Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 21)

Ніна була наче роздерта навпіл: з одного боку, вона хотіла послухати американську музику; з іншого — від самої думки про зустріч із старшими хлопцями (а одному було сімнадцять років, він був майже дорослий!) у неї у шлунку щось стискалося.

Крім того, подумала вона, слідство — це не гра, а дещо дуже серйозне.

— Я йду розмовляти з донькою Пєтшицького, — сказала, розуміючи, що в голосі її чути дурнувату дитячу затятість. — А ви робіть, як самі знаєте.

— Вольному воля, — Тамара стенула плечима. — Яцеку?

— Можеш іти з ними, — сказала Ніна поспішно, бо в хлопця було таке обличчя, немов він от-от розплачеться. — Я не ображуся на тебе.

— Піду з тобою, — вирішив той героїчно.

Дівчині здалося, що він зробив це лише через схильність до неї, а не тому, що насправді мав бажання продовжувати слідство. На мить вона відчула себе дуже самотньою.

Ева Вишневська зникла по обіді на півгодини, а коли повернулася, то заявила, що сьогодні урок стрільби скасовано.

— Тому що міліція обшукує ліс, — одразу здогадалася Ніна. — Шукають того водія «Варшави»?

Жінка кивнула.

— Авжеж, а ми не хочемо, аби про наше навчання знали.

— Отже, тепер у нас більше вільного часу? — зрадів Яцек.

— Аж ніяк. Ми підемо у підвал та ще трохи потренуємося.

Ніна подумки застогнала. Схоже, що день обіцяв бути доволі паскудним.

За півтори години їй знову довелося рюмсати на маті від болю та приниження. Тож вона вирішила, що сьогодні не просто паскудний день, ні, це був король усіх паскудних днів, а може, навіть їхній імператор.

Вона сіла поряд із Хубертом, що похмуро втупився у стіну. На маті зараз тренувалися Яцек та Тамара: він підбив їй ноги та перекинув, вона у відповідь схопила його за коліна, кинула на підлогу та почала душити. Обидва сміялися, неначе перекидання, копання та придушення були найкращою розвагою на світі.

Хуберт та Ніна мовчали. Нарешті дівчина наважилася озватися першою.

— Слухай, — сказала тихо, так, щоб не почула пані Ева. — Тобі справді подобається ця боротьба?

Хлопець знизав плечима. Ніна, якій дзюдо геть не подобалося, вже навчилася обмежувати свою активність до абсолютного мінімуму: виходила на мати, лише коли її викликали, й відходила під стіну, ледве тренерка це дозволяла. Хуберт, навпаки, виходив добровільно, коли пані Ева демонструвала якийсь новий прийом, а, отримавши своє, терпляче зводився на ноги і з похмурою, затятою міною просив повторити. А потім ще раз. Було в цьому щось… дивно мазохістське.

— Так собі, — признався він, не дивлячись на Ніну.

— То чому ти на це погоджуєшся?

— А чому погоджуєшся ти?

Вона зітхнула.

— Бо я вже відмовилася від стрільби. Якщо тепер не стану ще й битися, пані Ева напевне відправить мене назад до школи. Але якби ми підійшли до неї обидва та попросили, щоб вона змінила нам це дзюдо на щось інше, то, може, вона б погодилася на це.

— Для мене дзюдо нормальне, — Хуберт нарешті глянув на неї. — Справді. Я хочу бути актором, а їм треба вміти робити різні речі. І вони мусять бути сильними, спортивними.

— Але ж у фільмах бійки несправжні.

— Не зовсім, бо ж каскадери не замінять актора цілком і повністю. Зрозуміло, що він не повинен битися як справжній майстер, але хоча б щось треба вміти, і що більше він уміє, то краще. Крім того, я можу виступати на сцені, а там вже тебе ніхто не замінить.

Ніна подумала про зниклого батька Хуберта, який був актором і якого вона колись обіцяла собі знайти. Обіцянки вона не дотрималася, бо не мала зеленого поняття, як до того взятися, й досі відчувала докори сумління.

Хотіла щось сказати, але пані Ева плесканням в долоні оголосила кінець занять. Хуберт підвівся, відтак подав руку Ніні, допоміг встати. Тамара та Яцек вже підходили до них, як завше, штурхаючи та пхаючи одне одного.

Настав час дозвілля.

— Холодно тут, — поскаржився Яцек. — Ще й смердить.

І справді — смерділо, але куточок за смітником був єдиним місцем, звідки вони могли непомітно спостерігати за дверима, що вели до кам’яниці Пєтшицьких. Ніна відіпхнула ногою картопляні очистки, обліплені холодною грязюкою.

Сміттєвий бак був присипаний снігом, і там усередині щось шурхотіло і колотилося в металеві стінки: мабуть, бездомний кіт чи дика звіринка, яка в пошуках їжі прибрела з лісу аж сюди. Про всяк випадок Ніна трохи підняла кришку, аби тварина могла вилізти, і з бака потягнув солодкий, гнилий сморід. Тепер смерділо вдвічі дужче, і дівчина скривилася, відвертаючи обличчя.

Думала про Тамару та Хуберта, які зараз слухали платівки, пили гарячий чай та жартували собі з новими приятелями. Що гірше, Яцек, похмурий та нашорошений, у пальті з натягнутим на голову капюшоном, напевне уявляв те саме, що й вона.

