Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 7)

Усе це звучало дуже переконливо, може навіть занадто, наче Лис намагався довести щось і собі самому. У Ніни промайнула раптова думка, що Лис непокоїться. Старається це приховати, але по-справжньому стривожений.

— Поїхали, — сказав поручник. — За Легніцею затримаємося на обід та почекаємо на Тамару та Яцека.

За дві години вони зупинилися в господі «Лісова Галявина», де Лис замовив для себе бігос, а для підлітків по порції вареників із ягодами. Ніна їла, розмазуючи тарілкою сметану, за вікном поволі западали зимові сутінки. «Коли ми дістанемося Вовчих Долів, уже споночіє», — подумала вона.

Лис скінчив свій обід та глянув на годинник.

— Зачекайте тут, — сказав. — Піду подивлюся, чи не приїхали інші.

— Я піду з вами, — Ніна підхопилася з лавки.

Хуберт, занурений у читання томика поезії, який він витягнув з кишені, лише кивнув.

Назовні пронизливий вітер сипав їм в обличчя дробинки снігу. Ніна зіщулилася та звела комірець пальта. Лис запалив цигарку, затуливши вогника долонею.

Дівчина сподівалася, що він запитає, навіщо вона з ним пішла, але він мовчав та лише видмухував дим, що одразу зникав у клубах пари.

— Ви з нами не зовсім щирі, — сказала вона нарешті. — Вас щось непокоїть…

— А ти щира? Чи я не бачу, що тобі важко рухати лівою рукою?

Ніна почервоніла. Лівий бік і справді був побитий сильніше, ніж правий, але вона думала, що ніхто нічого не помітить.

— Я впала зі стінки на гімнастиці, — сказала вона захищаючись, а Лис кивнув, навіть на неї не поглянувши. — Це був…

— Та досить.

Він ще раз затягнувся цигаркою, а потім кинув недопалок під ноги та притоптав.

— Товариш Константин Ригєль і справді був одним із найкращих наших людей, — сказав. — Не любив комуністів, але найбільше не переносив магії й тому погодився на нас працювати. Такий собі довоєнний джентльмен, якщо розумієш, про що я. Я впевнений, що хто-хто, а він би не став нас обманювати.

— Але?

— А чому ти вважаєш, що є якесь «але»?

— Ви сказали «був». Не «є», але «був».

Лис зітхнув.

— Товариш Ригєль зник одразу по тому, як передав нам останній рапорт. Ні-ні, в цьому немає нічого підозрілого, — застеріг він одразу, бо Ніна вже відкрила рота. — Він був старий і давно вже збирався на пенсію. Це мало бути його останнє завдання, таке собі сентиментальне повернення до містечка, в якому він, як стверджував, провів найкраще літо своєї молодості.

— Але? — повторила вона вперто.

— З того, що нам відомо, товариш Ригєль повернувся з Вовчих Долів до Кракова, де він мешкав, а наступного ранку спакував усі речі до валізки, відніс її до своєї «Варшави»[5] та просто поїхав собі.

— І ви стверджуєте, що в цьому немає нічого такого підозрілого?

— А що в цьому підозрілого? Це старий самотній чоловік, якого в Кракові нічого не тримало. Може, йому знадобилися переміни й він просто поїхав.

— Щоб пошукати спокою над морем? — підказала Ніна. — Або випасати овець на татрських полонинах та роздумувати над сенсом життя?

— А ти й справді непогано тренувалася в сарказмі, еге ж?

Дівчина проігнорувала запитання.

— І ніхто не намагався його знайти?

Лис знизав плечима.

— Ми намагалися, але це не так легко.

«Авжеж», — подумала вона. У багатьох районах країни досі повоєнний хаос, зниклі документи знаходяться або ж, навпаки, губляться назавжди, а паспорти людей містять сфальшовані — з тих чи інших причин — дані. Якби хтось вирішив змінити свою особу та замісти сліди, то не мав би з тим жодних проблем.

У мороці, що дедалі густішав, до заїзду вкотилася широка чорна автівка. Ніхто, окрім комуністів, такими не їздив, і Ніна одразу зрозуміла, що це Тамара та Яцек. Рушила в їхній бік, але Лис схопив її за руку.

— Так, я був би спокійнішим, якби товариш Ригєль знайшовся на тих полонинах разом із вівцями. Але на дев’яносто відсотків у цьому немає нічого таємничого. Тобі немає потреби непокоїтися.

«А ті десять відсотків, що залишаються?» — подумала вона, але не стала над цим замислюватися, бо з машини вилізли дві знайомі постаті: худа й висока — Тамари та огрядна — Яцека.

— Я найтовстіший, тож поїду спереду, — заявив Яцек, із задоволенням сідаючи на переднє сидіння.

Ніна, Тамара та Хуберт всілися позаду, а місце за кермом зайняла Ева Вишневська. Якщо вона й відчувала втому по кількох годинах їзди, то цього не було помітно. Машина рушила, залишаючи на доріжці самотню фігуру поручника Лиса. Лише Ніна й озирнулася, щоб на нього глянути.

— Пані Ева обіцяла, що навчить нас стріляти, — говорив тим часом із виразним ентузіазмом Яцек. — І битися. І ще — на ножах!

