Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 31)
Червоні крапки оточували містечко, утворюючи майже ідеальне коло.
— Всі ці дивні речі завжди відбуваються на окраїнах і ніколи в центрі, — сказала Тамара. — Неначе… Сама не знаю.
— Неначе вони створюють навколо Вовчих Долів кордон, — сказала Ніна.
— Кордон із таємничих подій? — Яцек був сповнений сумнівів. — Який це має сенс?
— І гадки не маю, — Тамара стенула плечима. — Але ми можемо пройтися перевірити. Що ви скажете на те, аби прогулятися трохи, кожен своєю ділянкою? Може, на щось натрапимо.
— Гарна ідея, — визнав Хуберт.
Яцек хоч і був налаштований скептично, але також погодився. «Мабуть, щоб не здаватися боягузом», — подумала Ніна, якій забракло сміливості запротестувати, хоча вже тоді вона підозрювала, що ця ідея аж ніяк не розумна, а, навпаки, дещо дурнувата.
Вона спинилася посеред ґрунтової дороги, із лісом з одного боку та старезною халабудою з іншого. Навколо не було ані живої душі, лише десь вдалечині гавкав собака, а подихи щоразу холоднішого вітру підхоплювали зі стежини сніжинки.
Чому, най йому грець, вона дала себе на це вмовити?
По-перше, вони не повинні були розділятися.
По-друге, вони не знали території та легко могли заблукати.
А по-третє, як, чорт забирай, вони мали помітити тут якісь зміни, якщо ніхто з них раніше не бував на околицях Вовчих Долів? За винятком місцини коло пансіонату, вочевидь, але там, наскільки знала Ніна, поки що не трапилося нічого таємничого.
Вона переступила з ноги на ногу, відчуваючи, як вони мерзнуть. Ще один подих вітру вдарив її в спину, несучи легенький запах гною — безсумнівний знак, що тут вже не місто, а сільська місцевість.
Вона підозріло скосила очі на халупу: раптом це один із тих самих об’єктів, що таємничо з’являються, а тоді зникають. Але хата здавалася… звичайною. Так, типова сільська халупа, із кривим забором та похилим дахом.
Скрипнули двері і на порозі виникла зігнута навпіл бабця, маленька й на перший погляд така старезна, наче недавно вона відзначила свій сотий день народження. Старенька роззирнулася, а потім повільно почовгала до туалету з вирізаним на дверях сердечком.
А Ніна пішла собі далі, утішаючись думкою, що навіть коли хтось із іншої трійці вляпається у халепу, то якось собі зарадить. Вони вже так багато натерпілися, що пристосовані до життя більше, ніж звичайний підліток. Яцек, незважаючи на усі свої божевільні ідеї, у кризових ситуаціях діяв цілком раціонально, Тамара була останньою людиною, про яку можна було непокоїтися, а Хуберт… Хуберт, як і Ніна, мав силу, а хмари, що тягнулися з заходу, обіцяли близький снігопад.
Вже почало смеркатися і далекі дерева потроху розмивалися в темряві, коли вона почула за спиною звук кроків. Зупинилася, і змагаючись із ірраціональним бажанням сховатися в лісі, озирнулася.
Стежкою біг-поспішав Януш Клімша: окуляри його сиділи косо, а на ногах були елегантні черевики, які геть не підходили для сільських кучугур.
— Але ж ти й прудка, — промовив він, важко дихаючи. — Я дізнався, де Марчін Пєтшицький. Хутчіше, треба поспішати, якщо хочемо його наздогнати.
— Після обіду я пішов шукати Марчіна, як і обіцяв, і побачив його, коли він входив до лісу. А твій приятель, отой товстунчик…
— Яцек, — сказала вона машинально.
— …я зустрів його недалеко від дороги на Леґніцу, і він сказав мені, де тебе знайти.
Дівчину це дещо здивувало. Авжеж, Клімша обіцяв допомогти, але вона б у житті не припустила, що старий орнітолог сприйме цю обіцянку так серйозно, що відшукає Марчіна, а потім одразу побіжить до Ніни. Навіщо йому все це? З іншого боку — а чому б ні? Може, він просто нудиться, ото й усе. Вона придушила підозри та, відчуваючи в потилиці заспокійливе пульсування сили, пішла за чоловіком, не звертаючи уваги на снігопад.
Клімша вів її сільською дорогою, повертаючи у щоразу безлюдніші райони, аж нарешті затримався перед темною стіною лісу.
— Це тут, — заявив, показуючи на стежину, що зникала між деревами. — Я далі не піду, такі кучугури не на мої старі кістки. Але тобі слід поспішати.
Він усміхнувся, вибачаючись, але здавався при цьому… знервованим? Чи навіть наляканим. Так, Клімша точно чогось боявся. Ніна нічого не розуміла, а її підозри, що тут щось не так, перетворилися на впевненість.
