Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 18)

— Схоже, сьогодні ми не встигнемо пошукати відділок, — сумно сказав він. — Зараз вже смеркне.

Ніна потягнулася по мапу та знову її розклала.

— Можемо обійти найменший квадрат, ось цей, наприклад, — вказала пальцем. — Там є аптека, тож при оказії принесемо трохи ліків.

— Ти хвора?

— Ні, але краще тримати щось під рукою. І, про всяк випадок, підемо разом.

Яцек не запитав, навіщо б їм іти разом, якщо в місті нікого, окрім них, немає. Але не став заперечувати. Може, просто не любив ходити у сутінках на самоті, а може, він — як і Ніна — думав про слід, знайдений поблизу витоптаної стежини.

В аптеці вони набили кишені аспірином, пластирами, йодом, мазями від синців та шлунковими краплями. Потім Яцек наполіг взяти ще кілька упаковок пеніциліну — як пояснював, «про всяк випадок, якщо хтось із нас захворіє на запалення легенів». Ніна мала сумніви, чи зможе хтось із них за потреби зробити укол, але не сперечалася.

Відділення міліції вони так і не знайшли, тому поверталися в кепському настрої.

— Завтра нам пощастить, — втішала Ніна. А в цьому квадраті шанси й так були мізерні, бо більшість вуличок ми вже обійшли раніше.

— Ага, — Яцек йшов похмурий, думками, схоже, перебуваючи десь далеко.

— А при оказії можемо також пошукати машину чи щось таке, що проїхало б по цьому снігу. Може, трактор?..

Ніна замовкла, бо їй здалося, що вона говорить до повітря, що із сутінками, здавалося, щоразу швидше сірішало.

— Яцек, що з тобою?

Він знизав плечима.

— Це не має сенсу, — сказав. — Усе, що ми робимо. Лазимо по колу, і нічого не відбувається. Тепер знову сидіти вдома увесь вечір, нудитися й чекати невідь-чого.

— Не невідь чого, а на порятунок. Хтось нас раніше чи пізніше тут знайде.

— Авжеж, але до того часу моя мати геть сказиться від дурних думок. Тобі легко говорити: на тебе ніхто не чекає.

Ніна сповільнила ходу, відчуваючи, як її серце наповнюється холодом. Утім, вони вже увійшли на ринок та бачили палац, накритий пухнастим сніговим капелюхом.

— Я залагоджу ще пару справ, — сказала вона в спину хлопцю, намагаючись, аби її голос звучав дружньо. — Скоро повернуся… десь за чверть години.

Очікувала протестів або принаймні запитань, але Яцек ледь кивнув, навіть не озирнувся. Ніна поспішила до найближчого будинку і лише тоді усвідомила, що їхній єдиний ліхтарик залишився у кишені хлопця, який саме віддалявся. Ну й нічого: якщо вона швидко впорається, то ще встигне засвітло. А вона хотіла лишень зазирнути ще в пару квартир — туди, де було прибрано. Чиї власники мали знати, що станеться у Вовчих Долах.

У першій квартирі вона знайшла те, що вже бачила раніше: у шафах рівнесенько складено одяг, у шухлядах теж порядок, каструлі та тарілки старанно помиті.

У другій вона натрапила на ще одну листівку.

Перед дверима третьої Ніна завагалася: темрява вже загускла і настав час повертатися. Але цікавість перемогла, і Ніна натиснула на клямку. Це було саме те помешкання, де вона провела свою першу ніч. На туалетному столику досі лежала її записка, чий зміст зараз здавався напрочуд наївним — тоді дівчина щиро сподівалася, що рано чи пізно, але хтось до цієї квартири повернеться.

Вона й сама не була впевненою, що саме шукає.

Запалила свічку, яка стояла там, де раніше її залишила — на шафці в передпокої, — і обійшла всю квартиру. Зазирнула до тих шухляд, куди не заглядала раніше, обнишпорила всі шафки, що тоді не встигла обшукати.

Нічого.

Вона вже збиралася здатися, коли увагу її привернув журнал крою та шиття, що лежав на столі в спальні. Вона вже бачила схожі видання в домах різних тіток, знайомих родини і навіть подруг, у яких були старші сестри. Жінки ж мали якось давати собі раду, коли в магазинах продавали лише спідниці з простої тканини і — якщо комусь пощастило — бридкі сірі светри.

Але цей журнал надрукували ще у 1903 році.

Ніна погортала його, хмурячись.

— Схоже, що двадцять п’ятого лютого в палаці влаштували розкішний бал-маскарад, — сказав Яцек, коли вони їли перед каміном вечерю, що складалася із залишків хліба, запеченого на смальці та посипаного цукром. — Що в цьому дивного? Просто такий собі веселий карнавал, ні?

