Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 24)

— Вранці пошаримо в руїнах, може, якісь харчі вдасться врятувати, — сказав хлопець. — А як ні, то є ще чимало квартир, де щось має бути.

— Але найближчі квартири ми вже обчистили, тепер треба шукати десь подалі, — нагадала вона йому. — Аби тільки все там не замерзло і не згнило.

— Не кажи дурниць. Перше, коли воно замерзло, то вже не згниє, та й чимало заморожених речей придатні до вживання. Маємо дякувати, що зараз зима, а не спекотне літо, бо тоді б точно мали клопіт. Є ідея… — Яцек оживився. Тепер, коли життя підкинуло йому конкретне діло, хлопець знову був при доброму гуморі.

— Ну?

— Збудуймо санчата! Я помітив в одному з помешкань лижі, можна з них зробити полозки…

— А ми, часом, не спалили ті лижі в пічці?

— Ми кидали в пічку суціль дерев’яні, але є такі, що мають металеву основу. Спалити їх не спалиш, а от на полозки згодяться. Треба лише склепати до них кошик, куди можна скласти речі. Проїдемо із санками крізь усе містечко, від центра до околиць, і назбираймо дорогою все, що стане в нагоді. А потім знайдемо якийсь зручний будинок у…

— Замість будинку ми можемо пошукати пансіонат. Ми ж і так збиралися це зробити.

Яцек занепокоївся.

— Та це аж на самому краю міста.

— Вовчі Доли — зовсім маленьке містечко, тут все поруч, — уперлася Ніна.

Водночас подумала не дуже весело, що зима дивним чином збільшує відстані. Влітку вони могли б просто ухопити пару бутербродів та гайнути куди очі дивляться. Мандруй хоч дотемна, все одно буде приємна прогулянка, враховуючи, що Карконоші — не такі вже й височенні гори, та й не дуже дикі.

Але однієї добрячої хурделиці вистачило, щоб перетворити їх на смертельну пастку.

— Час лягати, — сказав Яцек. — Якщо хочемо мати сили на ранок, то мусимо поспати.

— Чекай, я спершу дещо розповім. Тільки не ображайся.

— Гайда, — Яцек скористався улюбленим виразом Тамари, — кажи вже.

— Я декого бачила. У темряві, коли палац завалився. Я озирнулась і помітила дві постаті: собаки та людини. Я не жартую.

Хлопець мовчав.

— Яцеку?

— Прокляття, зі мною те саме, — буркнув він. — Думав, що мені повилазило… Ти насправді їх бачила? Худий чоловік та великий пес із нашорошеними вухами, трохи схожий на вовка?

— Ага. Не просто схожий, а один в один.

— Хто це може бути?

— І гадки не маю.

— Як вважаєш, чи він… небезпечний?

— Хіба я знаю? Але ж, якби він хотів зробити нам кривду, то вже б зробив. Вчора ми практично увесь день ходили містом поодинці.

— Сподіваюся, хоч двері ти зачинила?

— Зачинила.

Вони лягли біля пічки на перину, яку Яцек притягнув зі спальні. Було м’яко, але від холоду це не рятувало; помешкання, вихолоджене за кілька морозних днів, нагрівалося надто повільно. Ніна згорнулася у клубок та прикрилася взятим із шафи старим кожухом — ковдр вони не мали, бо перед тим віднесли звідси всі теплі речі до палацу.

— Ти зараз лягай, а я слідкуватиму за пічкою, — сказав Яцек. — Потім поміняємося.

— Котра година?

— Гадки не маю, але щойно потягне на сон, тоді підніму тебе.

— Якщо ти мене не розбудиш, я дуже ображуся, — пробурмотіла вона і, вже засинаючи, почула голос хлопця:

— Раптом та людина із собакою боїться нас так само, як ми боїмося її?

— Можливо, — буркнула вона.

Жоден з них насправді в таке не вірив.

Вона розбудила Яцека, коли небо за вікном трохи проясніло. Хлопець вставав неохоче, ледве рухався. Ніна так само не почувалася краще. Вони мовчки накинули на піжами випадкові лахи, що їх колись кинули тут без всякої уваги: дівчинка — погризений міллю светр до колін, а Яцек — гумовий дощовик. Ніна ностальгічно згадувала одяг, який вони назбирали у палаці: хай як вони його лаяли, але зараз ті штани, чоботи, светри, сорочки та куртки, більш-менш в міру допасовані, здавалися великим дивом…

Яцек знайшов скриньку з інструментом, а потім, як і обіцяв, з лиж та кошика для прання утворив вельми непогані санчата. Під кінець просвердлили у загнутих кінцях лиж дві дірки, протягнули в них мотузку — і на тому все, можна було рушати.

Хлопець посвистував, сповнений оптимізму, але дівчина трохи непокоїлася. Все-бо залежало від снігу: якщо той кришитиметься під ногами, то в них немає шансу, вони просто вгрузнуть у заметах. Але погода, немов бажаючи винагородити їх за втрату цінного майна, виявилася ласкавою, й під ранок вдарив мороз. Тепер снігова поверхня так затверділа, що вони вільно йшли по насту, а саморобні сани хутенько ковзали за ними.

