Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 15)
У Хуберта був дивний вираз обличчя. Трохи радісний, а трохи заклопотаний та наляканий.
— У Яцека найкращий результат, але цього всі очікували, ні? З Тамари теж непоганий стрілець. Не якийсь там особливо влучний, але непоганий.
— А ти?
Вона знову побачила цю дивну суміш гордощів та страху.
— Я був майже так само добрий, як Яцек. Пані Ева сказала, що я, ну, знаєш…
— Що у тебе талант?
— Ага.
Ліс швидко спохмурнів: темрява згущувалася навколо них, розмазуючи в сірості мертві дерева. Ніна замислилася: це провина ранніх зимових сутінок чи, може, надходить чергова заметіль.
Отже, майже такий самий, як Яцек. Маючи на увазі, що здібності молодшого з хлопців не були природними, це значило… досить багато.
— Це, мабуть, добре, еге ж? — ризикнула вона, а Хуберт після короткої паузи кивнув.
Поміж деревами вони вже бачили галявину, на якій стояла залишена трійця, і Ніна вже не встигла нічого додати.
— Тепер у вас вільний час, — заявила пані Ева, коли вони дісталися до пансіонату. — Пам’ятайте, що вечеря о пів на восьму, і потім хочу бачити вас у ліжках.
— Ми не малі діти, — пирхнув Яцек, а жінка глянула на нього холодно.
— Але ж таки малі діти. А я маю обов’язок вами опікуватися.
— А ще дати нам у руки зброю, — Ніна роззирнулася, чи нікого немає в холі пансіонату. — Ми достатньо дорослі, щоб стріляти по потворах, але чомусь такі малі, щоби лягати разом із курми?
Щось здригнулося на красивому холодному обличчі пані Еви. Якийсь блиск… розуміння? Наче жінка хотіла сказати: «Очко для тебе».
— Чудово. Якщо хочете, щоб вас сприймали як дорослих, то прошу. Можете йти спати, коли забажаєте, але потім не майте до мене претензій, що куняєте протягом дня. Хочу бачити вас щоденно по сніданку та по обіді, а поза цим робіть, що душа забажає.
Приголомшені раптовою свободою, вони використали пів години, які залишилися до вечері, щоб поїздити на санчатах, які Тамара позичила у власниці пансіонату. Санчата були старими і колись, мабуть, слугували для перевезення дров, але для того, щоб їздити з гори, вони також годилися, а головне — не треба було перейматися, якщо раптом зламаються. Пані Коцюба так і сказала: «Якщо повернете цю старовину, то добре, а як ні — то й ні».
Першим з’їхав Яцек, кричачи від радощів у щоразу густішу темряву, потім Хуберт, а тоді й обидві дівчини. Ніна сиділа, а Тамара стояла позаду, за її спиною, сміючись та пищачи. А коли втратили рівновагу й санки влетіли в замет, Ніна, лежачи на холодному снігу та дивлячись, як на небі з’являються зорі, вперше за довгий час відчула, що вона по-справжньому щаслива.
— Нумо розказувати страшні історії, — сказав Яцек, коли після вечері вони сиділи в кімнаті дівчат та міркували, як згаяти час. За вікном вже було геть темно, у вікна бив поривчастий гірський вітер. Світло тільки-но згасло, тож вони зібралися навколо свічки, що стояла на столику: світло від неї кидало на обличчя жовті тіні. «Ми на вигляд мов четвірка примар, що змовляються у темряві», — подумала Ніна.
— Тобі мало страшних історій у житті? — пирхнула Тамара, падаючи навзнак на ліжко.
— Це ж така традиція, — боронився Яцек. — Знаєте, усякі розповіді при вогнищі.
— У нас тут не вогнище, а свічка, — уточнила Ніна.
— Нехай він щось розповість, — Тамара тицьнула пальцем у Хуберта. — Він спить із книжками, то напевне знає багацько історій.
— Головним чином я читаю поезію, не прозу, — у голосі хлопця чувся легкий докір. — Але якщо бажаєте, то дещо розповім. Цю історію я придумав для нашого драмгуртка. Вона коротка, але…
— Нумо здогадаюся: вона романтична, похмура й погано закінчується, бо всі наприкінці помирають? — втрутилася Ніна, дивлячись у стелю.
— Так, тобто… А звідки тобі відомо?
Тамара пирхнула:
— Бо вона знає тебе як облупленого.
— Якщо ти така мудра, то, може, сама щось розповіси.
