Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 14)

— Я добре знаюся на автомобілях, — заявив Яцек. — Можу піти до того чувака та розпитати.

— Вважаєш, що він тебе послухає? — Тамара закинула в рота шматок картоплі. — Бо ти хлопець?

Вони почали сперечатися, а Хуберт нахилився до Ніни.

— Ти насправді вважаєш, що це машина того Ригєля? — він понизив голос, хоча пан Клімша вже скінчив їсти та вийшов, а пані Ева допивала компот, читаючи книжку.

— Не знаю, — Ніна розшмаровувала тарілкою жир, яким була щедро полита картопля. — У Вроцлаві я б не звернула на ту автівку уваги, бо там їх безліч, але тут люди переважно користуються звичайними возами. Автомобілів я бачила, може, зо дві, та й ті — страшенно старі, ще довоєнні. Звідки б тут мала взятися нова «Варшава»?

— То що, Ригєль чомусь повернувся та продав свою автівку місцевому?

— Можливо, — дівчина стенула плечима. — Хоча той чоловік не справив враження, ніби має грошей на авто. А ще на сидінні обсмалена діра, ніби хтось намагався ту «Варшаву» підпалити.

— Зсередини?

— Авжеж.

— Їй-право, я негайно туди піду та все розпитаю, — Яцек глянув на Ніну.

— Тільки не зараз, — Тамара проковтнула останній шматок картоплі. — Хіба забули, що у нас зараз…

— Тихо!

— Та чого ти, тут же немає сторонніх. Навпаки, саме ці двоє, — Тамара поблажливо глянула на хлопців, немов була значно старшою від них, — страшенно цим переймаються! У нас зараз урок стрільби.

По обіді пані Ева забрала їх до лісу. Спершу вони йшли натоптаною в снігу вузькою стежиною поміж смереками, і вітер струшував з гілок за коміри крихти білого пуху. Потім проминули замерзлий струмок із водоспадом, що перетворився на льодову статую — такий собі мініатюрний шедевр природного мистецтва. Замерзлі потоки води блищали-вилискували під промінням сонця, яке ледве продиралося крізь густі крони дерев. Потім усі зійшли зі стежки та рушили далі, вглиб лісу. Все далі й далі. У повітрі розносився гострий запах живиці, на снігу там і тут пролягли звірячі стежки: зайців, лисів та сарн, а одного разу, здається, навіть вовка. Навколо панувала тиша. Хіба що сніг рипів під ногами та іноді шелестіло гілля, по якому прошмигували руді білки.

А потім все змінилося. Розтанув запах живиці, зникли стежини тварин, білки й обсипана білим пухом зелень над головами. Тепер довкола не було жодного звуку, а білі й сірувато-бурі дерева тягнули в небо засохле гілля, наче пальці скелетів.

Вони увійшли до мертвого лісу.

Пані Ева зупинилася на невеликій галявинці, витягнула з кишені плаща аркуш паперу та приколола шпилькою до найближчого дерева. На висоті голови дорослої людини тепер висіла така собі мішень: намальоване пером червоне коло на білому тлі.

— Цього має вистачити, — оцінила вона, виймаючи пістолет з кобури. — Хто хоче спробувати перший? Може, ви вже колись мали таку нагоду — стріляти у ціль?

Підлітки як заворожені дивилися на блискучий ствол. Це було марення всього їхнього покоління: отримати в руки зброю та битися. Бо вони виросли в тіні війни, що недавно закінчилася, слухаючи оповідки старших братів, батьків чи дядьків. Заздрили їхньому військовому героїзму, навіть якщо їхні історії не були такими вже й героїчними, й жалкували, що народилися запізно, щоб ганяти гітлерівців. Головним чином, так було із хлопцями, хоча із дівчатами — судячи по поглядам Тамари — також так бувало.

Погляд пані Еви слизнув по групі підлітків та затримався на Ніні.

— Ти, — сказала вона. — Сьогодні вранці ти не перетрудилася, тож почнемо з тебе.

Дівчина ковтнула слину, лише тепер відчуваючи, наскільки сухо в неї в горлянці, і ледве зуміла відвести погляд від блискучої чорноти пістолетного ствола. Було в ньому щось від зміюки, наче вона дивилася на прихованого у траві гада.

— Ні, — сказала.

— Що?

— Я не маю наміру вчитися стріляти.

— Чому?

— Бо це значить, що ви… що ви готові дати нам зброю, так?

Ева Вишневська кивнула.

— Ми вважаємо, що таке не виключено. Вочевидь, ви отримали б її лише у виняткових випадках, і лише ті з вас, які насправді будуть здатні нею користуватися. Тому я й хочу вас потренувати.

— Гей, Ніно, не ламайся, дітлахи менші за нас билися у повстанні та якось давали собі раду, — сказав Яцек заохочувально. — Ти також даси раду. Не так воно вже й важко.

Вона трусонула головою.

— Не про те мені йдеться.

— А про що? — голос пані Еви видавав, що жінка ледь стримується, але все ще намагається залишатися ввічливою.

— Про те, що це не іграшки. Якщо зараз ви навчите нас стріляти, це значить, що ми будемо готові скористатися зброєю. Проти людини чи іншої живої істоти.

