Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 2)

Самотня сніжинка злетіла з неба та м’яко опустилася до ніг дівчини. Крім снігу, ніде нічого не рухалося. В жодному вікні не здригнулася фіранка, і жодні двері не рипнули. Не віяв вітерець, а в згасаючому небі не пропливало ані хмаринки. Власне, тут все мало такий самий вигляд, як на листівці, наче дівчина потрапила туди, всередину картинки. Лише сонечко, яке просвічувало поміж горами все нижче і нижче, нагадувало, що час не стоїть на місці.

— Аго-ов? — Дівчина боялася підвищити голос, тому майже шепотіла.

Вона кахикнула, щоб прочистити горло, але це не допомогло. Страх в’язав її по руках і ногах. Якусь мить вона вагалася: чи не повернутися до палацу й зачинитися у сторожовому приміщенні? Принаймні там можна розпалити вогонь. Утім, сама думка про тісну задушливу комору псувала настрій.

Вгрузаючи в глибокий сніг, дівчина стала обходити площу. Тут виявилася майстерня з ремонту панчіх, а ще швець, гладильня та кав’ярня «Веселка». А ось і продовольчий магазин. Дівчина посмикала ручку, але двері виявилися зачиненими, і це її засмутило. Вона зголодніла, а ніхто б не заперечував, якби вона взяла собі маленьку булочку. Найменшу таку.

Зате двері до шевця були гостинно розчинені. Втім, усередині, окрім старих дамських полуботок на ляді, не виявилося нічого цікавого.

Далі було майже те саме: кав’ярня — на замку, гладильню відчинено, а двері ремонтної майстерні знову ж старанно замкнені.

Якщо за всім цим стояла якась закономірність, то дівчина не могла її розгадати.

Що ж тут за біда?

Вона відклала це питання до кращих часів — поки що. Бо наразі крижаний холод пробивався крізь куртку та пелеринку, а ноги мерзли в завеликих гумових чоботах. Дівчину аж колотило. Смерклося так, що вона вже не бачила фасаду палацу, який займав чи не всю східну частину ринку. А ще хвилину тому можна було милуватися барочним фронтоном із ризалітами та балконними аттиками.

Фронтон, ризаліти, аттики — вона якось зовсім не дивувалася, що знає такі слова. І була впевнена, що її однолітки не мають про них жодного уявлення.

— Гей?! — заволала вона знову, вже без надії, що хтось їй відповість. — Прошу! Я потребую допомоги!

Морозна тиша проковтнула ці слова, перш ніж вони встигли злетіти над ринком. Змагаючись зі сльозами, що набігали на очі, дівчина рушила до найближчої кам’яниці та штовхнула перші-ліпші двері.

На сходовому майданчику вже панувала непролазна темрява, тут пахло пилюкою та старим спорохнілим деревом. Дівчина провела по шерехатій стіні долонею, намацала електровмикач та завагалася. Раптом він не спрацює? І вона залишиться тут сама, у темряві, на всю ніч?

Вона рішуче натиснула на кнопку. Дві жахливо довгі секунди — і лампочка під стелею спалахнула мутним, немов закуреним сяйвом. Дівчина полегшено зітхнула, відтак перевірила двері на першому поверсі: номер один, два і три. «Одиниця» та «двійка» були замкнені, але двері «трійки» відчинилися, заледве вона натиснула на клямку. На цьому пошук можна було вважати завершеним. Дівчина увійшла до приміщення та намацала вмикач.

Світло залило старосвітський передпокій. На стінах тут висіли образи святих, а під гаптованою серветкою виявився комод, на якому стояв бляшаний ліхтар із напівзгорілою свічкою.

— Є тут хтось? — крикнула дівчина. — Вибачте, я увійшла, бо було відчинено, а мені немає куди подітися. Агов?

Проте було зрозуміло, що ніхто тут не відгукнеться. Вона була впевнена в цьому на всі сто, хоча помешкання зовсім не походило на покинуте чи занедбане. Навпаки, на кухні вона відчула легкий запах кулешу, змішаний із слабким запахом мила — хтось прав тут зовсім недавно, тільки-тільки. У коморі знайшлася їжа: молоко в керамічному глечику ще не прокисло, а хлібна шкоринка угиналася, коли на неї натиснути пальцями. Дівчина могла б закластися, що хтось купив цей хліб іще сьогодні вранці.

У спальні на стільці висіло вбрання. Було воно геть холодне, як і все в цьому домі. Та коли вона наблизила ніс до старої вовняної сукні, то відчула легкий жасминовий аромат. Ліжко було старанно застелене, шафки та підлога — недавно вимиті. Наче мешканці цього дому поприбиралися, а потім відлучилися кудись на хвилиночку.

Хіба що десь на околицях міста якесь свято і люди пішли туди? Або — якась інша імпреза? От якби мешканці квартири зараз повернулися… І хай навіть їй доведеться червоніти по самі вуха, бо то суцільний сором, коли тебе спіймали у чужій спальні. Утім, вочевидь було, що ніхто не повернеться. Жодне свято не може так захопити, щоб витягнути з дому геть усіх, а крім того, тутешні мешканці навряд чи забули б замкнути двері, особливо зараз, у ці бентежні повоєнні часи, коли лісами досі блукають бандити.

Гм-м, а цікаво: звідки їй відомо, що була війна, якщо вона навіть власного імені не може згадати?