— Авжеж, запросто. Приміром, я знаю історію, в якій…
— …море крові і все закінчується погано, бо всі помирають вже на самому початку? — Ніна всілася та зітхнула. — Перепрошую, я не хотіла бути злостивою.
— Я знаю одну історію, — заявив Яцек, а вся трійця глянула не нього здивовано, бо хлопець досі не виказував ані уяви, ані таланту оповідача.
— Добре, вперед, — Тамара ворухнулася на ліжку, кривлячи губи. — Перепрошую, але це сьогоднішнє тренування було важкувате, в мене аж м’язи болять. Ніно, ти підходила до пані Еви з тим синцем?
— Так, вона мене якоюсь маззю намастила.
— Допомогло?
— Так, — дівчина не мала найменшого наміру говорити про свої синці. — Яцек мав розповісти історію, дамо йому слово.
Хлопець кахикнув, збентежений трьома парами очей, що дивилися на нього.
— Ну, тож, е-е-е… спочатку… спочатку була корова…
— Корова — це серйозно, — похитала головою Тамара, і Яцек трохи почервонів.
— Так, корова. Не така звичайна теличка, а дуже цінна тварина нової породи, яку недавно привезли до Польщі. Більше молочна.
— Як шоколад, — Тамара продовжувала коментувати. — Пам’ятаєте ще смак шоколаду?
— Ну, в тому сенсі, що дає більше молока, — із гідністю промовив Яцек.
— Та дай йому договорити, — Ніна підтягнула ноги під підборіддя. Ця корова її заінтригувала.
— Ну, тож корова стояла собі у хліву, а одного дня просто зникла. От так просто: пуф, і немає її.
Яцек замовкнув та обвів всіх невпевненим поглядом. Хуберт нахмурився.
— Це все?
— В принципі, так.
— Якесь безглуздя, — позіхнула Тамара. — Ну, украли. Хіба це страшна історія?
— Власне про те і йдеться, що її ніхто не крав. Власник зачинив її на ніч в хліву, а вранці корови вже не було. Замок на дверях на місці, вікна замкнені зсередини. Але сама корова зникла.
— Ну гаразд, це вже трохи краще, — визнала Тамара. — І яке пояснення?
— Пояснення немає.
— Оце історію ти вигадав! — дорікнув Хуберт, але Яцек заперечно похитав головою.
— Я нічого не вигадав, це сталося насправді. Вчора ввечері такий собі Як Мачьонг зачинив корову в хліву, а сьогодні вранці її вже не було. Пані Коцюба розповіла мені.
— А коли це ти розмовляв із пані Коцюбою? — у голосі Хуберта забриніла нотка підозри.
Ніні здалося, що Яцек почервонів, але з тим же успіхом це могло виявитися світло свічки, що лягло йому на щоку.
— Сьогодні, коли ви тягнули санки з горища. Пішов запитати…
— Чи не залишилося щось попоїсти, — буркнула Тамара. — І навіть із нами не поділився. Бачте, я також умію в ту дедукцію.
— До речі, про їжу: в кишені в мене торбинка карамельок, — розмова повернула в небезпечному напрямку, і Ніна вирішила згладити ситуацію.
— А я ось що пропоную: забудьмо сьогодні про таємничих корів і про найтаємничіші автівки, натомість просто пограймо в карти, — відізвалася Тамара. — Хто за це?
Яцек звів руку одразу, Хуберт — трохи повагавшись. Ніна прилучилася останньою. Вирішила: хай там як, попереду ще досить часу, аби розгадати всі страшні тамниці.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,
де Ніна знову працює детективом, а ще старається вижити в порожньому місті
Трохи ліворуч! — кричала Ніна з вікна палацу, тоді як Яцек старанно трамбував сніг. — Ще трохи навскіс, а потім по колу праворуч!
— Та я ж знаю, яка на вигляд «S»! — крикнув хлопець знизу — якщо судити з голосу, доволі захеканий.
Була десята ранку, і вже півгодини вони дбайливо витоптували в снігу великі літери «SOS». Насамперед на ратушній площі, бо там була найбільша пласка поверхня в місті, а крім того — з другого поверху палацу вони могли перевіряти, як виглядає напис. Спершу вони топтали обоє, потім Яцек дійшов висновку, що буде краще, якщо один з них залишиться внизу, а другий споглядатиме згори. Дівчина охоче погодилася, бо не мала особливого бажання лазити кучугурами, але тепер їй стало шкода Яцека.