Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 1)
Анна Каньтох
Таємниця тринадцятої години
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
де панує лютий мороз і виникає купа запитань, а відповідей нема і близько
Її розбудив холод.
То була не звичайна собі холоднеча, як трапляється, коли січневої ночі мимохіть скинеш із себе ковдру, — але паскудна, пронизлива стужа, що прокрадалася у найглибші куточки тіла й вичавлювала з них рештки тепла.
«Чому так холодно?» — ось перше, що вона подумала. «І незручно», — було друге. Ніби перед тим вона заснула десь на замерзлому озері й тепер лежала на твердій кризі. «Підведися! — звеліла розсудлива частина мозку. — Ти мусиш негайно стати на ноги, бо теж замерзнеш». Але менш розсудлива його частина зовсім не квапилася: мовляв, таку-сяку крихту тепла знайти можна, а для цього дівчині треба щільніше згорнутися в клубок.
«Підводься».
Вона розплющила очі й ворухнулася, натомість холод зовсім озвірів і нумо гризти відкриту шию, ще мить тому приховану волоссям. Перед очима коливалася чорно-біла підлога, присипана чимось прозорим, схожим на крихти льоду. Чи це скло? Вона кліпнула, і картинка прояснилася. Це точно лежало скло, а не лід: сила-силенна гострих, як голки, уламків, немов зі стелі впала величезна шиба.
Леле, як же холодно.
Дівчину охопив відчай. Щось тут було геть не те, все не так, як має бути. Чому вона валяється на підлозі, серед уламків скла? А передусім:
Вона почала поволі, міліметр за міліметром, підводитися.
Поволі.
Спершу всунула руки під живіт, де підлога була вільною від скляних голок, та трохи привстала. Потім — усе ще повільно — повернулася на бік і стала навкарачки. Щоразу, коли у шкіру впивалася черговий уламок, вона завмирала, а потім обережно струшувала його із себе або ж знімала вручну. Тривало це довго, але зрештою вона встала з холодної підлоги. Підвелася й одразу знову присіла, адже босі ноги задубли й нізащо не хотіли тримати тіло, вони ніби перетворилися на безформні дерев’яні колоди.
Вона розтерла одну стопу, потім другу, відновлюючи кровообіг. Уже краще. Спробувала звестися знову і цього разу сяк-так втримала рівновагу. Ну от, вона начебто ціла й здорова, якщо не зважати на цівки крові, що цебенять по шиї. І на змерзлі ноги, які стирчать з-під… Гм-м, що за дивина ця рожева сукня? Ще й із корсажем — такі носили хіба за сивої давнини!
Її плечі огортала біла пелеринка з каптуром, облямованим хутром, але одяг був залегкий, як для зими. Рожеві атласні пантофельки, що лежали на пів метра далі, також не надто годилися на такий мороз.
Дівчина затремтіла.
ДЕ Я?
ЯК ТУТ ОПИНИЛАСЯ?
ЧОМУ ТАК ДИВНО ВДЯГНЕНА? ЧОМУ ЗАГУБИЛА ЧОБОТИ? ХІБА ЩО КУДИСЬ БІГЛА?
НЕВЖЕ ЗА МНОЮ ХТОСЬ ГНАВСЯ?
І нарешті вона відважилася сформулювати запитання, яке вже певний час не давало їй спокою.
ХТО Я, ВЛАСНЕ, ТАКА?
Роззирнувшись, дівчина знайшла відповідь лише на перше запитання. Принаймні часткову відповідь.
Вона стояла в довжелезній залі на другому поверсі дивного будинку — палацу? музею? Ліворуч тягнувся ряд вікон: у найближчому скло було вибите. Стіну праворуч від підлоги до стелі вкривали дзеркала. Сила-силенна дзеркал, почасти розтрісканих: вони віддзеркалювали кільканадцять образів каштановолосої дівчини-підлітка в рожевій сукні.
За вікнами лежала квадратна ратушна площа невеликого містечка, уся запорошена свіженьким снігом. По рівнюсенькій, як стіл, поверхні ковзали червоні промені сонця, що вже хилилося на захід. Дівчина побачила вежу ратуші під білосніжним капелюхом, а ще так само засніжений сквер та товстий білий шар на мертвому фонтані. А коли добре пригляділася, тоді втямила: тут дійсно трапилась якась халепа.
Ідеальної гладкості снігу не порушував жоден слід. Було таке враження, що, коли хуртовина вщухла, жодна дитина не вийшла надвір зліпити снігову бабу чи покидати в приятелів сніжками, а жоден дорослий не пройшовся навідати сусіда чи до крамниці. «Це ж неможливо, — подумала вона. — Якесь безглуздя».
Але в неї не було часу про це думати. Мала зосередитися на важливому. Сонце сідало, отже, невдовзі температура впаде. Дівчина не знала, чи можна замерзнути взимку в приміщенні з вибитою шибкою, але не мала наміру це перевіряти. Їй було потрібне місце для сховку, де можна розпалити вогонь і трохи зігрітися. А ще — тепле взуття і пристойний одяг. Вона мала сходити вниз, на ринок. А потім… потім як поведеться.