Може, це пастка? Може, в лісі її очікує щось страшне?
— Прошу… — простогнав Клімша. — Треба поспішати.
Сніг досі падав м’якими білими клаптями, які сипалися з неба в тиші, наче попіл.
— Це важливо, — ще раз прошепотів старий. В голосі його було таке благання, що Ніна розвернулася та попрямувала до лісу. Туди, де за деревами блищало-полискувало замерзле озеро.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,
де Ніна надто багато розпитує, так що їй уже і не відповідають
— Вдалося! — крикнув Яцек, хапаючи Ніну за талію, та закрутив її в танці. То був танок перемоги.
Радіостанція хрипіла, у динаміку тріскотіло, але вони таки почули звідти людський голос.
— Прогноз погоди… Очікуються подальші снігові опади на півдні Польщі…
Обличчя у хлопця трохи витягнулося. Ніна впала в крісло поряд із Марчіном, який уже з пів години скептично спостерігав за їхніми спробами запустити радіо.
— Ви й справді вважаєте, що завдяки цьому можна зв’язатися з кимсь назовні? — запитав він, і Яцек гаряче кивнув.
— Авжеж, треба лише впіймати відповідну частоту.
На плиті кипів картопляний суп, а в теплій кухні відчувався густий запах копченої ковбаси. Щоправда, сметани та майорану не було, але в таких умовах ніхто і не думав нарікати кухарю. Навіть Марчін, коли довідався, що буде на обід, буркнув: «Дякую», — а потім попросив, мовляв, не забудьте віддати залишки собаці.
Яцек із запалом маніпулював верньєрами рації. Ніна вийшла та за мить повернулася, тримаючи в руках обидві ляльки: одну — ганчіркову, із зашитим ротом, а іншу — з порцеляни, у цієї шов на губах був намальований чорною тушшю.
Вона підійшла до Марчіна.
— Хочу запитати, що тобі про це відомо?
Хлопець трохи здригнувся, побачивши іграшки, але відразу себе опанував. Утім, можливо, Ніні просто так видалося.
— Про що саме?
— Про цю ляльку, — вона підняла ганчіркову. — Я знайшла її у пансіонаті, де ми жили, до того… до того, як втратили пам’ять. А цю, — вона показала порцелянову, — тут. Можеш мені сказати, в чому справа, чому їм зашили роти?
— Гадки не маю, — Марчін трохи скривився. — Це іграшки моєї сестри.
— Ти не будеш заперечувати, якщо я піду на перший поверх та ще раз перевірю помешкання, в якому ти настромився на скло?
— Але ж ти вже його бачила.
— Ззовні, не зсередини.
— Ти й надалі мені не віриш, так?
Він глянув на неї. Досі був блідий, але, як на думку Ніни, виглядав уже трохи краще. У будь-якому разі, міг сам пройти кілька кроків і навіть сходити на подвір’я до вітру (дівчина сприйняла це із великим полегшенням, бо воліла не уявляти собі, що було б, якби пораненому довелося користуватися нічним горщиком).
— Ні, — буркнула вона. — Просто… Скажімо так, що я підозріла від природи.
— Мабуть, друзів у тебе геть небагато, га? За винятком того товстунчика, — він понизив голос та кивнув у бік Яцека.
Ніна аж почервоніла.
— Він нормальний.
— Я не кажу, що ненормальний. Кажу, що він товстий.
— Я так розумію, що всі твої друзі худорляві та гарні? — пирхнула дівчина. — Бо ти підбираєш їх згідно з естетичними критеріями?
Обличчям Марчіна промайнув біль.
— Був у мене один друг, — сказав він. — Якщо вже хочеш знати. Мешкав на другому поверсі, у квартирі, яку ти так сильно хочеш побачити.
— А тепер він уже не твій друг?
Той стенув плечима.
— Останнім часом він знайшов собі ліпших приятелів. І я не хочу про це розмовляти, зрозуміло?
«Але ж не я почала цю розмову», — подумала Ніна, та вчасно прикусила язика.
Квартира номер два на першому поверсі була з тих, що кинули відкритими та неприбраними. Але саме тут чомусь панував повний розгардіяш, такого Ніна досі не бачила. У мийці стояли стоси брудних тарілок та каструль, постіль на ліжку була геть брудною і зім’ятою, а на стільцях висіли стародавні вбрання: нижні сорочки, корсети, сукні з бантами та довгі, до колін, панталони. Колись вони напевне були дорогими та елегантними, але добрі часи минули: нижні сорочки давно пожовкли, на панталонах виднілися затяжки, а плаття подекуди так витерлися, що дерев’яні спинки просвічували крізь тканину.