Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 27)
— Історія доволі правдоподібна, ні?
— А та рана? Хіба таку рану спричинить шматок скла?
— А чи я знаюся на ранах? Була глибокою та вузькою, тож, здається, все співпадає.
Вона зітхнула.
— Ти поганий патоморфолог, знаєш?
— Я взагалі не якийсь там патощось, якщо ти не помітила. Я твій приятель, мені чотирнадцять і маю намір у майбутньому стати інженером.
— Ходімо, оглянемо ту куртку та помешкання.
Куртка лежала в кімнаті, де вони знайшли Марчіна: відкинута в куток, закривавлена, із виразним розрізом від лівої пахви аж до живота. Дівчина поспішно відклала її та вийшла, а Яцек без слова пішов слідом.
Вони вийшли надвір, аби глянути на вікна першого поверху. Три скла виявилися цілими, але четверте, останнє в ряду, було розбите, і з рами дійсно стирчали уламки — довгі та гострі як кинджали.
Ніна підійшла ближче. Кучугура під вікном така заввишки, що залізти з неї на підвіконня — то було дійсно раз плюнути. А на одному з гострих уламків, на самому кінчику, виднівся невеличкий червоний слід.
— Все співпадає, — сказав Яцек. — Що тебе, власне, непокоїть?
— Сама не знаю, — неохоче визнала вона. — Але тут коїться щось надто дивне, тому треба все старанно перевіряти, як вважаєш?
— Добре, от ми і перевірили. Повертаємося?
Вона не мала іншого виходу, як лише погодитися.
Марчін терпляче чекав у кріслі. Пічка вже встигла розігрітися, й кухнею розносилося приємне тепло із запахом дерева.
Ніна кахикнула.
— Ми вирішили, що ти не брешеш, — заявила вона.
Марчін глянув на неї насмішкувато.
— Дуже ласкаво з вашого боку. Як мені вам віддячити? Може, вас чимось пригостити? А, ні, чекайте, це вам доведеться приготувати мені якусь їжу. Бо в мене проблема: не можу звестися з крісла.
Вона розтулила рота й одразу ж стулила. Не мала й гадки, що думати про цього хлопця. З одного боку, Марчін, безсумнівно, поводився нахабно, але вони також із ним не панькалися, тоді як він і справді потребував допомоги.
Яцек перший оголосив те, що давно слід було оголосити.
— Ми повинні перенести сюди наші речі та замешкати разом. У нас чимало припасів, тож ми можемо поділитися, а втрьох нам буде легше, ну, знаєте…
«Вижити, — закінчила вона подумки. — Утрьох нам легше вижити».
Запаси знову повантажили на санчата і з пансіонату залишилося винести лише радіостанцію, яка, випатрана, громадилася на кухонному столі. Яцек усівся все збирати-з’єднувати назад, а Ніна рушила на другий поверх. Хотіла вдруге, тепер при денному світлі, оглянути ті їхні номери. Сподівалася… вона й сама не знала, на що розраховує. Знайти загублені нотатки, які все пояснять? Якийсь доказ чи слід, що допоможе знайти Тамару і Хуберта?
Це було наївно, але вона мала спробувати.
У кімнаті пані Еви вона не знайшла нічого — та була повністю прибрана, навіть ліжко перестелили. У кімнаті хлопців — все навпаки: під однією з подушок знайшлася пара коротких кальсонів (завузькі на Яцека, швидше за все, належали Хуберту), а ковдра була геть пожмакана, наче хлопця швидко стягнули з ліжка. Ніна уявила собі наступну сцену: пані Ева швидко, але методично пакується, не забуває прибратися у кімнаті й навіть застеляє ліжко. Тим часом Хуберт нервово вкидає до валізок речі свої та Яцека, навіть забувши про кальсони, а потім вилітає в коридор, де опікунка заспокоює його: мовляв, не біжи так, у нас ще купа часу.
Ніна перейшла до кімнати, де мешкала разом із Тамарою — тут загубленого одягу не знайшлося, але й ліжка, вочевидь, також ніхто не застеляв. Старша дівчина також кудись поспішала або ж, що більш правдоподібно, як завжди не звертала уваги на безлад. Ніна могла б закластися, що, коли Тамара вийшла до коридору з валізками в руках, вона все ще кепкувала з можливої небезпеки.
«Де ви, най вам чорт, є?» — запитала себе подумки Ніна, відчуваючи раптом гострий укол журби.
Вона всілася на ліжко; мабуть, воно належало Тамарі, бо сама Ніна любила спати біля вікна, а старша дівчина, навпаки, завжди обирала місце поближче до дверей. Якусь мить вона уявляла собі подругу в цій кімнаті: як вона витирає рушником волосся, як грає у карти за столиком або риється-шукає пару чистих шкарпеток у шухляді. Вона уявляла собі все це напрочуд яскраво, ніби воно й насправді відбувалися, але ж то була лише фантазія, ніяк не спогади.
Ніна зітхнула й саме тоді побачила краєчок брудної матерії, що стирчав з-під другого ліжка — її ліжка. Вона встала навколішки, простягнувши руку. Очікувала на чергові загублені труси, але під ліжком лежала лялька. На перший погляд звичайна ганчіркова, але в пам’яті Ніни з’явився блідий, немов привид, спомин.
З цією лялькою щось не те.