«Тільки спокійно, не панікувати, — повторив той самий розсудливий голос у її голові. — Усе буде добре».
«Не буде, — упирався другий голос. — Ти навіть забула, як тебе звуть, і гадки не маєш, де ти є. Можеш лише здогадуватися, що в цьому містечку трапилась якась халепа».
Вона глибоко зітхнула раз, потім ще раз, аж доки обруч, що стискав її горло, не зник. Хай там що, панікувати дійсно немає сенсу.
Дівчина обережно потягнулася за атласними пантофельками та взула їх, витрусивши зсередини скляні друзки. Водночас зауважила на безіменному пальці невеличку ранку — наче вкололася гострим уламком або шпилькою. А може, веретеном, як у казках?
Відігнавши ці думки, вона покрутила головою сюди-туди, вивчаючи залу. На стелі золотіли пухкенькі ангелики, пурхаючи між блакитними хмаринками. Стиль бароко, подумалося їй. Це бароковий палацик, і, зважаючи на фарбу, що облупилася з хмаринок та амурчиків, дещо занедбаний.
Прямо перед собою вона побачила двері, мабуть, до сходів; за спиною, наприкінці зали, був подіум для оркестру, а біля нього — дерев’яна скриня, що стояла руба. Дівчина насторожилася. Скриня була дебела і з перемичкою посередині, отож у ній могли вільно розміститися двоє дорослих людей. Але вона була порожня — це одразу впадало в око, бо від передньої її стінки залишилися лише розкидані навколо тріски. Немов там щось вибухнуло.
Чомусь порожня скриня перелякала більше, ніж усе порожнє місто. Чого ради її затягувати на другий поверх старого палацу?
Байдуже. Бо час пошукати більш комфортне місце і вже там обміркувати, що робити далі.
Вона рушила на вихід. Під ногами хрускотіло скло, а вздовж хребта догори й униз бігли сироти.
Було дуже холодно.
Вона вийшла із зали на круглий сходовий майданчик із різьбленою балюстрадою і гвинтоподібними сходами, що вели кудись униз. Дівчина пришвидшила ходу й за мить уже майже бігла, хляпаючи підошвами атласних пантофельок по мармурових сходинках.
— Є тут хтось?! — гукнула вона, але від холодних стін відбився лише її голос.
Дівчина збігла на перший поверх і стала як стій. Страх, який гнався за нею два поверхи, тепер нарешті наздогнав її і схопив за горло.
На стінці навпроти сходів висів плакат із червоними літерами:
26 ЛЮТОГО
13:00
ПАМ’ЯТАЙТЕ!
Вона відступила, ледве стримавши крик, й одразу майнула думка, що напис зроблено кров’ю. На щастя, це була просто червона фарба — помітивши банку, що стояла під стіною із увіткнутим у неї квачем, дівчина полегшено зітхнула. Проте напис виглядав доволі бентежно: червоні літери, здавалося, аж кричали з білого полотна.
«Нехай, — затято повторила вона подумки. — Треба знайти якесь тепле вбрання, наразі це найголовніше».
Вона роззирнулася. Якщо не зважати на тиньк, що де-не-де осипався зі стін та стелі, у палаці було на диво чисто. Щоправда, на підлозі виднілися брудні сліди чобіт, але ніде навіть сліду від пилюки, звичної для покинутих будинків. Тож сюди неодмінно заглядає якийсь охоронець чи то сторож. А у сторожа напевне є якась комора, щоб переодягтися та відпочити. І та комора має бути близько, десь на першому поверсі, адже навряд чи це так легко — регулярно бігати на другий поверх.
За п’ять хвилин дівчина дійсно знайшла крихітну кімнату неподалік від сходів. Там стояли грубка, старе витерте крісло, вкрите котячою чи собачою шерстю, квадратний столик та розхитаний стілець. На столику лежали замащена газета, ніж та хлібна шкоринка. Коло газети — порожня склянка з рештками мутної рідини брудно-жовтого кольору: чаю або, що ймовірніше, самогону. На вішаку поряд із грубкою висіла ватяна куртка. Дівчина вдягнула її, не знімаючи пелеринки, а замість атласних пантофельок взула брудні гумові чоботи, що стояли біля дверей. І куртка, і взуття були завеликі, але в них вона принаймні не так сильно мерзла.
Вона помітила дату на газеті: 25 лютого 1954. Прочитала шматочок статті, але інформація про залізничну катастрофу у Швебоджічах біля Вальбриха нічого їй не говорила.
Дівчина вийшла, старанно замкнувши за собою двері.
На площі й досі не виднілося живої душі. Сонце якраз сідало і на товстий шар снігу лягали фіолетові, пурпурові та рожеві тіні, щодалі глибші й довші. Другим разом дівчину зворушила б ця картина — принаймні так вона думала. Та сьогодні їй було надто страшно, щоб захоплюватися бодай чимось. Не радували навіть верхогір’я навколо містечка, які ніби з листівки зійшли.
— Є тут хтось? — вона мало не злякалася власного голосу.
Відповіддю була важка, незвичайна тиша.