Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 23)

— Ну, я маю на увазі, — Ніна перла далі, хоча мала вже передчуття, що щось рішуче пішло не так, як треба, — чи не було слідів, які б вказували на те, що хтось міг його вбити, а потім скинути зі скелі. Або просто зіштовхнути. А може це було самогубство? Якщо, наприклад, у нього під нігтями…

— Це через кляті детективи, — сказала пані Коцюба стурбовано, відкладаючи казанок. — Діти читають такі брутальні романи, а потім…

— Я не читаю жодних брутальних романів! Ну, інколи читаю, але це справи не стосується. Мій інтерес є… є чисто професійним!

— Думаю, тобі варто почитати щось гарне, наприклад, якусь книжку Макушиньського[11], це чудовий письменник для молоді.

— Макушиньського я читала у десять років, і «Сатана із сьомого класу» мені навіть подобався. А решта — якась сентиментальна дурня, написана стилем, що мене геть дратує.

Ніна замокла. Пані Коцюба дивилася на неї зі стиснутими устами.

Дівчина зітхнула.

— Перепрошую, — сказала. — Я не хотіла образити вашого улюбленого з дитинства автора. Ну, я й надалі вважаю, що… Та нехай йому. Я насправді перепрошую. І насправді хотіла б…

— Мені здається, тобі вже час.

— Але…

Пані Коцюба демонстративно відвернулася, і Ніна з відчуттям поразки попленталася нагору.

На другому поверсі Яцек відчинив двері та визирнув із хлоп’ячої кімнати.

— І як, узнала щось ще?

— Ні, — буркнула Ніна, не знаючи, злиться на Яцека чи, може, на себе саму.

В очах хлопця блиснуло щось на кшталт сатисфакції. Але, може, це їй лише примарилося.

«Що з мене за детектив, якщо я навіть не здатна розмовляти з людьми? — думала Ніна, завзято чистячи зуби. Спершу Кароліна, тепер пані Коцюба. Я абсолютно ні на що не спроможна. А якщо поручник Лис…» Якщо Лис врятував Ніні життя через її розумність, пожертвувавши при цьому кимось іншим, а вона тепер виявилася настільки абсолютно непридатною, то хтось даремно помер за неї.

Вона не хотіла про це думати, але як же було не думати?

Інколи намагалася уявити собі цього анонімного когось, хто (можливо) був вбитий замість неї в Інституті Тотенвальд.

Це був хлопець чи дівчина?

Чи Ніна полюбила б його? Або її?

Чи мали вони спільні інтереси?

«Та досить, — суворо наказала сама собі. У Тотенвальді ніхто замість тебе не помер».

Вона відкрутила воду і забралася у ванну. Гаряча купіль трохи поліпшила її настрій. Але гнітила думка, що сьогодні вона нічого не досягла, хоча мала досягти дуже багато.

«Цікаво, — подумала вона, витираючись шорстким рушником, — чи у Шерлока Голмса бували такі чорні дні, перш ніж він став славетним детективом?»

Коли вона надягала через голову нічну сорочку, то почула в коридорі піднесені голоси Тамари та Хуберта, вони чогось дуже веселилися. Ніна усвідомила раптом, що чує сміх старшого хлопця чи не вперше за час їхнього знайомства. Сміявся він дуже приємно: тихо, наче трохи несміливо і з легкою нотою меланхолії.

Вона схопила капці та босоніж побігла до кімнати, де Тамара саме знімала черевики.

— Ви повернулися, — сказала не надто ласкаво. — Як воно було?

— Файно, — Тамара сіла на ліжку, яке тихенько скрипнуло під її вагою. — Спочатку ми танцювали під музику, а потім просто розмовляли. Вони розпитували, що ми тут робимо, — захихотіла вона, ворушачи пальцями ніг у шкарпетках.

— І що ви їм сказали? — насторожилася Ніна.

Якщо Тамара або Хуберт проговорилися про янголів, Інститут та всю їхню групу…

— Спокійно, — старша дівчина позіхнула. — Хуберт їм такого понавигадував! Сказав, що ми проводимо канікули з тіткою, а вранці та вдень не можемо нікуди піти, бо маємо жахливі хвости у школі, тож тітка пильнує, щоби їх підтягували. Здорово закрутив. Я й не знала, що він ладен так брехати. Я мало сама в це не повірила, серйозно. А що у вас? Якісь нові цікаві зустрічі з потворами? Слідства та таємничі смерті?

