Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 4)
У відчаї вона пхнула двері найближчого магазинчику, і ті піддалися. Вона увійшла. Всередині пахло здобою, на полицях лежали кілька буханок хліба та стос рогаликів у глазурі. Дівчина взяла один і почала машинально його жувати. Провини вона не відчувала, бо ж рогалики скоро стануть черствими! У пекарні було холодно, але все одно тепліше, ніж надворі, тож вирішено було тут трохи перепочити.
Шкодувала, що не взяла з квартири книжки, яку могла б зараз почитати.
Вона сиділа й витріщалася у вікно, долаючи сльози, що знову виступили на очах. Вона була сама-одна в порожньому місті, і хто міг їй допомогти? Гірше того, вона й досі не уявляла, хто вона і що із нею сталося. А вона ж мусить це знати, бо не могла ж лежати там, на холодній підлозі, все життя. Розум підказував, що навряд вона так легко звелася на ноги, якби лежала довше, ніж три-чотири години, тож якщо мешканці не зникли за такий короткий час (а це здавалося неможливим), дівчина мала щось зауважити раніше.
Коли вона прикінчила рогалик, то відчула спрагу, тож пішла в підсобку і знайшла там чайник на вистиглій пічці. Було в ньому трохи води. Дівчина перелила її у склянку та випила. У воді відчувався присмак накипу, але в цілому вона була нормальна.
Коли дівчина повернулася на своє місце під вікном, сніг продовжував мести, хоча і не так густо, як раніше. Дівчина терпляче чекала. Нічого іншого їй не залишалося. Нарешті, коли годинник над лядою вказав на другу годину, заметіль вщухла. Дівчина запхнула до кишені кожушка два рогалики, натягнула шапку та каптур і вийшла на вулицю. Сонце, що відбивалося від снігу, мало її не засліпило. Вона заблимала, під повіками з’явилися сльози. Провалюючись у замети, вона рушила вперед. Ринок нібито мав бути ліворуч. Нібито. Тепер, коли вона нарешті могла побачити, куди йде, почала впізнавати кам’яниці, які вона минала. Їй спало на думку, що треба б знайти костьол, зійти на вежу та роззирнутися звідти. Чому вона не подумала про це раніше?
Костел мав би бути десь у центрі, тож — недалеко.
Вона йшла мов журавель: високо підіймаючи ноги, щоб опустити їх та знову підняти… Повітря було різким та холодним, гори, що оточували містечко, на тлі блакитного неба знову виглядали як на листівці. Карконоші, пригадала вона. Якщо не брехала знайдена на кухні книжка. А це означало, що вона знаходилася десь на кордоні із Чехословаччиною. Якусь мить вона роздумувала над можливими сценаріями: сталася нова війна, німці знову напали на Польщу і якимось чином зробили так, що всі зникли. Може, це навіть нова суперзброя, може…
Вона затнулася й упала. В останню мить виставила руки, а її обличчя зупинилося за пару сантиметрів від білого кучугура. Почала вставати, лаючись собі під носом та стріпуючи сніг з кожушка.
І тоді помітила сліди.
Звичайні сліди людських ніг на свіжовипалому снігу. Дівчина завмерла. Якийсь час вона дуже розраховувала на те, що в місті ще хтось є крім неї, але тепер, побачивши сліди, ще більше переполошилася.
Встала та обтрусила штани. Відбитки ніг починалися в одній із бічних вуличок, проходили головною та зникали в завулку. Вони були неглибокі: хто б тут був, він мав великі ноги, але не надто багато важив. Це трохи її втішило. Із худорлявим малим чоловіком вона могла б, мабуть, дати раду, якби… якби він не був приязним.
Вона пішла тими слідами, відчуваючи себе трохи наче Віннету з романів Карла Мая. Вона пам’ятала, що читала такі, хоча знову ж не мала поняття, коли та де. Та пусте, за хвильку вона, може, знайде когось, хто допоможе їй усе згадати.
Сліди були ніби зовсім свіжими, сніг ще осипався по краях. Хтось пройшов тут не довше, ніж кілька хвилин тому. Яким дивом дівчина його не помітила? Авжеж, вона була зайнята тим, що оглядала кам’яниці, але ж повинна була цього таємничого хтося хоча б почути. Хіба що він йшов по-справжньому тихо…
Їй знову зробилося трохи неприємно, тож пішла далі. Могла покликати і вже відкрила рота, але згадала, як слабо та дивно звучав у тиші її голос, і відмовилася від цієї ідеї.
Сліди проминули смітник, в’ючись між захаращеними подвір’ями на задах кам’яниць. Тут були клітки, в яких, мабуть, розводили кроликів, і хлівець із розчиненими дверима, звідки ще тхнуло свинями, але він, вочевидь, був порожнім. Вона проминула велосипед без одного колеса, опертий на перекладину, і рештки дитячої коляски. Сліди зникли в темній брамі та знову виринули з іншого боку, наче хтось бавився в доганялки.
«Він знає, що я йду», — подумала вона. Думала про незнайомого «він», бо той носив чоловічі черевики, але так само це могла виявитися жінка: дівчина й сама мала на собі позичені у хлопця валянки.
«Може, він боїться мене так само, як я — його?»
