Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 12)

— Гадаєш, що вони досі там?

Ніна стенула плечима.

— Не знаю. Але навіть якщо й ні, то ми можемо там знайти якісь сліди. Проблема лише в тому, що я й гадки не маю, де воно є. Остання річ, яку я пам’ятаю, це наша розмова в машині: ну, знаєш, про сніг, який взимку може відрізати місто, бо тут лише одна дорога.

— Я пам’ятаю трохи більше, — пробурмотів Яцек. — Вулиця Лісова, поворот з вулиці Леґніцької, поряд із великим сірим будинком.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

де Ніна знаходить таке, на що й не сподівалася

Спочатку вони говорили одночасно, перериваючи одне одного навзаєм.

За костелом — поворот на вулицю Леґніцьку, — пояснювала пані Ева. — Потім всю дорогу прямо аж до старого будинку, а там звертаймо на Лісову.

— Бачу костел! — заявив Яцек.

— Чудово, а тепер шукаймо великий сірий будинок.

Яцек, захоплений своєю роллю, прилип носом до шибки.

— У темряві вони всі сірі, — зауважила Тамара.

— Але більшість — малі, а цей має бути великим.

Вони вже минули, трохи по дотичній, центр міста і тепер піднімалися на західне узбіччя. Лише Ніна не спостерігала за дорогою, бо фантазувала про те, як заблукати серед гір. Її міг би порятувати якийсь симпатичний боєць із загону ГРДС[8], вочевидь, уже по тому, як дівчина продемонструє несамовиту відвагу, завзятість, а передусім — ясний розум. Він був би вражений її силою, а вона лежатиме на лікарняному ліжку, дуже гарна і дещо бліда, так що її збіліле обличчя зливатиметься із простирадлом…

— Бачу будинок! — Яцеків репет вирвав Ніну з її марень.

Машина повернула, ковзаючи по крижаній дорозі, а за п’ять хвилин пригальмувала перед двоповерховим будинком. Усі вийшли. Пані Ева відчинила багажник та почала витягати валізки, Яцек із Хубертом їй допомагали, а дівчата задивилися на вивіску, яку було чудово видно у світлі вуличного ліхтаря.

— Пансіонат «Смерека», — прочитала Тамара. — Ну, треба визнати, що після монастирської обителі та старої фабрики наші стандарти суттєво підвищилися.

Двері відчинила старенька в смугастій спідниці та білій гаптованій блузці. Кахикнула, наче готувалася щось сказати.

— Вітаємо в «Смереці», — оголосила вона, а потім додала вже не так офіційно. — Кімнати у вас приготовлені нагорі. Сніданок о дев’ятій, обід о другій, вечеря о пів на восьму. Повертайтеся до десятої, бо двері зачиняю на ключ. Прошу.

На другому поверсі Ніна зайнялася розпаковуванням, а Тамара впала на ліжко та, дивлячись на стелю, повторювала: «От прокляття», що було напевне виразом найвищого задоволення.

Кімната й справді була те що треба: пахла свіжим деревом, спинки ліжок різьблені, на стінах — мальовничі вітражі. На першому — гірський краєвид, а на другому — натюрморт із осінніми фруктами. У кутку стояла розігріта до червоного піч, поряд — журнальний столик, два стільці та невеличка шафа. Ніяких витребеньок, але все разом видавалося доволі зручним та чарівним. Тамара мала рацію: після монастиря та Інституту Тотенвальд це рішуче була зміна на краще.

Ніна вклала до шафи останнє плаття й вийшла в коридор. Хлопці в кімнаті навпроти також розпакували свої речі, і тільки кімната, яка належала пані Еві, була досі зачиненою. Дівчина почула голос опікунки десь знизу, тож перехилилася через поручні, щоб послухати.

— Як це зрозуміти, тут ще хтось є? Ми умовилися, що весь пансіонат буде лише для нас, — Ева Вішневська говорила різким тоном, а власниця пансіонату нервово виправдовувалася.

— Пан Клімша — тихий чоловік, він нікому не заважає, тільки споглядає собі на пташок. Ще і мешкає на першому поверсі, тобто подалі од вас. Дорогоцінна пані, зрозумійте, святої пам’яті мій чоловік залишив трохи грошей, тож я відремонтувала «Смереку», а тепер звідки маю брати гроші?

— Ми щедро заплатили саме для того, щоб зарезервувати весь пансіонат.

— І ви залишаєтеся до двадцять шостого, ми ж так умовлялися?

— Авжеж.

— Виїжджаєте до тринадцятої?

— Так, я ж обіцяла вам, — Ева Вишневська не приховувала свого роздратування. — До речі, коли ми сюди їхали, то мало не зіткнулися із чоловіком. На перевалі є дуже небезпечне місце, де стежка виходить на дорогу одразу за поворотом. Хтось повинен щось із тим зробити. Той чоловік був п’яний, але підозрюю, що там легко може статися нещасний випадок, навіть якщо хтось буде тверезий. Досить однієї миті неуваги.

— І справді, там сталася вже не одна пригода…

Ніна тихенько відступила. За десять хвилин до кімнати увійшла Ева Вишневська і загнала дівчат до ванної кімнати.

