Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 8)

Вона не відчувала запаху алкоголю від незнайомого.

— А тут гарно, — сказав Хуберт, дивлячись на освітлені Вовчі Доли.

Яцек посміхнувся злостиво.

— Цікаво, чи скажеш ти те саме, коли ми застрягнемо тут до кінця зими.

— А чому ми маємо застрягнути? — поцікавилася Тетяна, а Яцек трохи надувся від відчуття власної значущості.

— Бо це місто лежить на самому кордоні, й тому в’їзд до нього є лише з одного боку. Тут немає іншого шляху, я знаю, перевіряв по карті. Тож якщо випаде багато снігу, Вовчі Доли будуть, ну, знаєте…

— Відрізані від світу, — підказала Ніна.

Яцек кивнув, а автівка покотилася донизу і зрештою в’їхала в коло перших ліхтарів.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

де Ніна згадує минуле (хоча й не все), а потім вивчає спорожніле місто

Спочатку вони говорили одночасно, перериваючи одне одного навзаєм.

— Що ти тут робиш? Я не знав…

— Я прокинулася в такому собі палаці коло ринку. Може, бачив…

— …я шукав когось, хто…

— …що тут сталося, де всі?..

— Не пам’ятаю…

— Чекай! — Ніна (вона дуже швидко призвичаїлася до цього імені) різко замахала руками. — Розповідай по черзі, що з тобою сталося.

Хлопець, що назвався Яцеком, зітхнув:

— Я також прокинувся в палацику біля ринку.

— На другому поверсі?

— Ні, на сходах. На другий поверх я взагалі не підіймався.

— Якби піднявся, то, може, ми б зустрілися раніше, — у голосі Ніни відчулася легка догана.

— Мені це якось не спало на думку, — Яцек скинув верству снігу з перекладини та всівся. Дівчина за мить вагання зробила те саме. — Не треба мене переривати.

— Перепрошую. Кажи далі.

— Ну то я прокинувся й не знав, що сталося…

— Ти теж нічого не пам’ятаєш? — вона не змогла стриматися, аби знову не перервати.

— Пам’ятаю лише, як ми сюди приїхали, а потім — нічого. Але, крім цього, я знаю все. Як мене звуть і взагалі. Ти й справді геть втратила пам’ять?

— Так… — сказала Ніна й відразу зрозуміла, що це не зовсім правда. До неї багато що поверталося, повільно і частково, але поверталося: і школа святої Луції, й канікули в Маркотах, і Тотенвальд… І батьки, з думкою про яких вона відчула раптовий біль у серці. Але там, де мали б бути спомини про останні тижні, зяяла чорна діра. — Чи то ні, не зовсім. Я також не пам’ятаю наших канікул тут, але решту, здається, згадую. Що було далі?

— Ну, я зовсім не знав, що робити. Страшенно боявся, знаєш.

Вона кивнула. Добре пам’ятала, як боялася й вона.

— І тоді я потрапив до такого наче помешкання…

— Помешкання?

— Ти знову мене перериваєш!

— Більше не буду, обіцяю.

— Тож там, у тому палаці, щось на кшталт квартири. Абсолютно нормальна, ніяких там залів, просто звичайні кімнати із каміном, кухнею, ванною. Хтось, схоже, переробив частину того палацу ще до війни. Ти там не була?

— Ні. Я бачила лише якусь комірчину, нібито для охоронця.

— Ця квартира — подалі, ззаду. І там насправді доволі зручно, от тільки немає їжі, тому мені довелося вийти, щоб знайти щось на вечерю.

— Ти проходив ринком?

— Ні, я вийшов крізь інші двері.

Ніна кивнула. Це принаймні пояснювало, чому на ринку не було жодних слідів.

— Мені також довелося знайти якусь одяганку, бо навіть уявити не можеш, у що я виявився одягненим…

— У мереживну сукню із корсетом?

Яцек глянув вражено.

— Ну, щось таке… Штани, от тільки такі пафосні, з минулого століття. І біла сорочка із таким смішним комірцем під підборіддям та камізелька. Гаптована, можеш собі уявити?

Ніна уявила собі.

— А потім?

— Тут деякі квартири відчинені, напевне, ти й сама вже про це знаєш. І деякі магазини також. Тому я наносив до помешкання їжі, з’їв вечерю та пішов спати, бо ставало темно. А сьогодні вранці…

— Чекай. Ти вночі нічого не чув?

— Ні, а що я мав би чути? — Яцек на мить забув, що повинен обурюватися, коли дівчина його переривала.

— У мої двері щось дряпало.

— Щось?

— Може, звичайний пес, не знаю. Але воно мало бути по-справжньому великим. Ну, досі про те. А що ти робив сьогодні вранці?

— Нічого особливого. Приніс ще трохи одягу та їжі, а потім блукав містом, але сніжило дедалі сильніше, тож я сховався у костелі. Холод був звірячий: я думав, що в мене зад до лавки примерзне. А коли погода заспокоїлася, мені спало на думку, що варто зійти на вежу та побачити місто згори. Як у Тотенвальді, коли ти лазила на трубу, пам’ятаєш?

— Так… Мабуть. Я також думала залізти на вежу.

— Ну, цього разу я виявився швидший, — у голосі Яцека почулося легке задоволення. — Але я не помітив нічого цікавого. Окрім тебе, зрозуміло, от тільки я тоді не знав, що це ти. Я думав, що це якийсь хлопець. Я не знав, на кого наштовхнуся, тож волів залишатися обережним, а коли побачив, що ти йдеш за мною, трохи запанікував і…

— І вирішив на мене кинутися.

— Вибач, — почервонів Яцек. — Я нічого тобі не зробив?

— Тільки зараз питаєш? — зітхнула Ніна. — Ні, нічого. Тільки дупа в мене геть мокра.

— Можемо піти до того помешкання та висушитися там. І вирішити, що робити далі.

— Добре.

Вона злізла з перекладини та розвернулася в напрямку, де, як підозрювала, знаходився палац.

— У який бік? Туди?

— Ага, — Яцек рушив уперед. — Ти й справді прокинулась у платті з корсетом?

Помешкання складалося з трьох кімнат: двох спалень, зали з каміном, ванної та невеличкої кухні із плиткою з газовим балоном. У шафках була постіль та додаткові ковдри, у ванній лежав стосик мила та свіжі рушники, а в кухні Яцек встиг уже знайти каструлі та три комплекти посуду. Натомість, ніде не було видно особистих речей, тож Ніна зметикувала, що це, скоріш за все, апартаменти для тих партійних діячів, хто приїздить до Вовчих Долів. Також вона одразу зрозуміла, чому Яцек волів провести ніч тут, замість того щоб піти в будь-яку іншу квартиру: тут людина почувалася не грабіжником, а гостем фешенебельного готелю.

Яцек розпалив вогонь у каміні, і Ніна висушила штани. За вікном і надалі падав сніг, наближаючи прихід ранніх зимових сутінок. Четвертої години ще не було, а назовні вже спадала вечірня мряка.

— Зроблю щось попоїсти, — сказав хлопець невпевнено, і Ніна, яка вже встигла дещо зголодніти, кивнула.