Вона вирішила почекати з іншими запитаннями, а зосередитися на Чомусь Таємничому, що відбулося в цьому приміщенні. Хай там як, це мало бути зовсім недавно, найімовірніше десь між сніданком (бо хтось же купив свіжі хліб та сир) та обідом (який уже почали готувати: у цеберці для сміття лежало лушпиння від картоплі та інші відходи).

Може, це було о 13: 00? Чомусь дівчині це видавалося цілком правдоподібним.

Вона здригнулася. Воліла б, щоб це Щось Таємниче відбулося якнайдавніше: тоді, мабуть, вона перебувала б у більшій безпеці. А зараз відчувала себе трохи як героїня детективу, котра щойно знайшла теплий труп і розуміє, що вбивця вештається десь поблизу.

Сердячись на саму себе, вона перейшла до наступної кімнати, яка, без сумніву, належала дітям. Хлопчику та дівчинці, якщо судити по іграшках. На туалетному столику поблизу ляльок у пишних сукнях стояла фотокартка в срібній рамочці. На знімку було двоє світловолосих малих: суворий хлопчик років десяти та його молодша сестра, яка заплітала цупкі кіски та всміхалася в об’єктив щербатою усмішкою, ще й тримала під рукою линялого плюшевого кролика. Нині той кролик лежав на килимі під ліжком — і це було єдине, що порушувало лад у спальні.

Дівчина відчинила шафу і, долаючи ніяковість, перетрусила її вміст. Фотокартку, схоже, робили кілька років тому, бо вбрання належало дітям, трохи старшим за віком. Речі дівчинки, на жаль, були малі, але хлопчачі могли згодитися.

Вона скинула на одне з ліжок куртку та пелеринку, а потім потягнулася за спину. Думала, що намучиться, доки розв’язуватиме корсаж, але все пройшло на диво легко, наче раніше хтось послабив зав’язки. Із легким жалем вона зняла сукню, а потім і натільну сорочку. Затремтіла, коли холод, що панував у спальні, торкнувся голої шкіри. На руках та на боці в неї було кілька чималих, уже блідих синців. Хто це її побив? Якщо й так, то це сталося давно: десь два, а може навіть три тижні тому. Головне, що не цього ранку.

Утім, дівчина не розуміла, добрий це знак чи поганий.

Вона вирішила поки що забути про синці та надягнула сорочку із довгими рукавами і штани. Холоші довелося підкочувати, але загалом вийшло доволі непогано. Вона ще пошукала шкарпетки та поглянула на себе в дзеркало на туалетному столику. Раніше, у палаці, вона звернула увагу лише на фігуру, тепер же придивлялася до обличчя із гострим підборіддям та широким чолом, позначеним невеличким шрамом. Спершу обличчя здалося їй дивовижно чужим, але за мить це враження зникло і власний вигляд став тепер для неї максимально очевидною річчю. Вона несміливо всміхнулася, а відображення відповіло такою ж усмішкою. Дівчина в дзеркалі була доволі симпатичною, хоча й здавалася наляканою.

А ще ж вона не мала ані імені, ані споминів, ані…

Вона глибоко зітхнула й рушила до кухні. Ящик для вугілля, як вона і думала, був повний, поряд лежав стос готових під розпалку трісок. Дівчина розпалила вогонь та почекала, доки кухня нагріється. А сама тим часом ще раз оглянула комору, а потім помітила на стіні календар із зображенням якогось святого. Дата 26 лютого була закреслена олівцем.

На кухні панувала тиша, яку порушувало лише тихе потріскування полум’я, що пожирало сухе дерево, та цокання годинника. Стрілка показувала шосту двадцять п’ять. Годинник, важкий, порцеляновий, стояв на чомусь, що здавалося бібліотечкою. Книжки на кухні дівчину трохи здивували, але ж — чому б і ні? Вона підійшла ближче, щоб придивитися. Знайшла чимало кухарських довідників і ще більше порадників щодо шиття, гаптування та в’язання, ще путівник по Карконошах[1] від 1938 року (чи ж вона перебувала в Карконошах?), старе видання Біблії і молитовник, що пахнув ладаном, а ще — збірку творів Сенкевича. Цю останню книжку вона привітала як доброго знайомого — принаймні сьогодні ввечері читання їй вистачить.

Коли плита зробилася гарячою, дівчина нагріла молока та випила його, закусюючи шкоринкою хліба. Могла б щось зварити — вона згадувала, що вміє це робити, бо чимало припасів з комірчини видалися їй знайомими, — але готувати обід у чужій квартирі здавалося їй дещо нечемним. Потім вона принесла з дитячої кімнати ковдру, загорнулася та всілася біля пічки.

І лише тепер розплакалась.

Раніше вона весь час знаходила собі заняття, аби відкласти незручні питання на потім, аж тут вони дісталися до неї — всі нараз.

«А що як я ніколи не поверну собі пам’яті, не довідаюся, хто я така чи навіть як мене звуть? Якщо я залишуся тут назавжди, в цьому спорожнілому місті, бо — і це була її найстрашніша думка, яку вона не могла осягнути, — бо зникли не лише люди з міста, але й з усього світу? Раптом я остання жива істота на Землі? Або якщо те Щось Таємниче, яке усіх спіткало, зараз повернеться по мене?»