Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 10)

— Гадки не маю.

— Але ж із ними нічого не сталося, правда? Ну, значить, знаєш, якби… якби…

— Якби вони померли.

— Якби вони померли, так.

— То ми б тоді десь знайшли їхні тіла, правда? — Ніна зітхнула. — У помешканнях чи на вулиці, під снігом. Але ж, окрім нас, тут немає нікого: ані живого, ані мертвого. Ну, може, ще ота дивна тварина.

— Ти вважаєш, що всі вони від чогось втекли?

— Схоже на те.

Не стала додавати «або випарувалися», хоча й мала таке бажання. Також не сказала, що в разі, якби мешканці міста насправді пішли геть, то мали це зробити, перш ніж випав сніг — усі разом, десь кілька тисяч осіб. Але це мало походило на правду хоча б тому, що після такої панічної втечі всього містечка мали б залишитися хоча б якісь сліди.

— Все одно, — Яцек випростався. — Мені байдуже, куди всі поділися. Я хочу лише знайти Тамару та Хуберта. І повернутися додому.

— Тебе й справді не хвилює, що тут сталося?

— Не дуже. А тебе хвилює?

Ніна кивнула.

— А от мене цікавить лише те, як звідси вибратися. Та як вижити.

Дівчина нахилилася й не дуже вміло поплескала Яцека по руці.

— Агов, усе буде добре. Навіть із безлюдного острова можна видряпатися. Пам’ятаєш історію Робінзона?

Хлопець кивнув.

— Мені казали це читати в школі. У принципі, це одна з тих книжок, яка мені навіть сподобалася.

— От бачиш!

Вони якийсь час розмовляли, намагалися жартувати, але щоразу в кімнаті западало мовчання. Сніг ущух, але тиша лякала ще більше, ніж хуртовина, що перед тим торохтіла у вікна крижаними сніжинками. Нарешті Яцек вирішив, що час спати, а Ніна підкинула йому ідею, щоб замість лягати в холодних кімнатах, вони стягнули матраци до каміну. Яцек погодився, а коли пішов за ковдрами до спальні, дівчина ще перевірила, чи дійсно зачинені всі вікна.

Просто на всяк випадок.

Як на безлюдному острові, думала вона, коли вони лежали в темряві поряд із гаснучим у каміні вогнем і кожен удавав перед іншим, що заснув. Ніна пам’ятала, що, коли вона була малою, роман Даніеля Дефо їй також дуже подобався, і тепер думка, що вони мусять давати собі раду в покинутому місті, її навіть приваблювала. Тобто могла б приваблювати, якби не пара дрібних дещиць.

Наприклад, таємничі тварини, які дряпаються у двері.

І загадкове зникнення кількох тисяч людей.

Вона заплющила очі. Поряд чула рівне дихання Яцека — йому нібито нарешті вдалося заснути. Вона також скоро провалилася в неспокійний, повний кошмарів сон, де якась потвора гналася за нею довгими темними коридорами, в той час як дівчина тікала до Лиса, а той кричав і кричав їй щось нерозбірливе.

Вона прокинулася доволі рано: сьомої ще не було. Яцек досі спав, хропучи на своєму матраці, тож вона тихенько звелася й пішла на кухню приготувати сніданок. Підсмажила яєчню (яйця точно належали до продуктів, які швидко псуються) й намазала маслом хліб, що вже починав черствіти. Коли заварювала ячмінну каву, у дверях виник заспаний Яцек.

— Дякую, — буркнув. — Що ми сьогодні робитимемо?

— Пошукаємо бібліотеку. Як знайдемо мапу, то можемо подумати, що далі.

Вони поїли, тепло вдягнулися та вийшли — тільки щоб просто за порогом влізти в кучугури, що вставали вище колін.

— Прокляття, — простогнав Яцек. — Скоро нас геть засипле.

Ніна роззирнулася в пошуках слідів, але сніг, скільки його було видно, залишався ідеально гладким та білим. Тож або над ранок ще падало, або ж таємничі тварини цієї ночі їх не провідували. Потім вона машинально глянула вгору.

— Ти помітив, що немає птахів?

— Яких птахів?

— Звичайних. Горобців, голубів, сойок, шпаків та ворон… Вони є в кожному місті. Також немає котів, собак чи мишей.

— Холодно, тож усі звірі заховались.

— Але вони мали б вийти, щоб пошукати якоїсь їжі, — уперлася вона.

Яцек похмуро глянув на неї.

— Чому для тебе все має бути клятою таємницею? Немає звірів, теж мені проблема. Може, вони кудись собі пішли. Яка різниця? Ми маємо обдумати важливіші речі, ніж якісь там дурнуваті птахи. Крім того, ти ж сама казала, що вночі чула собаку.

— Я аж ніяк не впевнена, що то був собака.

— А що ще це могло бути? Страшна потвора, яка дряпає у двері?

Ніна відкрила рота й одразу його прикрила. Бо її теорія була абсолютно, цілковито абсурдною, а Яцек геть не здавався тим, хто мав би зараз бажання вислухувати неймовірні теорії.