— Хлопці вже в ліжках, — сказала вона підступно.

Ніна не дуже в таке вірила, бо коли тільки-но йшла коридором, то чула звуки гри в пікет, але сперечатися не стала.

Вони вмилися у невеличкій ванній та перевдяглися в нічні сорочки. Тамара вже запланувала: щойно пані Ева засне, вони із Ніною заглянуть до хлопців та влаштують вечірку на всю ніч. Проте, втомлені подорожжю, обидві поснули, ледве поклавши голови на подушки.

Наступного дня після сніданку вони вибігли надвір у незастебнутих пальтах, що поспіхом накинули на светри. Сніжне полотно іскрилося під сонцем, а гілля дерев, теж біле від снігу, нагадувало морозиво та інші такі холодні ласощі. Нижче у долині було видно червоні дахи та комини, з яких струменіли угору сірі смужки диму, вище вставали схили гір, порослих темним лісом. Повітря було прозоре, насичене запахом морозу та смерекових голок.

— Тут красиво, — Хуберт повторив те, що говорив у машині, а Ніна кивнула, намагаючись не думати, що станеться, коли сувора зима перетворить ці чарівні місця на пастку.

За їхніми спинами Яцек вцілив сніжкою в Тамару, тож вона погналася за хлопцем, перекинула його в кучугуру і під акомпанемент диких вересків вкинула йому за комір жменю снігу.

— Я бачив янгола, — сказав Хуберт. — Вчора, коли проминали костел, пам’ятаєш? Він стояв на вежі.

— Ти впевнений?

— На сто відсотків. Він мав на собі білі шати та виразно відрізнявся від темного неба. Це був янгол, запевняю.

— Чому ти нікому про це не сказав?

— Сказав Яцеку, але він не вважає, що це має якесь значення.

— Але це справді важливо, — Ніна завагалася. — Втім, янголи можуть бути де завгодно, і необов’язково там, де є магія. У Вроцлаві їх повно, а то зовсім не магічне місто.

— Знаю. Про що ти розмовляла вчора з Лисом? — Хуберт змінив тему так різко, що Ніна здригнулася.

— Про Константи Ригєля. Він начебто… зник. Значить, поїхав собі, і Лис говорив, що нічого такого, але…

Дівчина замовкла на півслові, бо кинута із силою сніжка саме влучила їй в плече. Вона розвернулася, набрала в руку снігу, зліпила рівнесеньку кульку та кинула в Яцека, що широко всміхався. Скоро перед пансіонатом розгорнулася справжня битва, і навіть Хуберт долучився до розваги. Їх отверезів лише голос Еви Вишневської, що кричала до них з вікна. Вони зупинилися, важко дихаючи, із снігом, що сипався з волосся. Жінка несхвально подивилася на веселу компанію.

— Вдягніться у щось зручне, — сказала вона нарешті. — Я чекатиму на вас у підвалі.

— Ви впевнені, що вона сказала «в підвалі»? — запитав Яцек, сходячи кам’яними сходами у напівморок, де ледь світилася слабка лампочка.

Тамара лише стенула плечима, а Ніна та Хуберт із сумнівом роззирнулися. Підвал виявився на диво чистим і порожнім: ані сліду пилу чи павутиння, так само не помітно нічого цікавого.

Нічого, окрім капітальних дверей наприкінці темного коридору.

Ніна постукала, а коли почула тихе «увійдіть», то натиснула клямку. Вся четвірка опинилася в позбавленому вікон приміщенні, ніби в бункері. Лампочка під стелею була тут набагато яскравішою, і Ніна могла в її світлі побачити невеличку залу із низькою стелею. На підлозі лежали мати для тренування, а на них сиділа пані Ева, вбрана в гімнастичний костюм.

— Я наказала пані Коцюбі приготувати це приміщення, — сказала. — У такому місці ніхто нам не заважатиме.

— Що тут було раніше? — запитала Ніна, із цікавістю роззираючись.

— Винний підвал. До війни «Смерека» була не пансіонатом, а звичайною корчмою, і власник тримав тут пляшки. Утім, яка різниця. Хіба я не казала, щоб ви вдягли щось більш практичне? — критично поглянула вона на підлітків.

Тамара та Яцек мали на собі широкі комбінезони, Хуберт був у звичайних штанях, а Ніна — у спідниці та блузці з довгими рукавами.

— Хіба ви не привезли спортивних костюмів?

— Ніхто нам не говорив про таке.

Пані Ева зітхнула.

— Що ж, якось дамо раду. Хочу показати вам прийоми самозахисту. Хто перший?

— Я! — Яцек виступив уперед.

— Прошу.

За пів хвилини хлопець лежав на маті, збитий з ніг вправним больовим прийомом. Він звівся, скорчивши хоробру міну, поки жінка пояснювала, що він зробив неправильно.

— Ті маєш схопити мене за руку, отак, а потім потягнути та вивести з рівноваги. Спробуй.

Хлопець схопив пані Еву й вже за мить вона лежала на маті.

— Чудово, — похвалила вона його. — У тебе справжній талант.

— Він успадкував від померлого Обраного вправність, — сказала Тамара. — Тому йому так добре йде.