Уже звечоріло; з неба злетіли кілька самотніх сніжинок і миттєво розтали на вкритому багнюкою подвір’ї. Гойдалка у дворі поскрипувала, коливаючись під вітром, а зламане авто в сутінках походило на пошматований скелет якогось дивного створіння, що приповзло сюди навмисне, аби померти. Морозу не було — коли вони виходили з пансіонату, термометр показував два градуси вище нуля, — але пронизлива волога в повітрі була просто нестерпна, куди тим морозам.

Ніна тремтіла, обійнявши себе руками. З того часу як вони приїхали до Вовчих Долів, погода коливалася поміж спорадичними опадами снігу та багнюкою під ногами, імлою та мжичкою, тож дівчина мріяла про нормальну зиму із заметами на узбіччях доріг, сніговими бабами та лютим холодом, який склеює ніздрі при кожному вдиху.

Хай навіть прихід такої зими означатиме, що містечко на якийсь час буде відрізане від світу.

— Скажи мені ще раз, яка та донька ззовні, — Ніна відізвалася лише для того, аби перервати тишу, бо мовчанка зробилася важкою, наче камінь.

— Та я ж казав, — буркнув собі хлопець, притупуючи, аби зігрітися. — Шість чи сім років, світле волосся, трохи вилуплені очі. Бридуля, щиро кажучи. Звуть її Кароліною.

Ніна скептично глянула на небо, що ставало все темнішим. З кожною хвилиною шанси зустрітися з дівчинкою танули, бо які батьки випустять шестирічне маля в зимову мряку? З іншого боку, це ж була провінція, а не велике місто, тут всі одне одного знали й навряд чи особливо переймалися безпекою. Правду сказати, розмовляти з дівчинкою в сутінках не було гарною ідеєю: якщо мала перелякається, то потім не захоче «співпрацювати».

Ніна роздумувала про це все, зважала «за» та «проти», коли двері кам’яниці рипнули й на подвір’я вийшов хтось невисокий і тоненький. У руці малої було відро, яким вона намагалася розмахувати, щоб додати собі рішучості.

— Це вона, — просичав Яцек.

Ніна завагалася, бо раптом втратила всю сміливість. Вона не дуже любила дітей, а ті відповідали їй взаємністю. Втім, вона не могла відступити, особливо зараз, після того як Яцек погодився супроводжувати її і майже годину мужньо стояв біля смітника, вдихаючи паскудні запахи.

— Привіт, — сказала дівчина, виходячи з тіні та роблячи найпривітніше обличчя, яке тільки зуміла.

Мала підстрибнула та витріщила на неї круглі очі. Комплектом до них йшов горбатий ніс та капловухість, що дівчинка безуспішно намагалася приховати двома тонкими косичками. Кароліна й справді не була красунею, хоча й бридкою її не можна було назвати. На вигляд… доволі характерна, це, мабуть, влучне слово. Якби Ніна вміла малювати, то охоче б малювала саме такі обличчя.

— Привіт, — дівчинка сильніше замахала порожнім відром. До грудей вона притискала невелику ганчірну ляльку і дивилася дуже пильно. — Хочете найняти кімнату?

— Кімнату? — здивувався Яцек, який за мить долучився до Ніни.

— У нас є вільна кімната, й ми інколи її здаємо, — пояснила Кароліна. — Перш ніж пані Коцюба відкрила пансіонат, у нас постійно були якісь гості, бо в нас дешевше, ніж у палаці. І ми краще годуємо, — додала вона гордовито.

— Вірю, але нам не потрібна кімната, — відізвалася Ніна. — Ми хочемо побачити той нотатник, який ти отримала від тата. Той, для малювання, в якому частина листочків вже списана. Пам’ятаєш?

— Ми лише поглянемо — і одразу віддамо, — запевнив Яцек. — А у твого тата через це не буде ніяких проблем.

Мала не дуже зраділа почутому.

— Тут вже були пани з міліції та розпитували про авто. Казали, що тато погано вчинив, що привіз його з лісу.

Ніна подумки вилаялася: вона спочатку повинна була порозмовляти з Кароліною, а вже потім просити пані Еву про допомогу. Що ж, тепер було запізно.

— І що, вони забрали нотатник? — запитала вона, навіть не намагаючись втішити дівчинку.

Кароліна похитала головою.

— Ні. Тато не сказав про нотатник. Він мій. Я ховаю його під ліжком та малюю в ньому різні речі. У нього шкіряна обкладинка, і він дуже гарний.

— Чудово. А ми могли б його побачити? Це дуже важливо. Пан, який їхав машиною, міг бути нашим знайомим, і ми хочемо дізнатися з того нотатника, чи це насправді він.

Мала про щось гарячково міркувала.

— А якщо я покажу вам нотатника, ви візьмете мене із собою?

— Взяти із собою? — перепитав Яцек, здивовано перезирнувшись із Ніною. — Куди тебе взяти?

— Ну, туди, де ви мешкаєте, — Кароліна уперлася очима у власні черевики, нервово переступаючи з ноги на ногу. — Бо ви ж здалеку, так?

— Тобі тут погано? — запитала Ніна, але дівчинка знову похитала головою.

— Тато тебе б’є? — спробував Яцек.

Ще одне похитування, цього разу рішуче. Вона от-от розплачеться, подумала Ніна із страхом. Треба сказати їй щось втішне, може, навіть підійти та притулити до себе. Натомість вона стояла як паралізована.