Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 25)
Хлопець подивився на Ніну доволі похмуро.
— Інколи ти гірша за Хуберта, — заявив він, а дівчина невість чому визнала це за комплімент.
Перш ніж посутеніло, вони знайшли великий старий будинок — це виявилася місцева школа — та завернули на Лісову. Але тут удача від них відвернулася.
— Ти впевнений, що добре запам’ятав назву вулиці? — допитувалася Ніна. — Може, це була Смерекова, або Ялинова, або…
— Лісова, точно.
— Але ж там нічого немає.
Роздратований Яцек стенув плечима та сперся на сани. Ранковий гарний настрій хлопця вже випарувався, тепер вони обоє були втомлені, замерзлі та — передусім — страшенно голодні. Відучора не мали в роті нічого, крім кількох яблук, бо спроба скуштувати замерзлу буханку мало не скінчилася для хлопця поламаними зубами. У Ніни паморочилося в голові, а шлунок, стиснутий до розмірів горіха, мабуть, присох їй до хребта.
— Немає сенсу нам лазити по колу із санчатами, — сказав Яцек. — Зробимо так: ти почекай тут, а я пройдуся далі та пошукаю той пансіонат.
Вона кивнула, надто заморена, аби взагалі про щось думати. Тільки коли хлопець зникнув за рогом, їй спало на думку, що вона залишилася посеред вулиці сама-самісінька, у сутінках, що дедалі густішали. Яцек на відміну від неї був озброєний. А раптом людина із собакою нагодиться саме в цю хвилину…
Вона подумала про слід від санок, що тягнувся Вовчими Долами такий виразний на свіжому снігу. Якби хтось поставив собі за мету їх відшукати, то не мав би з тим жодного клопоту.
Якусь мить вона уявляла собі людину із собакою, яка мовчки йде слідом за ними порожнім містом. І їй навіть здалося, ніби вона чує скрипіння снігу під чоботами, але то був лише скрип віконниці, яку похитував вітер — рип, рип…
Вона повернулася думками до обіду. Могла б відкрити консерви, а потім з’їсти квасольку, розморожуючи її в роті. Далебі, гарна думка. На булку цей метод не подіяв, але із квасолею могло б вийти.
У животі забурчало. Тепер їй було трохи зле й вона не могла вирішити, чи це від голоду, чи, може, від тих гидких яблук.
Ці думки вивітрилися з голови, щойно вона почула за спиною рипіння снігу під ногами — тепер вона нічого не плутала, це точно не був звук, який видавала неприкрита віконниця.
Вона озирнулася із серцем у горлі, намагаючись побачити щось у сірості близької ночі. Ще одне скрипіння, тихе, ледь чутне. Так ходив лише…
— Яцек? Це ти?
— Я, — донісся з темряви голос хлопця.
— Чому ти мене лякаєш? Я думала, що ти прийдеш з іншого боку.
— Знаю, але подвір’ям набагато швидше. Я знайшов пансіонат. Він трохи позаду, тому ми раніше його не бачили. Але це недалеко, ходімо.
Пансіонат здавався знайомим, як знайомим може здаватися місце, яке ти бачив давно тому, в часи далекого дитинства. Ніна не могла собі згадати нічого конкретного: жодних розмов, які велися в їдальні, жодного образу Тамари чи Хуберта, що надягали у передпокою пальта чи обтрушували черевики від снігу. Але весь час її супроводжувало кляте дежавю. Вона добре пам’ятала, що всі жили на другому поверсі, а не на першому; також знала, де знаходиться ванна, перш ніж туди зазирнула, і легко відгадала, яка кімната з трьох належала їй та Тамарі. Вона відгадала це, хоча всередині не виявилося нічого, що свідчило б про те, що тут ще недавно хтось мешкав. Освітлене ліхтариком приміщення виявилося порожнім, як і кімната хлопців (яка у свою чергу здалася знайомою Яцекові) і одноособова спальня пані Еви.
— Це ж, здається, добре, ні? — відізвався невпевнено Яцек. — У тому сенсі, що вони… ну, знаєш, виїхали звідси, перш ніж щось трапилося.
Ніна кивнула. І покинули нас, подумки додала, а хлопець, судячи з похмурого виразу обличчя, подумав про те саме. Втім, у них не було часу над цим замислюватися. Треба було розпалити вогонь та внести всередину харчі, радіостанцію та генератор (щоб його забрати, їм довелося скинути в сніг гору консервних банок, інакше санчата не витримали б, але обоє не завагалися ані на мить).
Коли вони довели справу до кінця, темрява надворі згустилася і була такою непроникною, наче хтось накинув на місто товсту чорну ковдру, та й навіть небо цієї ночі було геть чорне — жодного сліду зірок, хіба що вузенький півмісяць нагорі. Ніна мимохідь подумала, що якби знайти десь астрономічний календар, тоді можна точно встановити дату. Утім, навіщо? Яке це має значення?
Дівчина повернулася на кухню, де Яцек саме розігрівав квасолю в томатному соусі. Поряд, на розжареній блясі, запікалися сухарики. Вони поїли, припікаючи собі язика. Ніна думала, що після денного голодування вона спроможеться зжерти зо три банки, але вже після половини порції її стиснутий шлунок запротестував характерними судомами.
— Я повинна на хвильку… — пробуркотіла вона, відсунувши тарілку. — Зараз повернуся.