Вона витягнула іграшку та уважно оглянула. У ляльки була сукня в горошок, м’які ганчірки-ручки та ніжки, нитяне волосся та оченята-ґудзики. І ще уста з червоної вовни, зашиті товстою чорною ниткою, нервовим швом.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
де Ніна та інші нарешті розуміють, що вони — одна команда
Тамара тицьнула пальцем у ганчіркову ляльку, яка з осудом глянула на неї ґудзиковими очима.
— Навіщо зашивати ляльці рота? — запитала.
— І гадки не маю, — Ніна нервово роззирнулася, хоча й знала, що їдальня порожня: Януш Клімша пропустив сніданок, а пані Ева вже поїла та пішла собі, залишивши на столі тарілку, заплямовану томатним соусом.
— Думаю, це якийсь дивний жарт, — заявив Хуберт, хоча не уточнив, що в цьому такого смішного.
— А чому ти не сказала нам про цю ляльку раніше? — мало не одночасно з ним запитав Яцек.
Ніна мовчала, замислившись над відповіддю. Три дні тому вона запхнула ляльку до шафи, нікому її не показавши. Зробила це, ображена легковажним тоном Тамари, а потім… Потім якось не знайшлося приводу: в усіх були інші справи й ніхто не переймався таємницями Вовчих Долів. Та й сама Ніна намагалася про них забути, принаймні тимчасово, і дуже добре, що після занять із пані Евою в неї рідко залишалося достатньо сил, аби думати хоча б про щось. Лише сьогодні вранці Тамара випадково знайшла ляльку, і раптом усі нею зацікавилися.
— Не знаю, так вже сталося, — сказала вона нарешті, бо нічого кращого не спало на думку.
Тамара відкрила рота, але Яцек пхнув її в бік.
— Увага! — він кивнув за вікно.
Дівчата озирнулися. Надворі пані Ева розмовляла з молодим чоловіком у міліцейському мундирі. Він говорив — вона уважно слухала, злегка хмурячись. Потім запитала про щось, а міліціонер зам’явся і довго думав, що відповісти.
Четвірка підлітків дивилася на ту сцену з явним інтересом. Чоловік закінчив говорити, коротко попрощався одним кивком та пішов собі, але не в бік центру, а до заднього входу в пансіонат.
Ніна одразу ж подумала про дві речі.
По-перше, вона вже не може ігнорувати таємниці. Намагалася про них забути, щосили намагалася, але знайдена сьогодні вранці лялька нагадувала, що це не вдасться.
По-друге, за останні п’ять хвилин вона не чула звуків того, як пані Коцюба порпається за завісою, а це означало…
— Чекайте.
Дівчина підхопилася зі стільця, побігла на кухню і, довго не роздумуючи, пірнула під стіл. Там лежало чимало залізяччя: якісь миски, відра, частини праски й навіть маленька ванночка. Ніна сховалася за нею. Колись вона зневажала усі ці стеження-підслуховування, але той час давно минув. Врешті-решт, детективи в книжках робили й гірші речі.
Вона затамувала подих. За мить почувся стукіт у шибку: спершу тихий, потім трохи голосніший.
— Йду! — крикнула пані Коцюба від ванної кімнати, хоча чоловік за дверима навряд чи її почув.
За мить вона з’явилася, витираючи руки об фартух. Відчинила двері.
Наступні двадцять хвилин були для Ніни справжнім іспитом на витримку. Господиня та молодий міліціонер на ім’я Ярек розмовляли спершу про здоров’я якоїсь Скуби, потім перейшли до Антощака, який нібито знову б’є дружину й треба буде зачинити його на якийсь час в буцегарні, щоб набрався розуму, а насамкінець — про старого Березу, що продав корову майже задарма. Тобто говорили про все, от тільки не про найголовнішу, на її думку, подію останніх днів у житті містечка.
Аж ось нарешті перейшли до теми знайденого в лісі тіла — саме у той момент, коли в Ніни вже затерпли ноги й вона почала замислюватися, чи можна якось змінити позу.
— Бідолашний, — схлипнула пані Коцюба. — Така смерть, така жахлива смерть. Він, кажуть, зі скелі впав?
— Упав, — підтвердив міліціонер. — Хіба що хтось його зіпхнув, але капітан каже, що це малоймовірно.
— Нещодавно сюди приходила дівчина, яка тут живе, і дуже про того чоловіка розпитувала. Така дивна дитина… — Ніна здригнулася. — Цікавилася, чи не міг хтось його спершу вбити, а потім кинути тіло до урвища.
— Це пусте, пані. У мертвого зламані ребра та тазова кістка. А ще — розтрощений череп, і, як каже доктор Шишко, саме це стало причиною смерті. Щоб так ударити, треба мати несамовиту силу, тож якщо вбивця не якийсь громило, то про вбивство не йдеться. Як уважає капітан, жертва впала випадково, якщо не стрибнула сама.
— А що то за бідолаха, хто він був? Може, якби дати його фото у газеті, хтось би його впізнав? Бо це ж чужа людина, еге ж?
— Чужа, так, а щодо фото… Зізнаюся: сьогодні капітан телефоном отримав із Варшави розпорядження, щоб якомога швидше завершити слідство. Тільки нікому про це не кажіть, бо це інформація для обмежених кіл.
— Не скажу, — пообіцяла пані Коцюба, а потім знову зітхнула. — Такий кінець… Я сподіваюся, що цього нещасного хоч поховають по-християнськи.