Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 6)

— Привіт, — буркнув він, ставлячи валізку поряд із автом.

Лис вкинув її до багажника, а Ніна обійняла хлопця, не дуже зграбно. Якось вони обидва не любили публічних ніжностей.

— Все нормально? — запитав Хуберт, а дівчина, подумавши, кивнула.

Останні три місяці вони бачилися лише раз, ще й на відстані, бо учням обох шкіл забороняли зустрічатися чи навіть виходити в місто без опіки черниць.

— А ти як?

— Нормально, — визнав Хуберт. — Ця школа досить непогана. У них тут навіть драмгурток і на тому тижні ми ставили «Життя святого Станіслава Костки[4]». Якась жахлива п’єса про хлопця, що втік із дому, бо мріяв стати ченцем. Але Шекспіра чи навіть Словацького нам навряд дозволять, тож краще це, ніж зовсім нічого. Щоправда, вони мене не люблять…

— Черниці?

— Черниці, так. Кажуть, ну, знаєш, що я дитя гріху, бо мої батьки не мали шлюбу. Але хлопці в класі — нормальні.

Що ж, принаймні Хуберт знайшов приятелів у новій школі. Ніна уважно придивилася до нього: підліток здавався майже задоволеним, що в його випадку означало, що він не мав такої похмурої міни як зазвичай. І він трохи набрав ваги. Вочевидь, і надалі залишався худим, але ця щуплість уже не лякала. Ніна зітхнула із полегшенням, бо це вона намовила Хуберта на співпрацю із комуністами й зараз певним чином відповідала за нього.

— А що із твоїм волоссям? Ти його пофарбував?

— Пофарбував, — він аж розплився в усмішці. — Хай там що кажуть, а я вирішив, що чорний колір більше мені лічить.

І справді, із темною чуприною він здавався трохи блідим романтичним поетом, а зі світлою — збляклим духом або негативом фото. Але яким дивом йому це дозволили? Ніні не можна було навіть чубчика відпустити, а йому вдалося перефарбувати волосся!

Коли вона запитала його про це, Хуберт недбало стенув плечима.

— Я їм сказав, що мене переслідують і тому я повинен змінити зовнішність.

Вона витріщила очі.

— Вони повірили?

— Я справді непоганий актор. Крім того, саме прийшли документи від Лиса, і сестра-настоятелька, схоже, вирішила, що я не брешу. У тебе також нове прізвище?

— Так, я тепер звуся Марчак. Ніна, а не Яніна, як раніше. Ніною я залишилася, бо пані Вишневська сказала, що я все одно буду забувати.

— А я Хуберт Єжицький.

— Сідайте, — поквапив їх Лис, який нарешті закінчив перекладати речі в багажнику. — Ми вже й так запізнюємося.

— Ви збиралися нам сказати, куди ми їдемо, — нагадала Ніна.

— Я скажу, як тільки рушимо.

— Ви відправляєтеся до Вовчих Долів, це таке невеличке містечко у Карконошах, — пояснив поручник Лис. — Дорогою ми зустрічаємося із Тамарою та Яцеком, а на місце вас відвезе товаришка Вишневська. Вона буде вами опікуватися. Сподіваюся, що ви непогано проведете свята.

— Проведемо свята? — у голосі Ніни забриніла недовіра. — Так ми їдемо туди на свята?

— Вочевидь, а ти як гадала?

— Ми ж мали на вас працювати! Ви пам’ятаєте? Червоні Капелюшки, магія, отакі всілякі справи.

Власне, що її так обурило? Адже вона не хотіла працювати на комуністів. Може, це було наслідком того надзвичайного напруження, яке вона відчувала влітку в Маркотах, а потім восени в Інституті Тотенвальд. Авжеж, там їй загрожувала смерть і були моменти, коли Ніна півжиття віддала б, аби знову опинитися дома, в безпеці, та все одно вона сумувала за тим часом. Сумувала, хоча казала собі, що це геть нерозумно.

— Я пам’ятаю, — дорогою Лис оминув віз із вугіллям. — Але перш ніж ми довіримо вам якесь завдання, ви мусите трохи потренуватися.

— Потренуватися в чому? — Хуберт, який сидів поряд із Ніною, нахмурився. — У наших силах? То я собі зі своєю даю раду. Досі в школі ніхто не додумався, що я маю якусь там магію.

Він клацнув пальцями, і над кінчиком одного з них спалахнув вогничок. Хуберт бавився якийсь час, перекидаючи його з руки на руку, а потім загасив. Ніна відвела погляд. Вона також мала силу, але, на відміну від Хуберта, не могла над нею панувати.

— Йдеться не лише про магію, — терпляче тлумачив Лис. — Ми хочемо навчити вас деяких важливих речей.

— Наприклад яких?

— Наприклад, як захищатися, якщо хтось нападає. Щось таке. Бо навіть привида можна поранити. Навчимо вас стріляти та битися голіруч. Завдяки цьому ми вас убезпечимо й будемо менше щодо вас перейматися.

— Ми отримаємо пістолети? — Хуберт намагався зберігати байдужість, але очі його підозріло блиснули.

— Ми про це подумаємо.

Ніна глянула в очі Лиса, що віддзеркалювалися в маленькому люстерці, а чоловік відвів погляд. Він знає, подумалося дівчині. Він знає, що звичайна зброя рідко діє на привидів. Але він просто не може нічого більше нам запропонувати, жодним іншим чином нас не захистити.

