Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 20)

— Ну, тож він знайшов її випадково й суто із цікавості зазирнув всередину. Авто в якійсь глушині — це ж доволі дивно, ні? Начебто спочатку він вирішив, що хтось там заснув або що якась молода пара приїхала сюди на амори. Це значить…

— Я знаю, що це значить.

— Авжеж, — Яцек трохи почервонів. — Двері виявилися відчиненими, а машина — порожньою. Не було там нічого, ну, знаєш, підозрілого, за винятком того спаленого сидіння: ніби хтось вийшов, укинув всередину щось легкозаймисте, а потім причинив дверцята та пішов собі. Гадаєш, хтось хотів спалити ту «Варшаву» і в такий спосіб її позбутися? Якщо так, то трохи прорахувався. Напевне, це був хтось, хто мало знається на фізиці й не знав, що як відрізати доступ повітря, то вогонь швидко згасне, — пояснив із мудрим виразом обличчя.

— І там не було нічого, що говорило про власника? Жодних документів чи чогось подібного?

— Начебто ні, тому Пєтшицький вирішив, що може ту «Варшаву» привласнити. Не міг нею виїхати, бо не мав ключів, тож приїхав зі шваґером трактором та доправив автівку на тросі. Потім поставили її на подвір’ї, вийняли, що змогли, та продали наліво. Так було легше, бо якби захотів продати всю машину, то одразу хтось запитав би про папери.

— І ти йому повірив, коли він сказав, що всередині не було документів?

— А я знаю? — Яцек стенув плечима. — Якщо хтось прагнув позбутися тієї «Варшави», то напевне не залишив би всередині права, чи не так? Нібито там був лише записник.

— Записник? — Ніна одразу зробилася уважною.

— Але без прізвища чи адреси. За змістом також незрозуміло, кому він належав. Так стверджує Пєтшицький.

— Авжеж, — пирхнула Ніна. — І де той записник тепер?

— Пєтшицький віддав його своїй доньці, бо там ще було чимало порожніх сторінок, на яких можна малювати.

— А ти не просив, аби тобі той записник показали?

— Боже, Ніно, я мав удавати любителя автомобілів, а не старих нотатників. Мужик наприкінці й так дивився на мене доволі підозріло.

— Що ж, — зітхнула дівчина. — Щось придумаємо.

Яцек кілька разів тупнув по тротуару.

— Як гадаєш, нам чекати на Тамару та Хуберта чи, краще, підемо собі? Я страшенно змерз і, сказати щиро, зголоднів.

Ніна також починала відчувати голод. Вона глянула на годинника, якого пані Ева позичила їй на час канікул. Була чверть на другу.

— Почекаємо ще трохи, а якщо вони не з’являться за пару хвилин, то підемо.

Вже п’ять днів вони гостювали у Вовчих Долах — за цей час навчилися битися, стріляти з пістолета, відчиняти двері шматком вигнутого дроту та маскуватися, граючи різні ролі (це останнє особливо сподобалося Хубертові). Вільний час вони мали лише ввечері, а це було надто пізно, щоб десь гуляти. Сьогодні вранці, по двох годинах інтенсивного тренування, опікунка вперше звільнила їх аж до обіду. Вони тоді вирішили, що Яцек та Ніна довідаються щось про «Варшаву», а Тамара та Хуберт тим часом оглянуть містечко, якого вони досі не мали нагоди побачити.

«От тільки в такій імлі це все одно не мало сенсу», — подумала Ніна.

— Напевне, вони зараз у якійсь кав’ярні, ласують тістечками, — буркнув Яцек, чиї думки, схоже, йшли тими самими стежинами. — Як вважаєш, візьмуть щось для нас? Я б з’їв безе з малиною…

— Зараз лютий, тож я б не розраховувала на малину.

— Ну, тоді щось інше, наприклад вершкове. Або пташине молоко. Або…

Поки Яцек фантазував, Ніна знову глянула на годинник. Хвилини тягнулися нескінченно довго, вологий, імлистий холод якимсь дивом проникав навіть крізь цупке пальто. Дівчина ворухнула захололими пальцями ніг. Жалкувала, що не вдягнула другі шкарпетки.

Вулицею проїхала повна меблями вантажівка, і Ніна провела її поглядом. Це була вже друга така машина за день, відзначила вона, але не стала над цим задумуватися.

— Ходімо, — сказала, коли вантажівка зникла вглибині вулиці. — Тамара та Хуберт, мабуть, самі повернуться.

У пансіонаті вони перевдяглися, потім Яцек спустився на кухню, щоб вициганити щось до обіду, а Ніна постукала до кімнати пані Еви.

— Увійдіть.

Опікунка сиділа біля трюмо, старанно фарбуючи нігті. Лак мав кривавий колір, так само як светр, який Ева Вишневська носила до чорної спідниці. Ніна не вперше вже здивувалася, яким чином ця елегантна жінка, що виглядала так, наче все життя провела у кав’ярнях, п’ючи вино та дискутуючи із симпатичними чоловіками, може до всього того ще й чудово битися. Дзюдо, нагадала собі дівчина. Цей стиль звався дзюдо та походив з Японії. Ніна відчувала, що, незважаючи на свої симпатії до екзотичних країн, вона його не полюбить. Дотепер відчувала м’язами кожну хвилину, проведену на тренуваннях, хоча пані Ева всіляко намагалася її щадити — може, через синці, а може, просто вирішила, що з Ніни й так нічого путнього не вийде.