— Про ножі не йшлося, — запротестувала жінка, але хлопець її не слухав.

— Як щодо мене, — сказала Тамара, широко позіхаючи, — то я б не мала нічого проти звичайних канікул. Таких, знаєте, із їздою на санчатах, із киданням сніжків та ліпленням снігової баби. Як гадаєте? — додала із претензією, бо троє інших споглянули на неї із здивуванням. — Нам усім стала б у пригоді крапля нормальності.

— А тобі не здається, що ми дещо завеликі, аби ліпити снігову бабу? — сказав Яцек.

Тамара лише знизала плечима. Їй було майже п’ятнадцять, і схоже, що вона вже увійшла в той вік, коли людина припиняє перейматися тим, що для чогось завелика.

А Ніна подумала, що їм і справді б придалися — для різноманіття — якісь нормальні канікули. Вони б навіть могли пережити пригоди, про які вона читала у книжках: звичайні пригоди, як-от загубитися в лісі чи зустрітись із диким звіром. Вечорами тоді розповідали б один одному біля пічки страшні історії та грали б у карти, вдень училися б їздити на лижах та сміялися б, якщо б хтось гепнувся в сніг.

Вона аж замріялася, уявляючи собі всі ці милі щоденні речі, які вони могли б робити разом. Мандрівки в місцевий магазин, ошукування пані Еви, яка б раніше заганяла їх до ліжок…

А потім перед її очима постало обличчя Лиса. Поручник мав чимало вад, але в розумі йому не можна було відмовити. Якщо він відчував неспокій, значить, підстави для такого неспокою були.

Дев’яносто відсотків. Ніна завбачливо відняла від цього ще двадцять, бо Лис, схоже, намагався її втішити. Нехай уже буде сімдесят відсотків шансів, що все в порядку. І тридцять — що є якісь проблеми.

Вона не змогла б відповісти на запитання: це багато чи мало.

Уже звечоріло, фари автівки краяли в темряві довгі сіро-жовті смуги, в яких горбилися силуети придорожніх кущів. Хуберт дивився за вікно, мало не прилипнувши до скла, Тамара дрімала — як вона й казала, була змореною, бо батько відпустив її на канікули раніше лише за умови, що вона спершу здасть усі «хвости» з осені, за той час, коли вона перебувала в Інституті Тотенвальд.

Навіть Яцек замовк, обмежуючись лише пильним слідкуванням за дорогою, яка розгорталася перед капотом машини, наче біла смуга, лискуча від крижаних дробинок. Ева Вишневська їхала поволі, зосереджуючись, аби не ковзати, з найнижчого гілля на шибки сіяло снігом. А машині було незносно душно, тож пані Ева на хвилинку причинила вікно — ледь-ледь, але й цього вистачило, аби всередину увірвався різкий холодний запах гірського вітру та смерек.

Раптом вона різко нахилилася над кермом та шарпнула машиною. Яцек крикнув, автівку кинуло вбік, колеса якусь мить ковзали по крижаній дорозі. Нарешті машина зупинилася, і Ніна, яка весь цей час сиділа нерухомо, боячись навіть дихати, випустила повітря з легенів.

— Що це було? — запитала вирвана зі сну Тамара.

— Хтось стрибнув нам під колеса, — пояснив Яцек. — Зда… здається, нам вдалося із ним розминутися.

Пані Ева вилаялася, що аж ніяк не пасувало світловолосій елегантній жінці із вродою кінозірки, й вибралася назовні. Пасажири й собі висипали на дорогу.

— Із вами нічого не сталося? — запитала жінка нервово.

Ніна лише тепер зауважила скручену постать на узбіччі. Яцек, як завжди свідомий, витягнув з кишені ліхтарик та ввімкнув його. Упійманий у смугу різкого світла чоловік примружив очі, а потім машинально заслонив їх руками. Виглядав поганенько: мав розчухране волосся та полатане вбрання, а обличчя, яке дівчина побачила лише на мить, краяли глибокі зморшки. Утім, він не здавався пораненим.

— У вас щось болить? — Ева Вишневська мала дійти до такого ж висновку, бо її голос звучав уже спокійніше.

— Н… не можу п… потрапити додому, — прогугнявив він. — З… загубив дорогу.

— А де ви мешкаєте?

— Неда… далеко…

Жінка важко зітхнула й взяла його під лікоть, а тоді пройшла кільканадцять кроків. Решта групи пішла слідом: трохи від цікавості, а трохи тому, що все одно не мали чого робити. Уже за мить перед ними відкрився вид на Вовчі Доли. Вони знаходилися на вищій точці перевалу, далі дорога вела униз, до містечка, яке лежало, сяючи, у гірській котловині, як у великій мисці.

— Звідси вже можна побачити місто, — сказала Ева Вишневська. — Я б підкинула пана, але, на жаль, у мене немає місця. Сідайте, — підігнала підлітків до машини.

Коли вони рушили, жінка пробурмотіла:

— П’яний як чіп.

І це походило на правду: чоловік був наче типовий сільський п’яничка, передчасно постарілий через алкоголь, у подертому вбранні. І говорив невиразно, затинаючись, рухався невпевнено…

Але щось у цій картинці не пасувало, і коли машина вже з’їжджала вниз, щоразу ближче до містечка, Ніна раптом усвідомила, що саме.