є в них і спільний великий будинок, де вони збираються. Вони вирощують курей та качок і додають їхнє м’ясо до своїх убогих харчів. Офіційно прокажені не мають права нічого продавати за межі острова, одначе потай торгують із Сен-Лораном, Сен-Жаном і китайцями з Нідерландської Гвіани. Усі ті хворі —небезпечні вбивці. Своїх вони вбивають рідко, але часто коять злочини, коли таємно роблять вилазки з острова. Потім, повернувшись додому, вони хваляться своїми грабунками. Для таких вилазок острів’яни мають кілька човнів — вони їх украли в сусідніх селищах. Прокаженим суворо заборонено тримати човни, НагЛядачі стріляють у кожну пірогу, що підпливає до Голубиного острова або відпливає від нього. Отож прокажені затоплюють свої човни, наповнюючи їх камінням. А коли їм потрібен човен, вони пірнають, викидають з нього під водою каміння, і він спливає. На острові живуть люди різних рас, вихідці з різних районів Франції. Одне слово, твоя пірога може послужити тобі тільки на Мароні, і то як не дуже навантажена! Щоб вийти в море, треба роздобути інший човен, і найлегше зробити це на Голубиному острові.

— Але як це зробити?

— А ось як. Я проведу тебе по річці до острова. Сам ти його не знайдеш. Він за сто п’ятдесят кілометрів звідси, тож доведеться вертатися назад. Острів аж за Сен-Ао— раном, там іще цілих п’ятдесят кілометрів. Я підведу тебе якнайближче до острова, потім пересяду на свою пірогу, яку зараз причеплю до твого човна, а далі діятимеш сам.

— А чому ти не хочеш зійти зі мною на острів?

— О господи! — вигукує бретонець. — Та я лише раз у житті ступив там ногою на причал, до якого швартується човен адміністрації. Це булщ вдень, і з мене цілком досить того, що я там побачив. Даруй, Метелику, але ноги моєї більш ніколи не буде на тому острові! Я не можу перебороти в собі огиди стояти серед тих людей, говорити з ними, та ще й про щось домовлятися! Там я завдам тобі більше шкоди, ніж принесу користі.

— Кали вирушаємо?

— Як споночіє.

— Котра зараз година?

— Третя.

— Гаразд, я ще встигну трохи поспати.

— Краще я попливу на порожній пірозі, а Клузйо залишу тут стерегти наші речі.

— Так не слід робити. Ти ніколи не знайдеш цього місця, навіть серед білого дня. А пливти річкою вдень ні в якому разі не можна. На вас і досі полюють. З’являтися на річці вам ще більш небезпечно.

Вечоріє. Бретонець іде по свою пірогу і прив’язує її ззаду до нашої. Клузйо сідає біля бретонця, який уже взяв у руки весло, щоб стернувати, Матюрет умощується посередині, а я спереду. Ми насилу вибираємося з бухточки, і коли випливаємо на річку, на землю вже спадає ніч. Велике. червоне сонце запалює над морем обрій. Міріади вогнів — справжній фейєрверк — змагаються між собою, і там, де вони зливаються, кожен силкується бути найяскравішим — найчервонішим або найжовтішим. Кілометрів за двадцять попереду ми виразно бачимо гирло цієї величної річки, яка, іскрячись рожево-сріблястими блискітками, поспішає до океану.

— Відплив закінчується, — каже бретонець. — За годину дасть про себе знати приплив, ми скористаємося з нього й рушимо вгору по Мароні. Отож під його натиском без особливих труднощів досить швидко дістанемося до острова.

Враз стає темно.

— Вперед! — каже бретонець. — Веслуйте чимдуж, аби вибратися на середину річки. Тепер не куріть.

Весла занурюються у воду, і ми досить швидко пливемо впоперек течії. Бретонець і я веслуємо злагоджено, Матюрет — як може. Що далі ми випливаємо на середину річки, то дужче відчуваємо силу припливу, який підштовхує нас. Ми пливемо швидко, відчуваємо, що ця швидкість зростає й зростає. Приплив дедалі дужчає й нестримно несе нас уперед. А вже за шість годин ми наближаємося до острова, пливемо просто на нього: майже посеред річки виринає велика темна маса.

— Ось і він, — каже пошепки бретонець.

Ніч не дуже темна, але стоїть туман, і розгледіти острів нелегко. Ми підпливаємо. Коли вже починають вимальовуватись обриси скель, бретонець перебирається на свою пірогу, швидко відв’язує її від нашої і шепоче нам:

— Хай щастить вам, друзі!

— Дякуємо.

— Дарма.

Наш човен, яким уже не стернує бретонець, летить просто на острів. Я силкуюсь підняти його носа й зробити крутий поворот, але це мені не вдається, і під натиском течії ми вганяємося в якусь рослинність, що звисає у воду. Я щосили гальмував веслом, і все ж якби човен наткнувся не на гілля дерев, а на скелю, то розбився б, і ми залишилися б без харчів та речей. Матюрет стрибає у воду, тягне човна, і ми опиняємося під величезним крислатим деревом. Матюрет усе тягне й тягне, і нарешті ми прив’язуємо човна. Випиваємо по ковтку рому, а тоді я беру компас, залишаю товаришів у човні й сходжу один на берег.

Я проламую перед собою гілля й прив’язую до нього клапті мішковини, які прихопив з собою. Потім помічаю тьмяне світельце, чую голоси й розрізняю в темряві обриси трьох хижок. Я не знаю, як підійти до них, і вирішую виказати себе. Я припалюю сигарету. Тої ж миті, як спалахує вогник, до мене з гавкотом кидається собака, намагаючись укусити за ногу. «Хоч би цей собака не був прокажений, — думаю я. — Та ти що, йолопе, собаки ж на проказу не хворіють!»