Сліди закінчувалися біля наступного хліву. Просто уривалися, наче незнайомець увійшов у муровану стіну. Це було неможливо. Дівчина дивилася на старі цеглини, наче могла прочитати в них відповідь. Потім зауважила, що це аж ніяк не гладка стіна. На висоті стегна цеглина була викришена, що створювало невеличкий уступ. На півметра вище трохи висовувалася ще одна цеглина. Якщо хтось був по-справжньому вмілий, то міг зрозуміти…
Вона звела голову й ту ж мить на неї з даху хліва гупнулися ніби сто кілограмів живої ваги — принаймні так їй здалося. Зойкнувши від несподіванки, вона впала на спину, Сонце на мить засліпило її широко розплющені очі, а потім все заслонила тінь.
— Чому ти за мною слідкуєш?! — голос належав не чоловіку, а хлопцю-підлітку.
Знайомий голос, але де вона його чула — дівчина не згадала, бо не мала часу подумати. Темна пляма перед очима нарешті зібралася в пухке обличчя хлопця, який сидів у неї на животі. І дивився на неї так, наче і вона йому була не чужа.
— Ніно? — здивувався хлопець, морщачи лоба. — От халепа, я зовсім тебе не впізнав у цьому каптурі. Вибач, я не хотів… Прокляття… — він зіскочив із неї на диво спритно для того, в кому було кілька зайвих кілограмів. — Чому ти мовчиш?
Вона вдруге цього дня зводилася зі снігу, обтріпуючи кожушок та штани. Лівий лікоть та кінцівки пульсували болем, але, здається, нічого серйозного із нею не сталося. «Хто ти?» — хотіла вона сказати, але згадала, що є й важливіше запитання.
— Хто я? — запитала вона. — Ти знаєш, хто я?
На обличчі хлопця відбилося здивування.
— Ти що, прикидаєшся? Ти ж Ніна Панкевич, хіба ні? Чи тепер — Марчак. Ніна Марчак.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
де Ніна знову вирушає в подорож, навіть не підозрюючи про її мету
Ніна Марчак, — сказала сестра Анзельма, заглядаючи в щоденник.
Вона була старою, мала принаймні сімдесят років, як не більше, а чотирнадцятирічній дівчині, яка сиділа по той бік столу, взагалі здавалася засушеним коником. Проте справжні коники навряд могли носити рясу та окуляри з дротяною оправою, що їх монахиня саме насадила на ніс, аби розглянути дівчину.
Ніна чекала, склавши руки на колінах. У чистому синьому піджаці та в береті, зсунутому на ліве вухо точнісінько так, як наказують внутрішні правила, вона була ніби втіленням ґречної учениці.
Сестра Анзельма кахикнула.
— Ти ж розумієш, що мені доводиться приймати непросте рішення, еге ж? Знаєш, чого ти тут?
— На жаль, сестро, не знаю, — відповіла Ніна. — Ніхто не був такий ласкавий, аби щось мені пояснити. Сестра Йоанна просто прийшла за мною до класу та наказала навідатись сюди.
— Гмм… — цього разу кахикання подовжилося, відтак погляд старої монахині уп’явся в щоденник. — З математики та польської, як видно, самісінькі п’ятірки, з історії, фізики та географії також доволі непогано, зате з біології слабко, а латина… мабуть, тобі доведеться більше попрацювати над латиною, моя люба, бо це ж така шляхетна мова. Нею говорили перші християни. Але ж кажуть, ти не віриш у Бога, — сестра підкреслила тоном слово «кажуть», наче сподівалася, що дівчина заперечить ці жахливі чутки.
— Перші християни говорили, імовірніше, на арамейській, — виправила Ніна. — І так, я не вірю в Бога.
Сестра Анзельма уважно споглянула на неї.
— Дивно, що ти не бунтуєш проти того, аби ходити до костелу.
— А якщо бунтувати, це щось змінить?
— Ні, — визнала монахиня. — Усі наші учениці раз на тиждень мусять брати участь у святій месі. Такі вже правила. Але я б очікувала з твого боку… ну, скажімо так: більше протестів, особливо беручи до уваги, що в неділю більшість дівчат воліли б виспатися.
— А я люблю костели, — Ніна знизала плечима, а оскільки сестра Анзельма досі підозріло дивилася на неї, то швидко додала. — Так, справді. Особливо старовинні, пам’ятки архітектури. У нашому дуже гарні вітражі сімнадцятого століття та барочні образи. А рано вставати мені, навпаки, подобається. Я люблю сидіти на лавці та думати про різні речі. Костел завжди налаштовує мене дуже романтично, особливо коли грають органи, а сонце грає барвами на дерев’яних лавах…
— Ти намагаєшся з мене кепкувати?
— Ні, авжеж ні, — Ніна трохи почервоніла.
— Це добре, бо я бачу, що в тебе проблеми із поведінкою. Сестра Іммакулата скаржилася, що ти нахабна.
— Сестра Іммакулата вважає, що я піду до пекла, тож я їй сказала, що якщо я й піду та проведу там вічність, то принаймні вона могла б дати мені трохи спокою на землі.
— Це було нахабно.
— Трохи було, — визнала Ніна чесно. — Але вона постійно має до мене претензії. І…