Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 29)

— Чекай тут, — прошепотіла пані Ева, а потім встала та пішла до труни.

Дівчина завагалася, але цікавість виявилася сильнішою, ніж небажання споглядати на труп, і Ніна, вдаючи, що не почула, пішла за опікункою.

Холод законсервував тіло, а найгірші рани були приховані одягом та капелюхом. Обличчя якимсь дивом виявилося майже не пораненим. Було це звичайне, щокате обличчя старого чоловіка із залисинами, сивим волоссям та глибокими зморшками навколо рота. В ньому не було нічого особливого — за винятком… іграшки у його складених на грудях долонях. Ганчірковий песик із ґудзиковими очима та писком, зашитим товстою ниткою.

За спиною Ніни почувся стукіт підборів: це жінка в чорному поспішно виходила з костьолу.

Ксьондз нарешті зійшов з вівтаря та зазирнув до труни. Одразу почервонів, а потім, бурмотячи щось про вар’яток та профанацію, витяг іграшку з рук померлого. Подальша церемонія обійшлася без дивних подій. Пані Ева, Ніна та Януш Клімша проводили труну до цвинтаря та почекали, доки помічник грабаря опустить її у могилу. Була майже п’ята, але швидко смерклося, тому Ніна ледве розрізняла снігові замети на надгробках, що стояли навколо. Ксьондз поспішно промовив «Спочивай вічно!», але слова його заглушило виття вітру, що рвав голе гілля дерев; потім ксьондз покропив могилу та втік до тепла та світла.

Пані Ева ще постояла над могилою зі складеними руками, хоча Ніна сумнівалася, щоб жінка молилася, бо ж співробітники СБ не вірили в Бога. Клімша чекав трохи позаду, ніби соромився власної присутності, і підійшов, лише коли ксьондз щез за брамою цвинтаря.

— Прошу вибачити, що турбую вас за такої сумної нагоди, — сказав тихо, — але може, пані погодиться, щоб я провів вас до пансіонату? Сутеніє, та й мороз такий, що людина й пса надвір не вижене…

Ніна вже хотіла запитати, яким чином товариство чоловіка могло б допомогти при холоді, але обачливо стулила рота. Пані Ева без ентузіазму дозволила, знизавши плечима, а сама рушила до виходу. Тіні гілля, що його розгойдував вітер, стелилися в них під ногами, свіжий сніг золотавився у світлі запаленого біля брами ліхтаря.

— Я не хотів, щоб ви подумали про мене щось погане, — продовжував Клімша. — Я тут не з пустої цікавості. Пані Коцюба сказала, що сьогодні ховають якогось невідомого чоловіка, й мені стало шкода бідолахи. Я ж теж сам на світі; коли помру, мої похорони, напевне, будуть майже такі саме. Тому я й хотів супроводжувати його в цій останній дорозі.

— Це дуже шляхетно з вашого боку, — тон Еви Вишневської не давав можливості продовжувати бесіду, а Ніна поспішно запевнила чоловіка, що й не подумала про нього нічого поганого.

О пів на восьму вона зійшла на вечерю. Їдальня була порожньою, і дівчина відчула себе дивно, коли сіла за столик та почала підскубувати краєчок хліба з маслом на самоті. А коли за п’ять хвилин поряд присіла пані Ева, то Ніна відчула себе ще гірше. Поки опікунка їла свою порцію яєчні, Ніна з похмурою міною гріла долоні об склянку. Навіть тепло щойнозавареного чаю не могло вигнати з її кісток цвинтарного холоду та спомини про дивну іграшку на грудях померлого.

— Якщо хочеш щось сказати, то кажи, — пані Ева відсунула тарілку. — Не треба так багатозначно мовчати.

— Я не мовчу багатозначно, — обурилася Ніна, одночасно усвідомивши собі, що, мабуть, вона таки багатозначно мовчала. — Ви насправді вважаєте, що у Вовчих Долах не відбувається нічого дивного?

— Ти маєш на увазі ту іграшку?

Дівчина завагалася.

— Не тільки це. Наприклад, ті інциденти із тваринами чи кімнатами, що з’являються та щезають, якщо ви про те чули…

— Чула, авжеж. Я також знаю, що сьогодні вранці восьмирічна дівчинка на ім’я Зося вийшла з дому та загубилися серед лісу, що трохи дивно, оскільки їй треба було пройти десь чверть кілометру шляхом, який вона чудово знала. Вона йшла до господарства тітки по яйця та клянеться, що ані на мить не зійшла зі стежки. Просто ліс у певний момент змінився. Так вона говорила, коли її знайшли.

— Але вона ціла, правда? З нею нічого не сталося?

— Це залежить від визначення слова «ціла», — сказала сухо пані Ева. — Дівчинка провела кілька годин на морозі й тепер лежить у ліжку. Якщо їй пощастить, то уникне запалення легенів.

— А ви, напевне, зараз скажете, що всі ці історії — випадкові.

— Не маю наміру нічого такого говорити, — жінка зітхнула. — Я не стверджувала, що в місті не відбувається нічого дивного. Ба більше, якщо ти збираєшся порозпитувати людей про іграшки із зашитими ротами чи про корів, що тікають із зачинених хлівів, то я не матиму нічого проти. Не дивися на мене так. Авжеж, я дозволяю тобі вести слідство у справі дивних подій, які можуть бути пов’язаними з магією. Бо для цього ми вас і найняли. Але я не хочу, щоби ти лізла в міліцейські справи. Розумієш?

