Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 5)

— Так?

— Нічого, — дівчина стиснула губи.

— Але ж, кажуть, ти ставиш під сумнів знання сестри Іммакулати.

— Вона справді вірить, що світ створив Бог, за сім днів, і що він зробив Єву з ребра Адама. Але ж теорія еволюції…

— За мого часу діти не починали говорити, якщо їх не запитували, — сестра Анзельма суворо глянула на Ніну. — Сподіваюся, що і ти візьмеш собі це за правило.

— Це дуже нерозумне правило, — запротестувала дівчина.

— Насправді? І чому ж?

— Скажімо, у будинку почалася б пожежа, а я не могла б сказати про це сестрі, доки сестра не запитала б мене. Або якби я помирала від якоїсь раптової хвороби…

— А ти помираєш?

— Ні, але ж, сестро, ви ж розумієте, що цього неможливо передбачити достеменно, хіба ні? — сестра знову спохмурніла, тож Ніна додала поспіхом. — Я не намагаюся кепкувати, кажу щиро.

— За мого часу, — завела знайому пісню сестра Анзельма, — нахабних дітей учили ременем. По голому тілу. Це дуже допомагало гартувати характер, запевняю тебе.

— Я не сумніваюся. І напевне це також сповнювало дітей справжньою християнською любов’ю до решти світу, — Ніна зупинилася. — Цього разу це була насмішка. Перепрошую.

Зморщені щоки сестри Анзельми розчервонілися.

— Ти вважаєш, що дуже розумна?

Але Ніна промовчала. Напевне все, що вона скаже, повернеться тільки на зле.

Монахиня зітхнула.

— Ну гаразд. Якщо забути про твою поведінку, оцінки в тебе достатньо непогані, аби звільнити тебе від занять до кінця тижня. Збирайся, ти їдеш на канікули раніше. Твій опікун чекає в машині перед школою.

Дорміторій[3] здавався тепер, посеред дня, абсолютно порожнім: усі учениці були на уроках. Порожнім та спокійним — таку спальню Ніна навіть змогла б полюбити. У вікно зазирало проміння зимового сонця, падаючи на п’ять ретельно заправлених ліжок (монахині не любили безлад), а крізь товсті стіни ледве пробивався шум звичайного шкільного життя.

Ніна витягнула валізку з шафи та почала пакуватися. Білизна, три теплі спідниці, два светри, одна трохи елегантніша сукня… Стоп, а навіщо, власне, елегантна сукня? Адже в неї не буде можливості її надягати. Дівчина важко зітхнула. Крім того, сукня все одно не була надто вже гарною. Не була й бридкою — скоріше, ніякою. Ніна, яка полюбляла тюль, мережива та рукава-буф, дивилася на це солідне сіре ніщо із винятковою огидою.

Зараз усе її вбрання виглядало саме так. Було зручним, практичним, із доброго матеріалу. І — смертельно нудним. Вочевидь, його обирала не Ніна, а Єва Вишневська, комуністка, яка разом із Лисом тепер була її офіційною опікункою. На початку січня вона приїхала до Богуславця, привезла Ніні нові документи, а потім заявила, що дівчина, яка росте, потребує зміни гардеробу. Узяла її до кравчині й навіть цікавилася її думкою, але Ніна була такою зажуреною, що лише повторювала «мені все одно». Урешті-решт, вона б все одно мало що могла змінити. Комуністи платили за її школу з інтернатом, за вбрання та всі розваги. Інколи вона й насправді почувалася сиротою. Вона мала батьків, але вони залишилися у Вроцлаві, а вона не могла з ними контактувати. Якби вона це зробила, то мати й батько померли б. Так діяла магія.

Ніна гнала одну думку про це.

Вона поклала сукню до шафи, зняла синій шкільний піджак і скривилася. Синці на її руках, вчора ще майже невидимі, нині розквітли буйно-червоним кольором.

«За мого часу нахабних дітей вчили ременем. По голому тілу. Це дуже допомагало гартувати характер, запевняю тебе».

Вона гірко посміхнулася сама до себе.

Акуратно складений піджак вона поклала на подушку, старанно уміщуючи поверх нього синій берет. Дівчата зі школи святої Луції звали ті берети «налисниками», бо незалежно від того, як людина їх надягала, вони все одно нагадували тісто, що стікало з голови. Мало кому це було до лиця, і Ніна не була винятком, бо налисникоберет підкреслював її трикутне обличчя та відкривав шрам на лобі. Ніна охоче завісила б його чубчиком, але, на жаль, у школі визнавали лише один спосіб зачіски: волосся, зібране назад та зв’язане стрічкою або навіть сплетене в косу.

Що ж, принаймні на канікулах вона ходитиме у звичайному капелюсі.

Вона вдяглася, схопила валізочку та збігла сходами. «Твій опікун чекає перед школою на машині», — казала сестра Анзельма — але ні, поручник Даніель Лис стояв у передпокої, фліртуючи із молодесенькою черницею, яка хихотіла та пашіла під його поглядом. «Як він це робить?» — замислилася Ніна, оскільки Лис був не лише рудий, але ще й доволі бридкий. Втім, вона не мала часу, щоб вирішити це питання, бо поручник саме її помітив.