Хлопець відвернувся та покрокував уперед. Вони продиралися кучугурами, високо задираючи ноги та сопучи. Уже за кільканадцять метрів вони спітніли, а ще не дісталися й до першої вулички. У чоботах уже було повно снігу, пара зривалася з губ у морозному повітрі. Яцек, сильніший та вправніший, пер уперед, Ніна намагалася йти за ним слід у слід. Не дивилася ані вгору, на чисте, блакитне небо, ані по боках, на прикриті білими капелюхами кам’яниці, а лише під ноги, зосереджуючись на тому, аби робити раз за разом кроки. Один, другий, третій…

— Почекай, — сказала вона нарешті, коли хлопець вкотре повернув за ріг. — Немає сенсу ходити разом. Ну ж бо розійдемось. Я перевірю тут, а ти подивись на вуличках по той бік площі. Зустрінемося… — слово «дома» не хотіло проходити в неї крізь горло, — у готелі.

— Добре.

Яцек рушив у свій бік, а Ніна й далі попрямувала собі. Вона вже ходила цими вуличками, але тоді падав сніг і бібліотеку вона могла просто не помітити. Тепер вона знайшла м’ясну крамницю, в якій із гаків звисало кілька промерзлих наскрізь ковбас (занотувала собі в голові, щоб потім послати сюди Яцека), аптеку (зачинену, але на випадок якоїсь хвороби може згодитися) та пральню (ця напевне ні для чого не придатна). Вона завернула в нову вуличку, а потім ще в одну. І в наступну.

Час минав, а кожен крок вимагав щоразу більшого зусилля. Ніна відчувала, як її спиною стікає піт, приклеюючи до спини футболку. Вона двічі впала і тепер набрала сніг не лише в чоботи, але й за комірець, а штани промокли наскрізь. Може, в цьому населеному пункті й немає бібліотеки, подумала вона. Щоправда, партія намагалася дбати, аби кожна місцевість мала якийсь осередок культури, але теорія теорією, а практика практикою. Вона думала також про птахів, бо хоча й кружляла вулицями вже години дві, надалі не бачила ані сліду від них.

Їй спало на думку, що Яцек, можливо, мав рацію: може, вона дарма шукає в усьому таємниці. Під цим снігом птахи все одно не знайшли б нічого попоїсти, тож, можливо, вони й справді перебралися в якісь тепліші райони. А пес міг бути просто псом, а не… Не тим, про що Ніна не бажала думати.

Але так чи інакше залишалася найважливіша загадка: що сталося з мешканцями міста? Із Тамарою та Хубертом?

На одну страшну мить вона уявила собі, що всі через якусь причину вибігли на вулицю, де їх вбили, а потім всі трупи засипав сніг. Може, Ніна та Яцек, абсолютно цього не знаючи, від учора ходили по стосах мертв’яків. Але ж це неможливо, заперечувала вона сама собі: які велетенські кучугури потрібні, щоб приховати стільки тіл?

Вона сопіла, все більше втомлена, тимчасом як нові питання кружляли в її голові.

А якщо бібліотека в містечку є, але десь на околицях? Або знаходиться в будинку, на якому немає ніякої вивіски? Або…

З кожною хвилиною дівчина уповільнювала рух, аж поки зовсім не зупинилася. Дихала вона важко, волосся під капелюхом змокріло від поту. Футболка, ще недавно волога та тепла, тепер вистигала, й дівчина аж здригнулася від холоду, коли різкий подих вітру пробився крізь кожушок та светр.

Час повертатися. Якщо вона не зробить цього зараз, на повернення в неї забракне сил. Може, Яцек щось знайшов, втішалася вона, йдучи по снігу власними слідами. Вона проминула перукарню, магазин та м’ясну крамницю, навіть подумала, чи не прихопити із собою шматок ковбаси — їй було б важкувато, бо ті чимало важили, але якось та дала б раду.

Отут вона її й вгледіла. Звичайний будинок, який вона не помітила раніше, може, тому, що табличка із написом «Будинок Культури у Вовчих Долах. Міська бібліотека» була дійсно малесенькою.

Ніна підійшла та натиснула на клямку. Справді сподівалася, що увійде без проблем, бо ж половина дверей у містечку були відчинені, а маючи на увазі, скільки вона сьогодні пройшла, сподівалася на крихту щастя.

Але двері виявилися зачиненими.

Вона відчула, як на очі напливають сльози. Була змореною, замерзлою, мокрою та голодною. І просто мала цього досить. Вона вдарила у двері кулаком та кілька разів буцнула, але солідна деревина була непоступливою.

Дівчина відступила. Могла б підтягнути що-небудь під вікно, наприклад урну, залізти та розбити шибку. Теоретично, бо на практиці тягати щось заметами було б заняттям на межі неможливості, й Ніна навіть не мала наміру намагатися зробити щось таке. Крім того, під рукою не було жодного каменя, а уламками скла вона могла б скалічитися. Це в книжках та фільмах розбивати шибки легко, але в житті, як вона добре знала, це виглядає геть інакше.

Згори злетіла сніжинка. За нею полетіли наступні, наче армія ідеально білих маленьких солдатиків, що марширують з неба на землю все густішими лавами. Ніна відчувала в потилиці пульсування сили та лють, що здіймалася в ній. Уже не злість, просто звичайна лють.

«Йди туди, де нікого немає», — сказав Лис, коли вони розмовляли про силу.

Що ж, тут точно нікого не було.

За винятком самої Ніни, звичайно.

Вона зробила це, перш ніж встигла замислитися, перш ніж узагалі про щось замислилася. Машинально, так, як раніше гупала у двері кулаком та давала їм копняків.