Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 16)

— Якщо ти вже втомився, то міняймося! — крикнула.

— Ще ні! Даю собі раду!

То була помилка: навіщо вона згадала про втому? Це, схоже, зачіпало його чоловічу гордість. З іншого боку, йому все одно велося куди краще, ніж це зробила б Ніна. Вона б точно беркицнулася в ті кучугури й звідти вже не вилізла.

Ніна вирішила зачекати, поки хлопець дістанеться до кінця «S», а потім вийде йому на зміну на літері «O» — принаймні на той час, аби він відпочив. «O» намалювати доволі просто, вистачить просто ходити по колу.

Сьогодні вранці вони сперечалися щодо крапок: Яцек уважав, що треба написати «S. O. S.», бо «SOS» буде виглядати як складова кулінарного рецепту — надто схоже на «СОУС», на що Ніна відповіла, що сприймати такі украй важливі літери на снігу як рецепт здатен лише повний ідіот, а вона не хоче бути врятованою ідіотом.

Самотність і страх — ось що дратувало обох. Виглядало на те, що невдовзі суперечки вибухатимуть і щодо меншої дурні. Це було сумно і тривожно. Бо Ніна й гадки не мала, як надовго вони затрималися у Вовчих Долах.

— Обережно, ти надто налягаєш праворуч! — крикнула вона, а хлопець заспокійливо покивав їй знизу.

Вперше за ці два дні трохи розпогодилося і зимове небо з сірого стало блакитним — угорі не було видно ані хмаринки. Це пробуджувало надію, що напис на снігу залишиться достатньо довго і хтось його помітить. Можливо. Якщо їм дійсно пощастить.

Яцек вже дістався кінця «S», тож дівчина відвернулася від вікна. Зробила це неохоче, бо позаду неї була бальна зала, та сама, в якій вона позавчора прийшла до тями. На підлозі досі валялися уламки скла, а біля помосту для оркестру стояла дерев’яна скриня. Скриня, що здавалася труною на дві особи. Вона і досі непокоїла Ніну.

Дівчина пішла на вихід, намагаючись уявити собі людей, які колись танцювали в цій залі, — жінок у прекрасних сукнях з фати, що сягали полу, елегантних чоловіків у сюртуках та циліндрах. Масочки на обличчях, поки тривав карнавал, смішечки по кутках, флірти та багацько інтриг.

Але вона все одно думала лише про скриню, про те, хто і навіщо підняв її сходами, і про те, що розбило ту скриню зсередини з такою силою, що залишки передньої стінки її розлетілися по залі.

Коли напис був готовий, вони скуштували приготований Яцеком гуляш. Запаси їхні вже були старанно поділені: частину виставили за вікно, на мороз, частина лежала у кухонних шафках, а решту склали в акуратні пірамідки під стінами. Ще були кілька мішків гороху та квасолі, картопля, яблука та цибуля, пара банок фаршу, три кільця ковбаси, дві торбочки цукру, олія, смалець та чимало борошна. Яцек дивився на цей скарб із щирим задоволенням.

— Мабуть, цього вистачить, ні? — міркував він.

— Повинно, але…

— Але що?

— Може, не зашкодило б переписати точно, що в нас є. Ми навіть можемо скласти докладне меню десь на два тижні. Або навіть на чотири. Врахуймо, — додала вона швидко, побачивши, як видовжується обличчя Яцека, — що два тижні — це версія оптимістична, а чотири — песимістична. Довше, ніж до кінця березня, зима навряд чи затягнеться. І добре б розуміти, чи вистачить нам до того часу припасів.

— Ми завжди можемо піти до тих квартир, які знаходяться далі: там має бути їжа. Але ти маєш рацію: якщо ми все точно собі розрахуємо то принаймні знатимемо, що в нас є. Я можу розробити докладне меню на кожен день, — очі Яцека блиснули, обличчя повеселішало. — Такий, ну, знаєш, раціоналізований, щоби найкраще використати припаси і щоб нічого не змарнувати.

— Звучить розсудливо. Впораєшся самотужки? А я поки що пошукаю приправ.

— Але ж у нас є сіль та перець.

— Так, але ми можемо мати більше. Наприклад, майоран чи кмин. Про це ми геть забули.

— Добре, — Яцек вже йшов за пером та аркушем поштового паперу, на якому вони писали нотатки. Ніна ж вдягнула кожушок та взула черевики, досі мокрі від ранкового ходіння по снігу.

— Я швидко! — крикнула вглиб квартири.

Вона трохи маніпулювала, коли пропонувала скласти меню. Вочевидь, щось таке могло б придатися, але Ніна хотіла також чимось зайняти Яцека. Хлопець був людиною дії: полюбляв планувати, організовувати та взагалі — діяти, а без конкретних завдань марудився і дратувався. І щоразу більше боявся, бо коли нудився, то починав замислюватися, в яку халепу вони потрапили. Окрім того, Ніні потрібна була хвилинка для себе — зробити дещо таке, що Яцек навряд чи схвалив.

Вона огляділа кам’яниці, що оточували ратушну площу. Яку обрати? Це не мало особливого значення, тож вона попрямувала до найближчої. В цьому будинку вона вже була, але тоді вони шукали їжу, а не… а не доказів.

