Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 3)
Вона хлипала так добрих хвилин п’ятнадцять, аж поки на зміну розпачу та страху прийшов здоровий глузд.
По-перше, дуже рідко люди втрачають пам’ять назавжди. Зазвичай амнезія стається з певної причини — наприклад, через нещасний випадок або під впливом стресу, — але потім все минає. Дівчина десь про це читала. Не пам’ятає, де і коли, чи навіть про що докладно йшлося в тому тексті, але достоту — вона читала про це. Бо ж вона любить читати, що є, то є.
Також було неможливо, щоб люди з усієї земної кулі отак просто випарувалися. На таке здатен лише Бог, але в Бога дівчина не вірила — в цьому вона також була переконана. Знала це вже в ту мить, коли побачила іконки святих, що висіли в передпокої.
Залишалася проблема Чогось Таємничого: втім, із цим вона нічого не могла вдіяти.
Вона ще кілька разів шморгнула носом. Їй усе ще було лячно, але принаймні тепер вона думала ясніше.
Вона проведе тут ніч, а вранці, коли розвидниться, піде по допомогу.
Але чи повинна вона згасити світло? З одного боку, вона мала якось дати знати, де перебуває, якщо її шукатимуть. З іншого — освітлене вікно в містечку, зануреному в темряву, могло привабити сюди… якусь загрозу.
Зрештою вона вирішила залишити світло лише в дитячій спальні, але про всяк випадок старанно замкнула її на ключ. Це здалося їй розсудливим компромісом. Якщо з’явиться щось таке — або хтось, — чого треба боятися, то вона встигне втекти.
Так вона розраховувала.
Запалила свічку в ліхтарі та повернулася на кухню, аби загорнутися в ковдру та присісти біля пічки, що саме догасала. Решту вечора вона згаяла за читанням, слідкуючи — без особливої цікавості — за пригодами чарівної Лігії та мужнього Вініція[2]. Миготливе світло падало на пожовклі від старості сторінки, годинник тихенько цокав, відміряючи час, а за вікном густішала морозна лютнева ніч. Яка температура панувала назовні? Мінус десять? Чи мінус двадцять?
Очі її почали злипатися, тож вона відклала книжку та, загорнувшись у ковдру, вмостилася на підлозі. Не змогла б заснути в чужому ліжку, в холодній постелі, яка досі зберігала ледь чутний запах господаря.
Вона деякий час крутилася, шукаючи в міру зручної пози на нерівній підлозі. На кухні стояла духота, але встати та відчинити вікно дівчина не наважилася. Її турбувала ще одна думка. У містечку вона зауважила дещо дивне: не просто те, що навколо не було геть нікого. Було ще дещо жахливе, але тоді вона не мала часу, щоб про це думати, бо була перелякана та замерзла… Тоді всю її увагу забирав пошук місця, де можна було б заховатися, але тепер…
Що ж це було?
Вона неспокійно ворухнулася, вже майже заснувши.
Уночі її щось розбудило. Якийсь звук, через що вона розплющила очі та завмерла, повністю прийшовши до тями. На кухні було тихо, навіть годинник замовк, і в густій, наче смола, темряві дівчина розчула лише своє неспокійне дихання — та ще серце, яке колотилося в ребра.
Але їй не ввижалося: від сну її справді відірвав якийсь звук. Не в помешканні, а десь ззовні.
Не встаючи з підлоги, вона намацала коробок сірників та ліхтар зі свічкою. Маленький вогник вихопив із темряви шматочок кухні — і одночасно поглибив тіні поза колом світла. Дівчина чекала, прислуховуючись.
Щось було там, назовні. Не під вікном, але в коридорі, перед вхідними дверима. Вона чула звук, який могли б видавати пазурі, що дряпають дерево. І важке сапання. Не людини, а наче великої тварини.
Ліхтар у її долоні затремтів, гарячий віск скрапнув на руку.
«Прошу, нехай воно звідси піде, нехай собі піде, нехай піде».
Ще одне дряпання, і тварина — якщо це була тварина, бо дівчина не мала в цьому впевненості, — різко форкнула, наче роздратований пес, що обнюхує нору, звідки принадно пахне.
Дівчина чекала й рахувала удари серця: один, другий, третій, четвертий…
На двадцять третьому гість форкнув ще раз, а потім дівчина почула звук пазурів, що стукотять по підлозі коридору.
Це лише пес-безхатько, подумала вона, коли вже могла нормально дихати. Звичайний собака, бо чим же ще воно могло бути?
І тоді вона згадала, що саме занепокоїло її сьогодні.
Якщо не рахувати може-собаку, який оце тільки-но наніс їй візит, у містечку вона не помітила жодної тварини. Зрозуміло, що дворняжки чи коти в такий лютий мороз зазвичай ховаються по підвалах. Також дівчина не помітила жодних птахів, а тих би холод не злякав. Не кружляли ворони над містом у пошуках їжі, і горобці не сиділи на голих деревах. Ба й більше: вона зрозуміла, що за весь вечір не почула шарудіння жодної миші, хоча в старій кам’яниці запросто можна було очікувати цих непрошених співмешканців.