Вони прямували на південь. Лис мовчав, Ніна та Хуберт розмовляли на задньому сидінні, компенсуючи три місяці розлуки. Хлопець розповідав їй про виставу та про Різдво, проведене разом з Яцеком (Ніна відмовилася від запрошення Тамари, бо вирішила, що гість, який постійно рюмсає, лише псуватиме атмосферу свят). Ніна у відповідь розповіла про налисникоберети і що на уроки гімнастики дівчата приходять у панчохах, бо голі ноги, як на монахинь, це непристойно. Не хотіла говорити ані про однокласниць, які її ігнорують, а про синці під светром і поготів. По-перше, Лис увесь час підслуховував. По-друге, Хуберт явно був у доброму гуморі, і дівчина не бажала псувати йому настрій — однак він не мав змоги допомогти.

Близько другої вони нарешті відкрили термоси, що лежали на задньому сидінні. В одному був бридко-гіркий чай, точнісінько такий, який любив Хуберт (може, щоб скоріше померти), а в другому, навпаки, дуже солодка кава з великою кількістю молока, улюблений напій Ніни. Тож Лис намагався бути приязним. Дівчина завагалася, беручи свій термос, але відчула таку спрагу, що їй стало байдуже. Вона випила кави, а потім почала змагатися з ковбасою на великому шматку свіжого хліба.

Хуберт жував другу канапку, поглядаючи у вікно, за яким пролітали зимові краєвиди.

Авто мчало повз білі поля, де самотньо стирчали пугала, та повз голі дерева, обсипані воронами, наче чорними нашорошеними дичками. Проїжджали вони крізь занедбані села та сонні малі містечка, інколи на горизонті показувалося й велике місто, із коминами, що диміли в сіре небо, але Лис зазвичай міста оминав, прямуючи бічними шляхами.

За Зеленою Гурою вони зупинилися під лісом, аби поручник зміг перевірити подальшу трасу. Він вийшов, розклав на капоті машини карту та вивчав її з нахмуреними бровами, а Хуберт скористався оказією та побіг дивитися, як сонце просвічує крізь гілля (Ніна вважала, що він не вигадав про гарний пейзаж, як це вигадують інші хлопці, просто щоб сходити до вітру). Дівчина прогулювалася порожньою дорогою туди-сюди, дивлячись, як від кожного її подиху з рота йде пара.

Ліворуч від дороги ріс дубовий ліс, праворуч аж до обрію тягнулося порожнє поле, на якому дві сарни шукали під снігом їжі. Ніна спостерігала за ними хвилинку, а потім підійшла до Лиса.

— Ми справді їдемо до Вовчих Долів просто на канікули? — запитала.

— Справді, — чоловік склав мапу. — Ми не плануємо відвезти вас до лісу та вбити, якщо боїшся саме цього. Я знаю, що ти не найкращої про нас думки, але ми не вбиваємо дітей.

— Хіба що не маєте іншого виходу.

Ніна подумала про Інститут Тотенвальд, про те, як отримала червону картку та чекала своєї черги, щоб померти. Лис тоді врятував їй життя, але питання було, чи не зробив він це коштом когось іншого. Ніна повірила, коли він заперечив, бо хотіла в це вірити, але інколи брали сумніви.

— Хіба що немає іншого виходу, — спокійно погодився Лис, і спокій цей здався страшнішим за лють (а також у ньому бриніли сум і втома, але Ніна воліла те не помічати).

Вона також мала потенційно небезпечну силу, яку досі не могла опанувати. Знала про це й інколи думала, що для всіх було б краще, якби Лис її ніколи не рятував. Якщо вже інші діти з нестабільними силами йшли на смерть, то чому мала жити вона?

Поручник, мабуть, подумав про те саме, бо сховав мапу до кишені й глянув на Ніну.

— Я вважаю, що ти могла б краще пізнати свою силу, якби більше тренувалася, — сказав. — Бо насправді ти ніколи такого не пробувала. Твоя сила діє, коли сніжить?

— Діє, але кожного разу, як я нею користалася, то спричиняла комусь кривду, — Ніна стиснула губи.

— То йди туди, де нікого немає. У Вовчих Долах є сухий ліс, де немає жодних тварин, а людей і поготів.

— І саме тому ви хочете запхнути нас туди на свята?

Хуберт виринув із лісу і підійшов до них.

— Мені теж хотілося б зрозуміти, чому ми, справді, їдемо до Вовчих Долів. Ви не могли обрати місця десь ближче?

— Це єдине місто в усій Польщі, де до цього часу не зареєстровано жодного магічного інциденту. Жодних привидів, чудовиськ, магії чи навіть янголів.

Хуберт здавався трохи розчарованим, а Ніна нахмурилася.

— Звідки, власне, ви про це знаєте? — запитала. — Ви маєте якусь… систему досліджень чи що?

— Ми збираємо інформацію від наших людей, розсіяних по всій країні, а вони у свою чергу спілкуються з мешканцями сіл та міст. Вочевидь, ми ніколи не довідаємося про абсолютно всі інциденти, але на підставі рапортів можемо зрозуміти, що певні райони більш активні магічно, а інші — менш. А у Вовчих Долах працювала наша довірена людина. Дуже ретельний працівник, запевняю. Він точно помітив би щось серйозне.