— Якщо ти до туалету, маю для тебе погану новину. Каналізація замерзла, й доведеться йти надвір. Душ також відкладається.
— Ти ж жартуєш, правда? — Ніна глянула на нього з недовірою.
Хлопець стенув плечима.
Вона повернулася за десять хвилин із снігом на черевиках та з невдоволеним обличчям.
— Подумати лише, колись я вважала, що пригоди — це головним чином відкривати нові землі, битися з бандитами та стрибати по вантах із ножем у зубах. А не… — гарне виховання завадило їй закінчити думку, та в Яцека не було жодних гальмів.
— А не виставляти голу дупу на мороз?
Вона скрушно хитнула головою.
По вечері хлопець приніс на кухню радіостанцію та спробував ще раз упіймати сигнал, хоч який. Маніпулював верньєрами, але усі старання були марними: динаміки видавали лише тріски та шуми. Ніні знову подумала про стлумлені голоси духів, ніби ті про щось затято пліткують у крижаній пустелі.
— Вона зіпсована, — нарешті вирішив хлопець. — Завтра розкручу та спробую відремонтувати.
— Ясно, — дівчина насилу викресала з себе трохи ентузіазму.
Вони пішли спати брудні та нещасливі, спочатку старанно зачинивши за собою двері.
Вранці вони розтопили трохи снігу, щоб почистити зуби, та проковтнули сніданок, що складався із залишків вчорашньої вечері. Потім Яцек взявся лагодити передавач, а Ніна вийшла з пансіону. Сказала, що «йде розглянутися», не уточнюючи, на що конкретно вона мала б розглядатися. Насправді ж вона потребувала хвилинки для себе, а денне світло дозволяло вчорашнім думкам про небезпеку втекти подалі.
Під сонцем сліди на снігу були майже такими само виразними, як вчора. Дівчина була переконана, що вночі все засипле, і тепер трохи непокоїлася: людина із собакою все ще могли їх знайти, якби бажання.
І за мить вона зрозуміла, що хвилюватися запізно: людина із собакою вже їх знайшла.
На снігу виразно пролягали сліди від санчат, а ліворуч, метрів за двадцять, так само чітко виднілися відбитки черевиків. Поряд із черевиками — сліди великих собачих лап. Дівчині перехопило подих, але, їй-право, чого їй тут боятися? Довкіл неї — великий ясно освітлений простір, і ніхто не зможе несподівано підкрастися.
Знову відчуваючи себе Вінету, який йде по сліду, вона потопала за чужими відбитками, які обходили пансіонат по широкому колу, а потім наближалися до нього з чорного ходу. Людина із собакою підібралася аж до кухонного вікна, й судячи з того, що сліди були тут трохи глибші, стояла там деякий час.
«Він зазирав крізь шибку, — подумала Ніна. Дивився на нас, доки ми спали».
Тривога, що до цього часу лоскотала їй шлунок, відтепер перетворилася на справжній страх.
Вона повернулася до кухні, де Яцек морочився, збирав розладнану рацію.
— Мабуть, я знайшов, як це відремонтувати, — сказав, озираючись. — Треба лише…
— Вони тут були.
— Що? Хто?
— Людина із собакою. Уночі заглядали до нас у вікно. Я бачила сліди.
Хлопець розгубився.
— Ти впевнена? Може, це мої чи твої сліди. Ну, знаєш, коли ми виходили вчора до вітру…
— Може, але за умови, що ти ходив пісяти у супроводі величезного собаки.
Він якийсь час мовчки вдивлявся в неї, а потім підхопився зі стільця.
— Покажи.
Вона відвела його на чорний хід. Яцек постояв там хвильку, щоразу більше хмурячись, а потім озирнувся на дівчину із відчайдушним блиском в очах.
— Слухай, а якщо нам отак просто…
— Піти за ним? — в очах Ніна запалився схожий блиск.
— Ага. Маємо зброю, — він висмикнув пістолета з кишені та помахав ним перед носом у дівчини. — Що він нам вдіє?
— А ти вмієш цим користуватися?
— Аякже. Не пам’ятаю цього, але на сто відсотків впевнений, що вже колись стріляв. Мабуть, нас вчила пані Ева.
Ніна повільно кивнула. Пам’ятала, що дорогою до Вовчих Долів вони балакали про уроки стрільби. Проблема була в тому, що пістолет радше викликав у неї неспокій, ніж відчуття захищеності. А що коли Яцек зопалу пристрелить якусь невинну людину? Або тварину? І чи взагалі вони хочуть у когось стріляти?
— Може, залишимо його вдома? — запропонувала вона, але не дуже переконливо, тож хлопець махнув рукою, ніби відганяючи настирливу муху.
— Я ж кажу, що вмію ним користатися, — сказав. — Ходімо, час дістатися до того типа та запитати його, хто він такий і чого йому, власне, від нас треба.
Сліди вели їх до центру містечка, спершу головною дорогою (саме тут Яцек та Ніна проходили вчора), а потім заховалися в бокову вуличку, яка дівчині здалася так само дивно знайомою, як і пансіонат. Я тут вже була колись, подумала вона. Точно. Крім того, це якесь дуже важливе місце для неї, бо інші місця, де вона на сто відсотків також бувала раніше, не пробуджували в ній таких емоцій. Такого… неспокою?