— Тобі щось потрібно?

Жінка відклала лак на трюмо. Ніна помітила перший том «Саги про Форсайтів», що лежав поряд, й подумала, чи не змогла б вона ту книжку позичити на вечір, але потім кахикнула та розповіла історію «Варшави», знайденої на міському подвір’ї. Ева Вишневська слухала уважно. Не зводила брови, не кривилася і жодним своїм лицевим м’язом не дала зрозуміти, цікаво їй все це слухати чи навпаки, дуже нудно. І заговорила, лише коли Ніна закінчила свою історію.

— Не думаю, щоб це була та сама автівка, що належала Константу Ригєлю, — сказала. — Але, вочевидь, я зателеграфую поручнику Лису та попрошу перевірити її реєстраційний номер. Звісно, це може затягнутися, тож не сподівайся на відповідь швидше, аніж за кілька днів.

— І ви повідомите міліції?

— Авжеж. Якщо водій кинув ту машину, а потім десь собі пішов, то треба його пошукати.

— Гм-м… Дякую.

Ніна опанувала здивування. Вона рішуче не була призвичаєна до дорослих, які б сприймали її настільки поважно; більшість у такій ситуації вважали б дівчину за дитину, яка щось там собі вигадала, бо їй стало нудно.

— Ти ж розумієш, що коли хтось облишив машину, а потім пішов собі в гори, то, скоріше за все, він уже мертвий?

— Т… так.

Раніше вона про це не подумала, але пані Ева, вочевидь, мала рацію: за таких температур ніхто б не витримав у лісі й понад два дні, а тим більше два тижні.

Тамара та Хуберт увірвалися до їдальні посеред обіду, червоні від морозу, із блискучими очима. Пані Ева послала їм від свого столика суворий погляд, а господиня одразу побігла за двома додатковими тарілками, у яких парував картопляний суп.

— Страшно довго вас не було, — сказав Яцек із ротом, набитим налисником. — Ви оце весь час блукали в цій імлі?

— Ні, — Тамара зняла пальто, сиплючи навколо снігом, та присунула собі стілець.

— Ми сиділи в кав’ярні, — додав Хуберт, також знімаючи з себе верхній одяг. Звільнене з-під капелюха темне волосся розсипалося по блідому чолі, й у цю мить хлопець більше, ніж зазвичай, нагадував похмурого поета. — Зветься «Веселкове» й винятково мальовниче.

— І в них там чудові безе, — Тамара вишкірила зуби, а Яцек кинув на неї погляд, сповнений страждання.

Коли спізнілі швидко прикінчили суп, Ніна розповіла всі новини, що Яцек узнав про «Варшаву», а потім передала свою розмову з пані Евою.

— Мені здається, ми повинні поговорити з донькою Пєтшицького, — закінчила вона, ганяючи тарілкою останній шматок налисника. — І переконати її, щоб вона показала нам той нотатник. Там може бути щось, що наведе нас на слід водія.

— Ти хочеш знову піти до Пєтшицького? — Яцек мав скептичний вираз обличчя. — І що ти йому скажеш? Вчора нас зацікавив металобрухт на вашому подвір’ї, а тепер хочемо порозмовляти з вашою донькою? Та він нас викине геть, перш ніж ми встигнемо два слова промовити.

— Тому ми спробуємо здибати її десь назовні. Зараз канікули, отож раніше чи пізніше, мала вийде погратися в снігу. А якщо ні, то піде нагодувати кролів або за вугіллям до підвалу. Ми можемо піти туди під вечір, як тільки пані Ева дасть нам вільний час. Тамара могла б порозмовляти з нею — у неї виходить спілкуватися з дітьми.

Ніна глянула на старшу дівчину, але та чомусь скорчила заклопотану міну.

— Агов, Ніно, не ображайся, але на вечір у нас інші плани, — сказала вона, відсунувши порожню тарілку від супу. — Чи то в мене та Хуберта, але ви також можете долучитися.

— Інші плани? — Яцек нахмурився.

— Ми у тій кав’ярні зустріли пару місцевих хлопців, — пояснила Тамара, беручи від пані Коцюби тарілку з налисниками.

— І одну дівчину, — додав Хуберт таким замріяним голосом, що перед очима в Ніни одразу встала крихка блондинка із хвилястим волоссям, трохи старша за Хуберта. Його улюблений тип.

— І одна дівчина, так, — Тамара увіткнула виделку в налисник. — Ми трохи порозмовляли, і вони врешті-решт запросили нас до себе. Тобто до Янека та Сташека, це брати, одному шістнадцять років, другому — сімнадцять. У них вдома грамофон та диски з американською музикою. Можете долучитися до нас, бо ми вже сказали їм, що нас тут четверо і що проводимо канікули під наглядом тітки.

— Але… — Ніна замовкла.

— Адже пані Ева сказала, що піде до міліції, — відізвався Хуберт. — А це значить, що ми вже не повинні цим займатися. Це завдання для міліції, а не для нас.

— Слухай його, бо мовить мудрі речі, — Тамара відкусила шматок налисника, ковтнула з виразним задоволенням, а тоді глянула на Ніну та Яцека. — То що, припинимо вже бавитися в слідчих та сходимо на справжню вечірку?