Анри Шаррьер – Метелик (страница 15)

— Метелику, ми врятовані! Араб заходитиме до палати тоді, коли нам треба буде, й настільки, наскільки нам захочеться. Він у наших руках!

— Що ти маєш на увазі?

— Все дуже просто: ми поговоримо з Матюретом, щоб він зайнявся тюремником. Знаєш, араби іноді закохуються в молодих хлопців. Одне слово, тюремник заходитиме до палати, коли треба буде нам!

— Гаразд.

Я підходжу до Матюрета. Хлопець принадливо всміхається до мене. Він думає, що схвилював мене кілька хвилин тому своєю кокетливою усмішкою. Але я кажу йому:

— Помиляєшся, ходімо до клозета.

Він рушає за мною. У клозеті я заводжу розмову:

— Якщо скажеш комусь бодай одне слово прсг те, що зараз від мене почуєш, то ти вже труп. Отже, слухай: хочеш зробити нам за гроші одну послугу? А може, й ти не проти втекти з нами?

— Не проти. То й що?..

Після взаємних обіцянок тиснемо один одному руку. Він лягає спати, я перемовляюся кількома словами з Клузйо і теж лягаю.

О восьмій вечора Матюрет сідає на підвіконня. Йому не доводиться кликати тюремника, той приходить до нього сам, і вони заводять пошепки розмову. О десятій Матюрет лягає. Тюремник двічі обходить палату й виявляє одного мертвого. Він стукає в двері, невдовзі приходять двоє з ношами й забирають мерця. Цей мрець стане нам у пригоді — тепер поява тюремника в палаті о будь-якій годині ночі матиме виправдання. За нашою порадою, наступного дня Матюрет призначає тюремнику побачення об одинадцятій ночі. Саме о цій годині той і приходить, наближається до ліжка Матюрета, смикає його за ноги, а тоді простує до клозета. Матюрет іде слідком за ним. За чверть години тюремник виходить звідти, подається до дверей і виходить. Матюрет одразу ж лягає, не промовивши до нас ні слова. Це повторилося й наступного разу, але тепер уже опівночі. Все йде чудово, тюремник приходитиме о будь-якій годині, яку йому вкаже Матюрет.

27 жовтня 1933 року ми відкручуємо від своїх ліжок по одній ніжці —вони послужать нам кийками. О четвертій годині пополудні я чекаю звістки від Сьєрра. Але санітар Шаталь повертається без записки. Він лише каже мені:

— Сьєрра попросив переказати, що Жезюс чекає тебе в призначеному місці. Хай тобі щастить.

О восьмій вечора Матюрет каже тюремникові:

— Приходь після півночі, пізньої пори ми зможемо довше побути разом.

Тюремник обіцяє прийти. Опівночі ми готові. Тюремник з’являється о чверть на першу, підходить до ліжка Матюрета, смикає його за ногу й рушає до вбиральні. Матюрет іде за ним. Я хапаю ніжку від свого ліжка, яке з брязкотом падає. Клузйо вириває ніжку від свого ліжка майже беззвучгіо. Мені треба стати за двері, а Клузйо має йти просто на тюремника, щоб привернути до себе його увагу. Через двадцять хвилин чекання все відбудеться вмить. Тюремник виходить з клозета і, побачивши перед собою Клузйо, здивовано питає:

— Що ти робиш тут о цій пізній порі? Йди спати.

Та раптом він дістає сильний удар ззаду по голові й нечутно падає. Я швиденько надягаю його одежу, взуваю його черевики, а самого тюремника ми тягнемо під ліжко, і, перш ніж запхнути туди зовсім, я ще раз б’ю його по голові. Він це заслужив.

Ніхто з двадцяти чоловік у палаті не ворухнувся. Я кидаюсь до дверей, слідом за мною біжать Клузйо з Матюретом, обидва в самих сорочках, і я стукаю у двері. Наглядач відчиняє, я замахуюсь залізною ніжкою і б’ю його по голові. Другий наглядач, той, що сидів навпроти, випускає з рук карабін — певне, був задрімав. Не встигає він отямитись, як я оглушую і його. Мої жертви навіть не скрикнули, а той, котрого огрів Клузйо, перш ніж упасти ниць, тільки зойкнув: «Ох!» Мої двоє так і залишилися сидіти оглушені на стільцях, а третій простягся на підлозі. Ми зачаїли подих. Нам здалося, що це «ох!» почули всі. Воно й справді пролунало досить гучно, одначе ніхто не ворухнувся. Не заносячи наглядачів до палати, ми вирушаємо в дорогу, озброєні трьома карабінами. Спускаємося погано освітленими сходами вниз — Клузйо попереду, за ним Матюрет, а ззаду я. Клузйо викидає свою ніжку, я стискаю свою в лівій руці, а в правій карабін. Унизу ні душі. Довкола непроглядна ніч. Лише добре придивившись, ми бачимо в тому боці, де річка, мур і швидко біжимо до нього. Під муром я нагинаюся, Клузйо стає мені на спину, вилазить на мур і сідає на нього, мов верхи на коня. Потім він витягує Матюрета й мене. Ми стрибаємо в темряву за муром. Клузйо попадає в якусь яму й скрикує від болю. Матюрет і я приземляємося щасливо. Обидва підводимося без карабінів — ми їх повикидали, перш ніж стрибнути з муру. Клузйо не може встати, каже, що зламав ногу. Я залишаю Матюрета з Клузйо й біжу до рогу, v тримаючись рукою за мур. Ніч така темна, що тільки тоді, коли моя рука провалюється в порожнечу, я усвідомлюю: мур скінчився.

