Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 9)

Вони пішли до маленької кухні, де Яцек взявся смажити картопляні млинці. Ніна відчула легку провину, бо не запропонувала йому допомоги, але хлопець чудово давав собі раду, а от вона готувати не дуже любила. Тож усілася в кутку й оглянула зібрану на столі їжу. Тут були не лише необхідні продукти, як-от картопля, борошно чи мішечок із сіллю, але й кошик з яйцями, два буханці хліба (один початий, другий — цілий), кілька булок, горнятко смальцю, півкуля сиру, купка поморщених овочів та пакунок ячмінної кави. Яцек помітив погляд Ніни.

— Треба буде все розсортувати: окремо продукти, що швидше псуються, окремо — інші. Бо ж невідомо, скільки часу ми тут проведемо, перш ніж ти нас звідси витягнеш.

— Я?

— Ну, а хто ще? Адже ти завжди щось вигадуєш.

Він не жартує, подумала Ніна, відчуваючи, як у ній здіймається паніка. Він насправді говорить серйозно.

— Я думав, що ми могли б перейти горами, ну, знаєш, як татровці, що на зиму відправляються в Гімалаї. Або знайти санчата…

— Потім, — вона замахала руками. — Дай мені п’ять хвилин, добре?

Вона заплющила очі. Картини з минулого напливали, ніби хтось відкрутив кран. Вона потребувала хвилинку, щоб укластися все в голові. Ось Славек помирає у прихожій сільського лікаря, а онде Лідка заходиться криком, коли уламок розбитого скла розтинає їй лоба, а ось Бестія в Колі. А восени — Інститут Тотенвальд, охоронниця, що муштрує дівчат під душем, привиди в лісі та червоні картки. Поручник Лис і матір Ніни, яка хапається за серце, її раптом посинілі вуста. Нарешті, школа святої Луції, однокласниці, які обзивають Ніну «комуністкою», свята в сльозах та синці на руках…

Коли вона знову розплющила очі, Яцек саме посипав млинці цукром.

— Дякую, — пробурмотіла вона, приймаючи тарілку та виделку.

Млинці були ідеальні: м’які всередині та хрумкі ззовні.

— Підемо до зали? — запропонував хлопець. — Можемо сидіти на килимі з тарілками на колінах. Так файніше, ніж за столом.

Ніна знову кивнула як заведена. Вона раптом усвідомила, що від учора не зробила нічого корисного, на відміну від Яцека. Він знайшов помешкання та нагромадив тут запаси їжі, а їй тим часом вдалося хіба заблукати в хурделиці. Хлопець справді сподівається, що саме вона зможе якимось чином змінити ситуацію, витягти їх із цієї халепи?

Тільки-тільки вони сіли біля каміну, лампочка, підвішена під стелею, заблимала та згасла. Примішення миттю оповила густа, м’яка темрява, в якій ледь мерехтіли червоні відблиски каміного вогника. Ніна нервово здригнулася, Яцек вилаявся.

— Це через сніг, — сказав. — Мабуть, порвало дроти…

— Може, їх полагодять?

— Можливо, — у голосі хлопця звучали сумніви, бо хто тут щось ремонтуватиме, якщо місто порожнє? — На кухні я бачив свічки, почекай, принесу.

Він повернувся за мить зі свічкою в руці, але слабкий промінчик ледве міг трохи розіпхнути темряву.

Вони повечеряли в тиші: чули лише м’які удари снігу, що його вітром час від часу кидало в скло. Яцек здавався геть виснаженим, немов раптова темрява відібрала в нього всю енергію. Виснаженим та переляканим. Ніна, яка також втратила рештки доброго настрою, кахикнула.

— Я щось вигадаю, — сказала, намагаючись опанувати тремтіння голосу. — Чи то намагатимуся. Крім того, хтось та прийде нас тут шукати. Хіба таке можливо, щоб ніхто не помітив зникнення всіх мешканців?

— Я про це думав, — Яцек стенув плечима. — Але якби вони мали нас шукати, то, думаю, вже б тут були.

— Ну, не знаю. Адже пройшло не надто багато часу. Може, вони з’являться завтра, із самого ранку.

— Може.

— Крім того, ми теж можемо якось звідси вийти.

— На санчатах? — хлопець трохи оживився.

— Хоч би й так, — ідея продиратися на санчатах крізь увесь цей сніг та гори здавалася шаленою, але інколи саме такі ідеї спрацьовували. — Подумаємо про це, але спершу я маю вмитися. Тут є тепла вода?

— Є. А в тій меншій кімнатці є трохи одягу, можеш щось собі обрати.

— Дякую.