— Інколи виникає така потреба, чи не так? — сказала Тамара філософськи, вертячи підбором дірку в снігу.

З неба злетіла сніжинка. Якийсь час вона кружляла туди-сюди в лагідних подихах вітру, а потім упала на простягнену долоню Хуберта.

— Але я не маю наміру нею скористатися.

Яцек хотів щось додати, але пані Ева заговорила, ледве він відкрив рота.

— Чудово. Тоді, якщо ти не маєш наміру сьогодні тренуватися, пропоную відійти далі вглиб лісу та повчитися своїй магічній силі. Принаймні в цей спосіб ти згодишся на щось. Ну ж бо, гайда, не буду витрачати на тебе час.

Ніна заблимала, а Хуберт стиснув кулак, в якому танула сніжинка, та випростався на весь зріст. Тепер він, здавалося, виріс на кілька сантиметрів, обличчя мав затяте — у іншого хлопця це могло б здатися забавним, але Хуберту така повага, як не дивно, пасувала.

— Ви не повинні з нами так розмовляти, — сказав він.

— Я теж так вважаю, — додала Тамара, а Яцек гаряче кивнув.

Ніна стенула плечима.

— Пані Ева має рацію. Тут я все одно зайва.

Коли вона йшла в бік мертвого лісу, на її плечі впала ще одна сніжинка. Потім вона почула постріл, але не озирнулася, щоб перевірити, хто перший спокусився скористатися пістолетом, схожим на зміюку.

Вона доволі швидко знайшла собі галявину, трохи меншу за ту, де вправлялися у стрільбі, й всілася на снігу. З неба падало все більше сніжинок, у потилиці дівчина відчувала пульсацію сили. Прикрила очі.

Може, і справді їй навчитися це контролювати?

Вона розплющила очі й для впевненості озирнулася навколо. Лис мав рацію: нічого не вказувало, що цей ліс придатний для життя. Навіть птахи лише на мить присідали високо на сухому гіллі — і одразу летіли собі геть.

Було добре, що вона не могла зашкодити комусь, але залишалося питання: чи вона раптом не зашкодить сама собі? Досі результати використання сили завжди оминали її, але, можливо, їй просто щастило. А може… може, магія якимось чином її захищає?

Що ж, залишалося ризикнути і все це перевірити.

Вона покосилася на найближчу смереку та пхнула в неї силою. Дерево розпалося із сухим, голосним тріском, який злився із черговим виляском пострілу за її спиною. В останню мить вона прикрила обличчя долонею, а коли відняла руку, то ще встигла помітити друзки, що сипалися на сніг.

Друзки, які створювали навколо дівчини мало не ідеальне коло.

Вона зітхнула. Тож магія й справді була її оберегом, наче на коротку мить замикала Ніну під скляним ковпаком. Це напевне полегшувало багато що, хоча, вочевидь, не вирішувало головної проблеми.

Заради цікавості вона знищила ще кілька дерев, перевіряючи, чи досить велике те захисне коло. Не мала лінійки, але знала, що довжина її долоні десь п’ятнадцять сантиметрів (колись поміряла це на нудній лекції з хімії), тож могла приблизно порахувати діаметр.

Спершу вийшло півтора метри, потім — десь на десять сантиметрів менше, а за третім разом — майже метр сімдесят.

Чудово, от тільки це досі мало що їй давало. Зрозуміло, вона могла всуціль розпанахати дерево, але нічого більш точного в неї не виходило: коли вона зосереджувалася, щоб, наприклад, відірвати одну гілку, все одно вибухав увесь стовбур. Сила здавалася… ніби слизькою, іноді дівчина відчувала, що от-от її підкорить, але завжди магія раніше чи пізніше втікала від неї.

Як тоді казав Лис: можна тому навчитися, якщо добряче тренуватися? Мабуть, це як їздити на велосипеді: спочатку людина хитається і падає, але досить упіймати необхідний ритм, і далі воно вже рухається саме.

А може, й ні, бо, врешті-решт, магія походила не з людського світу, але зі світу янголів. І що, власне, вона про той світ знала?

По шостій спробі, коли смерека розпалася, лякаючи стайку птахів, Ніна нарешті відступила. Сніг теж ущух, а сила, що пульсувала в її потилиці, потроху зникала.

Вона стояла посередині галявини, дивлячись на мінливе небо. Десь воно було сірим і кобальтовим, а десь із пасмами світлої жовчі, розлитої поміж верствами хмар. Наче мармур, інкрустований золотом, подумала вона. Або жовток яйця, розмазаний по тарілці. Це останнє порівняння не було надто вже поетичним, але непогано описувало цю картину.

Десь у лісі тріснула суха гілка. Дівчина завмерла, серце її забилося швидше. Хто за нею спостерігає? Але звук не повторився, навколо панувала ідеальна тиша; лише тоді Ніна втямила, що пострілів давно вже не чути. Вона роззирнулася і в той самий момент на галявині з’явився Хуберт.

— Пані Ева наказала тебе позвати, — сказав він, а потім роззирнувся із цікавістю. — Що ти тут робила?

— Тренувалася, хіба не видно? — стенула вона плечима.

— І які результати?

— Так, не дуже. А у вас?