Чую, як від річки долинає голос:

— Це ви?

— Ми… Ти, Жезюсе?

— Я.

Він на мить запалює сірника. Я помічаю, де він, кидаюсь у воду й дістаюся до човна. У човні двоє.

— Залазь. Ти хто?

— Метелик.

— Гаразд.

— Жезюсе, треба вернутися назад, мій товариш зламав ногу, коли стрибав з муру.

— Тоді бери оцю лопату — й до роботи!

Три весла занурюються у воду, і легкий човен швидко долає ті сто метрів, які відділяють нас від місця, де мали б бути мої супутники. Але нічогісінько не видно, і я гукаю:

— Клузйо!

— Мовчи, Бога ради! — озивається Жезюс. — Анфле, черкни кілька разів запальничкою.

Сиплються іскри, і їх помічають мої товариші. Клузйо свистить крізь зуби: цей звук зовсім тихенький, але чути його добре. Так, ніби сичить гадюка. Клузйо свистить безперестану, і цей свист нарешті приводить нас до нього. Анфле виходить на берег, бере Клузйо на руки й кладе його в човен. Матюрет також сідає в човен, а за ним — Анфле. Нас п’ятеро, вода лиш на два пальці не досягає краю бортів.

— Якщо схочете поворухнутись, попередьте мене — каже Жезюс. — Метелику, більше не веслуй, поклади весло собі на коліно. Анфле, рушаймо!

Човен пливе за течією і швидко поринає в темряву.

Коли через кілометр ми проминаємо освітлену тьмяним електричним світлом в’язницю, то вже не пливемо, а мчимо за течією посеред річки. Анфле виймає з води весло. Лише Жезюс, затиснувши своє весло між колінами, підтримує рівновагу човна. Він не веслує, він тільки кермує.

— Тепер можна розмовляти й курити, — каже Жезюс. — Гадаю, все обійшлося добре. Ти певен, що ви нікого не вбили?

— Не певен.

— О господи! — озивається Анфле. — Ти це приховав від мене, Жезюсе! Ти сказав, утікатимуть звичайні засланці, а тепер я бачу, що вони каторжани.

— Так, Анфле, це каторжани. Я не хотів тобі цього казати, бо ти мені не допоміг би. Якщо ми попадемося, я візьму все на себе.

— Та вже ж! За твоїх сто франків, Жезюсе, я не хочу накласти головою, якщо когось убито, чи йти на довічну каторгу, якщо когось поранено.

— Анфле, я дам вам на двох ще тисячу франків, — кажу я.

— Гаразд, друже. Домовилися. Дякую. Ми здихаємо в селищі з голоду. Тут на волі важче, ніж у неволі. В’язнів принаймні годують і одягають.

— Друже, — звертається Жезюс до Клузйо, — твоя нога не дуже болить?

— Ні, — відповідає Клузйо. — Що ми будемо робити, Метелику, з моєю поламаною ногою?

— Побачимо. Куди ми пливемо, Жезюсе?

— Я сховаю вас в одній бухточці за тридцять кілометрів від виходу в море, — каже Жезюс. — Там просидите з тиждень, поки вгомоняться наглядачі та людолови. Треба, щоб вони подумали, ніби ви ще цієї ж таки ночі спустилися по Мароні до моря. Людолови плавають на човнах без моторів і через це особливо небезпечні. Отож вогник від сигарети, слово чи кашель можуть стати для вас фатальними, якщо людолови виявляться десь недалеко. А в наглядачів великі моторні човни, вони не заходять у ту бухточку, бо сядуть на мілину.

Ніч світлішає. Десь близько четвертої ранку ми після довгих пошуків нарешті натрапляємо на знак, який відомий лише Жезюсові, і запливаємо в джунглі. Човен підминає дрібну поросль, яка позад нас знову випростується, утворюючи густу завісу. Треба добре знати своє діло, щоб зуміти проплисти тут човном. Ми пробиваємося в джунглі понад годину, розгортаючи гілля, що загороджує нам дорогу. Потім раптом випливаємо на своєрідний канал і зупиняємось. Берег тут поріс травою, а дерева високі, і хоч уже шоста година, денне світло ще не проникає крізь їхні крони. Під цим пишним склепінням не стихає крик безлічі невідомих нам птахів.

— Ось тут ви й чекатимете цілий тиждень, — каже Жезюс. — Сьомого дня я принесу вам харчі.

Він витягує з густих кущів невелику, завдовжки метрів зо два, пірогу. В ній два весла. Цією пірогою Жезюс підніметься за припливу до Сен-Лорана.

Тепер візьмемося до Клузйо, який лежить на березі. Він і досі в самій сорочці, й ноги в нього голі. Ми нарубуємо сокирою сухих гілок, зв’язуємо їх, і в нас виходять ніби дві дощечки. Анфле смикає Клузйо за ногу, той обливається потом, а потім каже: «Годі! Ось так болить менше, мабуть, кістка стала на місце». Ми прикладаємо ті дві «дощечки» йому до ноги і обв’язуємо її. Йому легшає. Жезюс купив четверо штанів, чотири сорочки й чотири вовняні блузи засланців. Матюрет і Клузйо вдягаються, а я залишаюся в одежі тюремника. Перехиляємо рому. Ми допиваємо вже другу пляшку після втечі; на щастя, ром зігріває. На нас без угаву нападають москіти, й доводиться пожертвувати коробкою тютюну. Ми розмочуємо його у вичищеному, схожому на пляшку гарбузі й змочуємо тією рідиною обличчя, руки та ноги. Вовняні блузи чудово зігрівають нас у вологому повітрі, що наскрізь проймає все тіло.