— Здається, — буркнула Ніна, відриваючи нарешті руки від склянки. Чай, зрештою, вже охолов. — А якщо одне пов’язане з іншим?

— А ти впевнена, що пов’язане?

Дівчина мовчала, вагаючись поміж недовірою до опікунки та бажанням розповісти про доньку Пєтшицького.

— Не знаю, — сказала, підозрюючи, що в ній знову прокидається дурнувата впертість. — Може виявитися, що так.

— Ну, тоді й будемо про це думати, а наразі хай кожен подбає про своє. Завтра маєте вільний день: останнім часом ви важко працювали, тож треба трохи відпочити. Якщо дуже кортить, можете побігати містом та порозпитувати людей. Може, комусь щось відомо про всі ці інциденти.

— І про жінку в чорному, — додала Ніна, а пані Ева кивнула.

— Тільки не дуже на це сподівайся. Радше за все ця жінка — місцева божевільна, а дивні випадки можуть мати просте пояснення.

— Наприклад яке?

Опікунка стенула плечима.

— Жодна з нас не чула цих розповідей з перших рук, завжди це були плітки, які хтось комусь переповідав своїми словами. А такі плітки завжди ростуть, і наприкінець історія не має нічого спільного з тим, що було на початку. Може, Ян Мачьонг напився, забув зачинити двері хліву, тому корова втекла. Може, пані Анелі щось примарилося з тією кімнатою на горищі, а Зося, як буває в дітей, без дозволу побігла гратися в лісі, а потім боялася покарання і набрехала батькам. Кожна із цих версій значно правдоподібніша, ніж дії чарів.

— Дякую, — відповіла Ніна. — Я неодмінно візьму це до уваги.

Увечері, коли трійця повернулася до пансіонату, вони всі зібралися у кімнаті дівчин.

— Як вечірка? — поцікавилася Ніна в Яцека, який зручно вмостився на ліжку Тамари, вийняв із кишені канапку та увігнав у неї зуби.

— Нормально, — відповів він. — Знаєш, вони трохи задирають носа, бо доросліші за нас, але в принципі нормальні.

— Нічим не пригостили? — вона із цікавістю дивилася, як хлопець поглинає хліб із ковбасою.

— Пригостили, — відповів він із повним ротом. — Пиріг із ревенем, дуже смачний. Але людині ж треба з’їсти і щось нормальне, ні?

Так чи інакше, Яцек не здавався особливо щасливим, тож настрій дівчини трохи поліпшився. А коли за мить розповіла про похорон, Чорну Даму та іграшку, це справило на всіх таке сильне враження, що спомин про вранішнє приниження де й подівся.

— Щось у цьому може бути, — визнав Хуберт, коли вона закінчила розповідати. — Хоча, з іншого боку, пані Ева має рацію: в таких історіях люди роздмухують з мухи слона. А я готовий закладатися, що в кожному малому містечку є принаймні одна вар’ятка.

У кімнаті запала тиша, бо всі, схоже, подумали про мати Хуберта. І лише за мить відізвалася Тамара:

— А мені здається, варто перевірити. Навіть якщо ці оповідки — повна дурня, то ми принаймні добряче розважимося. А завтра все одно немає чого робити.

— Ви хіба не зустрічаєтеся з Янеком та Сташеком?

— Їм заборонили — начебто тому, що вони чіплялися до якогось хлопця.

— А до Ізи завтра завітає стара тітка, — додав Хуберт із виразним жалем.

— Що означає, — Тамара радісно вишкірилася, — що ми в цей час можемо трохи походити містом та порозпитувати. Хто за?

Усі підняли руки, потім обговорювали стратегію, а наостанок грали в карти та дуріли, розповідаючи одне одному страшні історії. Ми справжня команда, подумала Ніна, коли вже лежала в ліжку. Слухаючи вітер, що бився у вікно, вона цього вечора засипала цілком щасливою.

Після сніданку Яцек рушив у бік кухні — сьогодні він домовився про урок приготування налисників, а при нагоді мав намір розпитати пані Коцюбу про жінку в чорному і про нові таємничі випадки.

Інші пішли до центру міста і там розділилися: Тамара помандрувала до костелу, Хуберт увійшов до кав’яреньки, що на ратушній площі, а Ніна, трохи повагавшись, пішла до палацу. Вона зупинилася перед центральним входом і почала розглядати фасад: почасти тому, що він і насправді їй подобався, а почасти — аби відтягнути ту мить, коли їй доведеться розпитувати людей. У таких ситуаціях вона заздрила Тамарі та Хуберту: хлопець мав акторський талант, а дівчина — достатньо нахабства, через що вони давали собі раду набагато краще, ніж Ніна.

Вона зітхнула та вже збиралася повертати, коли двері несподівано відчинилися й звідти вийшов чоловік, схожий на лісового розбійника: із густою чорною бородою та похмурим поглядом. Він мав на собі штани з витягненими колінами та поплямований фарбою светр.

— І що воно так дивиться? — глянув він недоброзичливо. — Увійти всередину не можна, зараз ми все там готуємо. До двадцять шостого.