Невже з міста зникли не лише люди, але й тварини? Ну, хіба за винятком отого може-собаки.
Дівчина знову скрутилася під ковдрою. У кухні досі було тепло, хоча вогонь у грубці згас. Яка могла бути година? Перша, друга? Судячи з темряви надворі, все ще густої, як смола, до світанку залишалося ще чимало часу.
Цього разу вона не заплакала, хоча була готова. Це, до речі, також було дивно, бо їй же не більше чотирнадцяти років, вона ж повинна… галасувати? кликати маму? Ну, робити все те, що роблять перелякані дітлахи. Проте, хоча вона була страшенно налякана, їй все ж удавалося ясно мислити.
«Це не перший мій раз, — спало їй на думку. — Я вже колись стикалася із чимось подібним. Не точно таким самим, вочевидь, але із чимось так само дивним та страшним».
«Я зіткнулася з тим і вижила».
Ця думка була така втішна, що всього за пів години їй вдалося знову заснути.
Коли вона прокинулася, все її тіло затекло, а у вікно заглядало сонце. Якусь мить дівчина лежала, очуміло кліпаючи й відшукуючи під ковдрою рештки тепла — а вони чимдуж утікали геть. Тому вона встала й узялася розпалювати пічку. Якщо мала вийти надвір, то спершу слід було трохи зігрітися. І поснідати.
Годинник на шафці зупинився — показував о пів на першу, — але дівчина знайшла інший, у спальні дорослих. На малому сталевому будильнику була десята ранку. Якщо взяти до уваги, що в лютому сонце заходить о п’ятій, у неї залишалося аж сім годин, перш ніж знову смеркне. Якщо вона не знайде за цей час допомогу, то ще раз доведеться шукати сховку, щоб пересидіти ніч.
Вона відшукала в коморі шматок сала, два яйця та цибулину й посмажила яєчню. З’їла її, закусивши вчорашнім хлібом, напилася холодного молока, додавши туди трошки меду. Потім пішла до дитячої кімнати за зошитом та олівцем — як вона й очікувала, шкільного приладдя там було вдосталь.
Видрала аркуш із зошита та написала:
Передостаннє слово вона двічі підкреслила, після чого критично поглянула на листок. Чи звучало воно переконливо? Хай там як, але нічого кращого їй не вдалося придумати. Крім того, вона дійсно планувала віддати позичені речі — особливо кожушок, який знайшла у шафі. Той здавався новим, і хлопцеві, якщо він повернеться, точно стане в пригоді.
Валянки, що знайшлися в передпокої, виявилися завеликими, але дві зайвих пари шкарпеток вирішили цю проблему. Вона залишила папірець на кухонному столі і, тепло закутана, відчинила двері назовні.
Коридор був порожній.
Дівчина зітхнула із полегшенням та вийшла з квартири. На підлозі виднілися мокрі плями, наче хтось заніс сюди снігу, втім, вона не була впевненою, чи це її сліди, чи, може, тварини, яка провідувала її вночі. А на дверях…
От прокляття!
На дверях, десь у десяти сантиметрах вище клямки, виднілися чотири довгі глибокі риси. Собака міг би це зробити, якщо він був насправді великий і звівся б на задні лапи, але…
Дівчина відчула, як наближується хвиля паніки, тож кілька разів глибоко вдихнула. Мала бажання знову зануритися у квартиру та запертися там на всі засуви, але знала, що це нерозумна ідея. По-перше, рано чи пізно виходити все одно доведеться. По-друге, вона не повинна залишатися у місці, про яке таємнича тварина вже дізналася.
Вона розвернулася та одним стрибком подолала три низькі сходинки, що вели на поріг будинку. Вхідні двері були широко відчинені, і добре було видно, як надворі мете сніг. Чи вона так і залишила їх учора ввечері? Якщо так, це пояснює, яким чином тварина зуміла потрапити всередину. Якщо ні… Що ж, тоді будемо вважати, що гість — один із тих собак-розумак, що спроможні відчиняти двері, заперті зсередини.
Вона натягнула шапку глибше на вуха, накинула ще каптур та вийшла просто в сніжну імлу.
За якусь годину вона заблукала. Вірніше, заблукала вона ще раніше, але тільки тепер зрозуміла, що не має зеленого поняття, куди вона, власне, забрела. Тож зупинилася. Сніг вже доходив до колін і продовжував намітати. Це їй не перешкоджало, під час снігопаду містечко втрачало свою непорушність-як-на-листівці і здавалося… ну, що ж, воно здавалося трохи живішим. Але факт, що шукати будь-що в таку негоду не було сенсу: видимість сягала лише кількох метрів, а вулички навколо ринку дуже походили одна на одну. Останнім часом вона йшла по Гончарській, потім начебто по Залізній, а ось це Шевська. Милі старомодні назви, без жодного політичного підґрунтя. Дівчині вони подобалися, то було наче дихання старого світу, що існував до війни. Або навіть до обох воєн. Дихання забутих часів, коли жінки носили довгі сукні, а чоловіки ходили в циліндрах та підкручували вуса. А всі гострі бесіди тоді вели за келихом коньяку. Це був різновид вишуканого алкоголю — як їй було відомо.