— Міліція знайшла у лісі тіло водія «Варшави», — сухо відповіла Ніна, ображена легковажним тоном подруги. — Начебто він упав там зі скелі та вбився.

— Супер. Тобто, — схаменулася Тамара, — не супер, що він вбився, а те, що його знайшли. Принаймні цю проблему вирішено. Прокляття, я з ніг валюся. Але все одно було файно. Наступним разом мусиш піти з нами. Побачиш, тобі сподобається.

— Ясна річ.

Тамара пройшла до ванної із рушником на плечі, а Ніна залишилася сама.

Дивилася у вікно, слухаючи плюскіт води з ванної.

«Вона навіть не запитала про нотатник, — подумала Ніна спересердя. Хоча навіщо їй це треба? Адже все це пусте, дурнувата гра у слідство».

Сердита, вона підхопила кинуте на спинку стільця пальто, щоб повісити його на вішак.

З кишені випала лялька.

Ніна підняла її без особливого інтересу, потім наблизилася до вікна, щоб розглядіти краще, і… затамувала подих.

Надворі падав сніг. І не дрібна каша, як до цього часу, але великі, лапаті сніжинки, ніби таке собі янгольське пір’я. Їх ставало чимдалі більше, а тоді закружляв-задмухав вітер і чорноту за вікном змінила біла заметіль.

У Вовчі Доли прийшла справжня зима.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

де Ніна таки розгадує таємницю нічного звіра, але в неї все одно залишається море запитань

Обережно! — просичала Ніна.

— Я завжди обережний, — буркнув Яцек.

Обидва не зводили очей із сірника, якого пожирав крихітний вогник. Той сірник був перший і останній: вони дивом знайшли його у квартирі, яку напередодні очистили від їжі, одягу та інших таких корисних речей.

Хлопець повільно підніс сірника до згорнутого в кульку папірця, що лежав у грубці. Згори на кульку накидали дров: раніше то була дошка для салатів, яку вони покраяли пилкою. Не мали вугілля чи товстішої деревини, але наразі тим годі було перейматися. Коли вогонь розгориться, вони палитимуть книжки — тут знайшлося чимало товстезних та запилених кухарських енциклопедій, які Ніна не мала наміру жаліти. Бо йшлося лише про те, аби перебути ніч до ранку, а тоді вони вже щось зметикують.

Звісно, якщо доживуть до того ранку.

Дівчина схилилася над пічкою та спостерігала, як дрова облизує вогонь.

— Не займеться.

— Все буде гаразд, спокійно, — невпевнено відповів Яцек, — почекай-но трохи.

Полум’я пригасло. Але за мить — Ніна вже боялася дихнути — таки вистрелило вгору.

— Неси ще паперу. Невже у нас немає жодної свічки?

— На жаль.

Вона видерла чергову сторінку з «Польського кулінарного мистецтва». «Качка в помаранчах», — прочитала у світлі маленького вогника. Хай там що, ніхто вже не скористається тим рецептом. У магазинах помаранчі востаннє продавалися ще до війни.

На мить вона уявила себе на безлюдному острові. Таємничі хащі, просочені ароматом екзотичних квітів, за спиною погрозливо рикають дикі звірі, а в неї, щоб розпалити вогнище, залишається один-єдиний сірник… Інколи такі фантазії допомагали їй, надихали у скрутну хвилину.

Вона розповіла про острів Яцеку.

— Подумай, то могло б виявитися пригодою нашого життя, еге ж?

Хлопець пирхнув.

— А тут що у нас? Пригода місяця?

— Сподіваюся, вона затягнеться не більше як на квартал, — зітхнула Ніна. — Та найліпше вибратися звідси до початку канікул.

Дерево нарешті розгорілося. Вони зачинили грубку — і на кухні стало зовсім темно. Якщо перед тим Яцека було чітко видно у світлі полум’я, тепер він здавався лише чорною плямою на сірому тлі. Ліхтарика вони не запалювали, бо батарейки ледве дихали.

— До речі, дякую, що ти мене тоді, ну… розбудив.

— Та нема за що, — він висунув руку, щоб поплескати Ніну по плечу, але промазав і ляснув по щоці. — Я подбаю про тебе, не хвилюйся.

«Я й сама здатна про себе подбати», — подумала дівчина, але промовчала, бо якось уже не була в тому впевнена. Якби не Яцек, її, ймовірно, уже не було б на світі.