— Ось і ти, — сказав. — Давай цю валізку, я занесу її до автівки.

Ніна слухняно пішла слідом.

— Куди ми їдемо? — запитала, коли валізка вже спочила в багажнику.

— Я все поясню, коли до нас долучиться Хуберт, добре?

Вона кивнула. Іншим разом вона напевне почала б наполягати, але сьогодні вона й так добряче випробовувала своє щастя під час розмови із сестрою Анзельмою. Більшу частину свого життя вона була ввічливою дівчинкою, тому суперечки із дорослими досі залишалися для неї новим досвідом.

Вони зупинилися кілометрів за п’ятнадцять, перед міською школою-інтернатом імені святого Анджея. Будівля була дуже схожа на ту, в якій вчилися ліцеїстки. Лис вийшов, але всередину не заходив, а просто сперся об капот машини та запалив цигарку.

— Ви не підете по Хуберта? — запитала Ніна, встаючи із заднього сидіння.

— Я вже був тут раніше, сказали, що відпустять його після третього уроку. Чи то, — він глянув на годинник, — за якісь десять хвилин.

— Ага, — буркнула дівчина.

— Там позаду є два термоси та трохи канапок, якщо ти зголодніла.

— Дуже мило, але я не голодна, — буркнула вона, розуміючи, що поводиться не вельми ґречно.

Вона досі не розуміла, як сприймати «їх» — комуністів. Лис восени врятував їй життя, а зараз (вона знову й знову поверталася до цього) разом із Євою Вишневською платив за її школу. Але в неї язик не повертався йому дякувати — надто після того, що він свого часу зробив Яцеку.

— Я не намагаюся бути милим, — зітхнув Лис. — Якщо ти вважаєш, що почастувати когось канапкою дорівнює бути із кимсь милим, то в тебе й справді невисокі стандарти.

— Я і не вважаю, — Ніна не хотіла справляти враження ані ввічливої, ані неввічливої, і тому завжди небезпечно балансувала між тим і другим,

— Як воно в школі? — недбало поцікавився Лис.

— Ох, пречудово, — відповіла вона, оглядаючи гострий дах будинку святого Анджея. Знадвору той виглядав оманливо спокійним, аж важко було повірити, що там навчається кількасот хлопців-підлітків. — У мене купа приятельок. І всі вони буквально люблять мене. Якби я хотіла, то на кожному уроці могла б сидіти за партою з іншою людиною. Мене обсипають подарунками й постійно хочуть, аби я писала їм у дівчачі щоденники. Мені вже аж набридло малювати всі ті сердечка та квіти, а вірші…

— Якщо ти намагаєшся бути саркастичною, то треба ще багато чого навчитися, — сказав Лис.

— Неправда, — буркнула Ніна. — Здається, в мене із тим цілком непогано виходить. Напевне це через те, що я чимало тренуюся.

Насправді останні три місяці вона багато плакала — сумувала за батьками і страшилася, що вже ніколи їх не побачить. А Велике Різдво, що вона провела у ненависній школі серед черниць, яких вона не любила і які не любили її, було найгіршим в її житті. Попри те великі свята все одно виявилися відпочинком, бо нарешті вона могла залишитися сама, без однокласниць, які дурнувато хихотять за її спиною та відводять погляди, коли вона до них підходить.

Тут, у школі святої Луції, Ніні не вкидали в постіль жаб, не штовхали її на перервах і не плювали в суп у їдальні. Були вони для цього надто дорослими. Але вони так ігнорували її, наче вона була Невидимцем з роману Веллса. Якщо з нею і спілкувалися, то зазвичай це були короткі повідомлення: посунься, комуністко, не затуляй мені світло, йди звідси, віддай, не бери. Спочатку вона намагалася пояснювати, що атеїст і комуніст не обов’язково одне й те саме, але тим лише погіршувала своє становище. Потім припинила пояснювати — і це також було погано.

О, як багато можна розповісти Лису! Про те, як воно: сидіти в їдальні за окремим столиком, бо за іншими столиками місця «зайняті»(хоча насправді місць вистачало). І про те, що коли вони мали розбитися на двійки, вона завжди залишалася сама (у класі було рівно сімнадцять дівчат), а коли вчителька наказувала їй долучитися до якоїсь пари, ті двоє не відзивалися до Ніни й не дозволяли нічого робити, а потім її карали за лінощі, ніби те, що на уроках вона сидить та витріщається у стіну — це її провина. І як вона гаяла перерви за читанням книжок, і як Маріанна з дев’ятого «Б» відзначала народини та частувала всіх тістечками, а єдиною, для кого тістечка не знайшлося, була саме Ніна… Не те щоб їй дуже кортіло тих ласощів або ж приязні дівчаток, але воно все одно було боляче, особливо якщо пам’ятати, що в тій, попередній школі Ніна була однією з найулюбленіших учениць.

Вона могла б про все це розповісти, але в результаті нічого не сказала. Та й від будинку вже йшов, тягнучи валізку, худий п’ятнадцятирічний хлопець. Ніна впізнала його саме за худорлявою статурою, бо Хуберт знову був чорнявим, як тоді, коли вони вперше зустрілися в Маркотах.