Ніна оглянула стос вбрання, недбало кинутого на ліжко. Тут було кілька пар штанів, три чи чотири футболки, шкарпетки, вовняний светр і навіть білизна; все, вочевидь, чоловіче або хлоп’яче і надто велике, як на Ніну, але вона не мала наміру комизитися. Взяла пару кальсонів та футболку — в її ситуації такий одяг міг зійти за піжаму. Уже не мала відчуття провини, що забирає чужі речі, ніби скорилася з думкою, що мешканці Вовчих Долів ніколи не повернуться. Яцек, судячи з того, скільки він сюди всього нагріб, непогано підготувався до довгої облоги в спустошеному місті.

І хтозна, чи не має він рацію.

У ванній вона поставила свічку на умивальник, а потім швиденько роздягнулася в напівмороці. Голою вона почувалася на диво беззбройною, особливо коли стояла перед вікном, на яке насувалася зимова холодна темрява. Вона нахилилася над залізною ванною на лев’ячих лапках та відкрутила кран. Той закашлявся, а потім плюнув теплою водою. Що ж, принаймні це діяло.

Ніна помилася, витерлася одним з рушників та вдягнулася (з кальсонів довелося витягнути гумку та зав’язати на ній вузол). Коли вона повернулася до зали, Яцек сидів перед каміном мало не в тій самій позі, в який вона його залишила: єдиною різницею були тільки дві чашки, що стояли на килимі: з них ішов запах ячмінної кави.

— Можеш йти митися, — сказала вона.

— Я вже вчора мився.

Вона хотіла зіронізувати, але передумала. Урешті-решт, чи це її справа? Вони мали більшу проблему, ніж Яцекова гігієна.

Вона випила кави.

— У тебе є якийсь листок та олівець? — запитала.

— Будеш зараз писати?

— Хочу занотувати пару ідей.

— Зрозуміло, — хлопець устав. — Здається, я щось таке бачив у шухляді біля ліжка.

Він повернувся за мить із поштовим папером, пером та каламарем. Ніна відкрутила кришечку та занурила перо в чорнила.

— Добре, зараз подумаємо, що ми можемо зробити. Ну, в сенсі, крім очікування, поки хтось нас знайде.

— Ми можемо перейти гори.

— А ти знаєш, як далеко до найближчого села чи міста?

— Гадки не маю, — визнав він. — Пам’ятаю лише, що Вовчі Доли десь біля кордону і що до них веде лише одна дорога.

— І тепер вона, неминуче, засипана снігом.

Хлопець похмуро кивнув. «Відрізані від світу», — згадала собі Ніна розмову в машині. Наче вони тоді зурочили.

— У такому разі нам потрібна мапа. Де тут знайти мапу?

— У бібліотеці?

Вона записала старанним почерком: «Бібліотека».

— Крім того, я б пошукала телефон: напевне, на пошті має бути.

— Якщо світла немає, то й телефон не працює.

— Справді, — зітхнула Ніна. — У такому разі, може, якесь радіо?

— Може. А ще можемо зробити такий великий напис на снігу, ну, знаєш, SOS чи щось таке. Щоб було видно згори.

— Гарна ідея.

Яцек ще сказав, що можна збудувати дельтаплан, але Ніна вирішила, що це безглуздя — дельтапланом вони, можливо, змогли б пролетіти якусь частину дороги, якби стартували з гори, але щоб злетіти з долини, потрібен двигун. Але вона все одно записала й цю ідею. Потім з’являлися інші концепції: розпалити на даху найвищого будинку вогнище, передавати сигнали за допомогою дзеркал, відшукати трактор-всюдихід і зрештою піти пішки, взявши про всяк випадок із собою намет (полярники ночують у наметах навіть за наднизької температури, переконував її Яцек).

Вона записувала, аж нарешті в залі запанувала тиша. Хлопець докинув до каміна дров, дівчина відклала листки та перо.

— Думаєш, хоч у якійсь із цих ідей є сенс? — тихо запитав Яцек.

— Думаю, що перш ніж ми почнемо їх реалізувати, нас хтось знайде. ВОК[6] дасть собі раду, хіба ні? Я впевнена, що у них є спеціальні самоходи або снігові плуги…

Він кивнув, але не здавався втішеним.

— У найгіршому разі ми залишимося тут до весни. У нас чимало їжі та є де спати, тож виживемо. А щойно розтане сніг, то перейдемо горами без проблем.

— До того часу моя мати посивіє від нервів, — буркнув Яцек, а Ніна подумала про власних батьків. Як вони відреагують, коли Лис скаже їм, що їхня дочка зникла десь у Карконошах?

З іншого боку, той факт, що поручник знав, куди вони їдуть, вселяв надію.

Бо якщо Ева Вишневська не вийде на зв’язок, то Лис, мабуть, почне їх шукати?

— Як вважаєш, де Хуберт і Тамара? — запитав Яцек, сідаючи біля вогню. — І пані Ева?