Ось і колишній палац. Дві години вони витратили на видобування з-під руїн того, що можна було видобути: врятували пару банок із тушковиною, сардини в томатному соусі та велику армійську консерву. Яцек подавав всі знахідки Ніні, а вона складала їх на санчата так, щоб помістити якомога більше. Разом з тим час від часу зиркала на нібито вціліле крило. Вночі так, воно справляло враження цілого, але при денному світлі було помітно, що воно також постраждало: стіни досі трималися, але дах завалився всередину.

Коли Яцек витягав з-під завалів ковдру та ватяну куртку, вона перепросила та на хвилинку побігла до «цілого» крила палацу. Сама не розуміла, навіщо це робить. Просто мала щось перевірити.

Вибралася на другий поверх та увійшла до бальної зали. Над головою замість зруйнованої стелі нависало сіре зимове небо, а під ногами підлога не підлога, а шматки стелі — цілі гори уламків. Дзеркала вціліли, хоча тепер були більш брудними та потрісканими, ніж коли Ніна бачила їх востаннє. Проте скриня кудись зникла: мабуть, лежала десь тут, розчавлена і присипана шматками стелі.

Вона зазирнула у дзеркало: зображення було трохи змазане, але достатньо виразне, аби вона могла розпізнати в дивній безформній фігурі саму себе.

Коли вона повернулася, Яцек саме витягав з-під завалів куртку та виявив пару взуття: черевик із калошею був на праву ногу, а валянок — на ліву. Могло бути й гірше, думала дівчина, обтрушуючи куртку від пилу.

— Прикрий очі, — сказала вона, а коли той слухняно заплющив повіки, то швидко перевдяглася на морозі.

Потім Яцек натягнув під своїм плащем кальсони та замінив старі важкі чоботи знайденою парою взуття — на щастя, одного розміру.

Трохи в кращому гуморі, вони рушили у напрямі околиці — туди, де повинен був знаходитися пансіонат «Смерека».

— Гадаю, вистачить, — буркнув Яцек, кинувши на сани останній мішечок крупи. Стос харчів, одягу та дров вже небезпечно похитувався, хоча Ніна і перев’язала його мотузкою, знайденою в одній із квартир. Крім того, полоззя вже провалилися в сніговий наст на кілька сантиметрів. — Якщо покладемо ще трохи, то не зрушимо з місця.

Вона критично оглянула їхні трофеї. Набрали чимало круп, гороху та квасолі, кільканадцять консервів, трохи полуфабрикатів та пару кілечок обледенілої ковбаси. Але зі свіжих овочів та фруктів — лише зморщені яблука та мішок напівзгнилої цибулі.

— У нас почнеться цинга, — сказала вона сумно. — І випадуть зуби.

— Не мели дурниць, — відтоді як санчата його конструкції пригодилися, Яцек демонстрував незмінно добрий настрій. — У каші теж є вітаміни, а з цієї цибулі можна чимало вибрати. Може, перетворимо її на сік, теж буде нормально. Моряки у довгих рейсах споживали й гірші речі — і нічого, якось виживали.

Ніна хвилину-другу роздумувала над дилемою, що краще: цинга чи зіпсований шлунок, але зрозуміла тільки, що дуже голодна. З того часу, як вони втратили свій єдиний справний годинник, доводилося оцінювати час на око, а якраз тепер, судячи з позиції сонця на небі, був час обідати.

Вона витягнула з коша яблуко та надкусила. Смакувало жахливо, але Ніна все одно проковтнула шматочок.

— Дивися! — раптом Яцек зупинився настільки різко, що Ніна не встигла загальмувати і врізалася йому в спину.

— Що…

І тоді вона також це побачила. Низький будиночок, втиснутий поміж двома вищими. Поріг замело снігом, так що було видно лише три невисокі сходинки до дверей, на яких висіла табличка з великими друкованими літерами:

ВІДДІЛЕННЯ МІЛІЦІЇ

У ВОВЧИХ ДОЛАХ

— От холера! — вихопилося в хлопця.

«Дійсно, холера», — визнала подумки його слушність Ніна. Відділення виявилося в останньому із зазначених на мапі квадратах, і якби вони шукали його методом Яцека, це розтягнулося б на тиждень.

— Відсунься трохи, — попросила вона і, скориставшись тим, що з неба злітали поодинокі сніжинки, вибила двері. Хлопець не сказав ані слова, хоча така демонстрація сили, безсумнівно, справила на нього враження.

Відділення складалося з однієї захаращеної кімнатки та тісного туалету, завбільшки із сільський сортир. На столі стояв мовчазний телефон, поряд лежав пістолет. Яцек зрадів.

— Може придатися, — сказав, ховаючи зброю в кишеню, перш ніж Ніна встигла запротестувати або хоча б спитати, чи вміє хлопець ним користатися. — А ось і рація!

У шафці за столом стояв радіопередавач, що живився, як сказав із мудрою міною на обличчі Яцек, від ручного електрогенератора.

Хлопець включив передавача мало не з набожною повагою. Замигтів зелений діод, потім почувся стлумлений шум і звучав він наче голоси снігових привидів, що шепочуть тобі з темряви.

— А що коли, окрім нас, на світі вже нікого немає? — прошепотіла Ніна. — Якщо сталося щось страшне, і тепер вся земна куля є гігантською крижаною пустелею, де тільки дві живих істоти — ти і я? І що нам отепер залишається — йти і йти собі крізь замерзлий світ, час від часу підхоплюючи консервні банки та кільця, що падатимуть із санок? Ти можеш собі таке уявити?