Вона відчинила двері, змагаючись із кучугурами, які вставали на дорозі, й увійшла на затемнену сходову кліть. Чудово пам’ятала тутешні помешкання.

На першому поверсі обидві квартири відчинені.

На другому — одна зачинена, друга відкрита.

На третьому — обидві зачинені.

Вона також пам’ятала, що балкони в цій кам’яниці розташовано близько один до одного; так близько, що за бажання можна перелізти з одного на інший. В усякому разі, так здавалося, коли Ніна дивилася на них знизу.

Вона увійшла до відчиненої квартири на другому поверсі, перетнула кімнату і вийшла на балкон. Мала рацію: від балкону зачиненої квартири її відділяв один великий крок.

Вона може там опинитися, якщо лише знайде в собі крихту відваги.

Ніна залізла на поручень і затамувала подих.

Тільки не дивитися вниз.

Спираючись руками в жорсткий холодний мур, вона поволі пересувала руки до ринви, яка йшла стіною на половині дороги поміж одним та іншим балконом. Схопилася за неї — тепер відчувала себе трохи впевненіше, хоча все одно…

…не дивися вниз…

…таки глянула під ноги, і в голові запаморочилося. Висота була не велика, але її вистачило б, аби зламати собі ноги. А розраховувати на опіку лікаря не доводилося. Тільки тепер вона повністю усвідомила, що якби хтось із них двох захворів або ж був поранений, нехай навіть легко, то все могло б скінчитися…

Не думай про це.

Вона зробила крок уперед і стала ногою на поруччя другого балкону. Якусь мить балансувала над прірвою, вчепившись за ринву, а потім сильно відштовхнулася — так, щоб не перекинутися назад. На одну страшну мить їй здалося, що нічого з цього не буде, що вона все одно впаде, зламає ноги, але нарешті вона перехилилася в потрібний бік та зіскочила — власне, мало не впала — на сусідній балкон.

Коли обтрусилася від снігу, замислилася над наступною проблемою: як зайти до помешкання, якщо засклені двері замкнені. Вона б скористалася своєю силою, але небо, як на зло, було чистим та блакитним, тож вона зняла вазон для квітів із рештками давно засохлого бадилля та щосили вдарила у двері.

На склі з’явилося павутиння тріщин. Ніна гепнула вдруге, про всяк випадок прикривши обличчя другою рукою. Шибка тріснула, уламки посипалися на балкон, а дівчина, високо підіймаючи ноги, переступила через уламки, що стирчали з рами, до приміщення.

Дві кімнати, кухня, ванна, тісний передпокій: будова була така сама, як в інших квартирах, але дещо тут відрізнялося. Насамперед помешкання було пусте й голе, його очистили майже від усіх речей: у шафах не було одягу, на кухні бракувало тарілок, склянок, вилок та ложок, і навіть каструлі винесли; залишився лише великий казан, який, здається, використовувався для квашення овочів, тому що був завеликий, аби виносити його з дому.

Ніна присіла на обдерте від постелі ліжко та задивилася на порожню стіну, на якій від знятих картин залишилися лише темні прямокутники.

Що це все означало?

Відповідь була очевидною: той, хто тут мешкав, уже не мав наміру повертатися; крім того, від’їзд був геть швидкий і несподіваний, тож він не встиг подбати про вантажівку для перевезення меблів. Або щось завадило йому це зробити — може, тому, що чимало осіб виїжджало з Вовчих Долів одночасно. Тож він зібрав та спакував усі дрібні речі, а потім… потім пішов, можливо, тягнучи за собою санчата. Або домовився із сусідом, який мав коня та віз.

Пішов, перш ніж замело гірський перевал.

Ніна встала та вийшла з помешкання, цим разом через двері, які без проблем відчинила зсередини. Потім вона зійшла на останній поверх, а звідти драбиною, що вела до люку в стелі, вибралася на дах.

Досі не мала достатньої кількості даних.

Вітер подув сильніше, кидаючи в дівчину крихтами снігу з даху, але надалі не сніжило, небо якимсь дивом залишалося чистим та блакитним, лише трохи темнішим, ніж пів години тому. Треба поспішати, подумала Ніна, притуляючись до димаря.

Обережно відпустила його й акуратно, задом, почала зсуватися по слизькому даху. Під шаром снігу був твердий лід, який болісно впивався Ніні в коліна. Ще два метри, один… Кожушок підкотився, і дівчина тепер їхала черевом по кризі. Її аж трусило від холоду. За мить її ноги натрапили на порожнечу та загойдалися в повітрі. Ніна висіла над балконом, краєчок даху боляче впивався у живіт, потім вона зсунулася ще нижче…

«Невже я починаю набирати…»

…і нижче…

«…вправності?»

Розчепірила пальці і приземлилася на балконі третього поверху. Фу-ух! Але трохи не пощастило: впала на лівий бік, і старий синець відізвався болем. Дівчина скрикнула.

Мабуть, щодо вправності вона трохи переоцінила себе. Яцек — чудово це розуміла — упорався б тут значно краще.