— Так, але…

— Але що?

— Сама не знаю… Ця листівка сформульована так, що, по суті, не зрозуміло, той спецодяг повинен бути на балу чи, може, за день, двадцять шостого лютого, о тринадцятій годині. Або ж — і тоді, і тоді.

— А навіщо комусь перевдягатися о першій пополудні?

— Чорт його знає.

— А якщо цю листівку писав хтось, у кого були проблеми з польською?

— І таке можливо.

Вона помила посуд, а потім вони трохи пограли у шахи, але Яцек був явно не в гуморі, тож вони відклали дошку та вклалися спати під виття вітру знадвору. «Знову мете заметіль, тож до ранку загорне і наше SOS, — подумала Ніна. — От і край нашій праці».

Яцек також не спав, неспокійно крутився у нагрітій каміном темряві.

— Ніно? — озвався він через певний час. — Ти справді не віриш у Бога?

Дівчина, яка вже починала потроху провалюватись у сон, миттєво прокинулася. Боже, що це йому стрелило, якщо він порушує такі теми?

— Ні, не вірю.

— Чому?

— Мабуть, із тих самих причин, через які ти не віриш у Зевса, Ра чи Одина.

Хлопець мовчав, а одізвався, коли Ніна була вже впевненою, що він заспокоївся.

— Зевса не існує, а Бог — є, — заявив він.

— Якісь докази?

— Немає доказів, бо на цьому й полягає віра.

— Тоді так само може існувати і Зевс. Або Святий Миколай, феї чи гноми.

— Віра потрібна, — упирався він. — Без неї не було б жодних законів, люди б лише вбивали одне одного та крали.

— Я нікого не вбиваю й не краду, якщо ти це помітив.

— Але могла б це зробити. Якби захотіла.

— Про те, власне, і йдеться, що я не хочу.

— І по-твоєму, це краще, аніж віра?

— Звісно, що краще, — сказала вона переконано. — От подумай: ти волів би мешкати поряд із кимось, хто хоче тобі нашкодити, але боїться, що чорт штрикне його вилами у дупу, чи з кимось, хто не хоче тебе кривдити, бо це не дає йому втіхи, навіть навпаки? Це зветься емпатія[10], в курсі? — пирхнула Ніна.

— Цікаво, а в тебе до всіх на світі емпатія? Маю на увазі, ти ніколи не думала, щоб помститися комусь, хто тобі нашкодив? Наприклад, скористатися своєю силою?

— Н… ні, — раптом вона осіклася, бо майже забуті синці знову занили. — Утім, думала, авжеж, бо кожен, погодься, іноді розмірковує про такі речі. Але ж це не серйозно. Навіть якщо я на когось злюся, то стримую себе, бо знаю: якби я… — слова «когось вбила» застрягли в горлі, — …якби я скривдила когось, то потім дуже б про це жалкувала.

— А от я не жалкуватиму, — заявив Яцек несподівано твердим голосом. — Якщо я, наприклад, прикінчу Лиса, то мені потім не буде прикро.

— Напевне буде.

— Авжеж, ти ж завжди все знаєш краще. Тобі ніхто ніколи не робив чогось такого, як Лис зробив мені.

Він демонстративно повернувся на інший бік, а Ніна ще якийсь час лежала на спині, вдивляючись у темряву. Раптом відчуття самотності стиснуло її горло, в очах з’явилися сльози, які вона витерла рукавом. Не хотіла розплакатися, принаймні не зараз, коли Яцек ще не заснув.

«Ніхто на тебе не чекає», — сказав він і, мабуть, мав рацію. Мати та батько Ніни знали про неї лише те і стільки, скільки їм переказував Лис. Якщо поручник не сповістить їх, що дівчина не повернулася з канікул (а напевне, він цього не зробить, бо навіщо йому це робити), то батьки й взагалі не хвилюватимуться.

Так, тут Яцек правий, і Ніна, хай як це боляче, мусила це визнати.

Але щодо іншого, коли він сказав, що дівчину ніхто ніколи не скривдив так, як Лис скривдив його, він дуже помилявся.

Їй снилося, ніби вона піднімається крижаним схилом, а йти дедалі важче, так що вона, аби прискорити рух, чіпляється пораненими пальцями за гостре каміння. Вище й вище, на гору, яка, здається, нескінченна і тягнеться до самого неба. Я не дійду, думає вона, а тоді збирає рештки сил і кричить у весь голос: «Рятуйте!» І тоді з боку схилу із глухим гуркотом сходить лавина — рушає униз, штовхаючи перед собою шматки каміння…