Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 33)
— Ти щось знайшов? — крикнула Яцеку.
— Поки що ні! — відповів той.
Але ж була ще одна кімната, в дальньому кінці коридору, куди вони раніше не заглядали. Може, ліки знайдуться там.
Ніна підійшла, натиснула клямку й завмерла так, стоячи із дурнуватим виразом на обличчі, бо двері виявилися замкнені на ключ.
Навіщо, най йому грець, зачиняти кімнату у власній квартирі?
— Є! — тимчасом крикнув Яцек. — Були поряд із листівками.
— Якими листівками? Тими, які ми бачили раніше?
— Ага. От тільки тут їх геть багато. Повна шухляда.
— Принеси одну.
— Ти безнадійна, ти в курсі? Якщо кров так тобі заважає, то могла б помити підлогу.
Зрештою Яцек виринув з кімнати і тицьнув у руку Ніни шматок паперу і пачку аспірину. Дівчина сховала знайому листівку до кишені і побігла до кухні.
Опівдні Марчін усе ще був у гарячці та напівпритомний. Ніна та Яцек час від часу давали йому воду, але, крім цього, мало чим могли зарадити. Радіо й дотепер видавало лише тріск та шум, крізь які ледве пробивалися уривки популярних пісень та повідомлення про погоду. Наближалася завірюха, але небо все ще було обридливо блакитне. Вони без апетиту з’їли другий сніданок, а потім сумно всілися біля пічки.
— Вони точно встигнуть до завірюхи, — сказав Яцек п’ятий чи який уже раз. — От побачиш. Крім того, ще не відомо, чи сніг буде. Прогнози часто помиляються.
Ніна механічно хитала головою.
— Уважаєш, що янгол міг би нам допомогти? — запитав він. До цього вони також уже поверталися кілька разів, так і не дійшовши розумних висновків. — Із Марчіном він розмовляв, а це значить…
— Що він налаштований приязно? Я б так не стверджувала. Можу закладатися, що це саме він увійшов крізь вікно та атакував Марчіна.
— Мечем?
— Це не меч, а…
Поранений ворухнувся та застогнав, а вони двоє глянули на нього стурбовано.
— Хай там що, виходу в нас немає, — Яцек стишив голос. — Якщо за нами не приїдуть…
Він урвав себе, знову занурившись у похмуре мовчання. Ніхто з них не хотів думати, що буде, якщо армія не з’явиться.
— Хочеться знати, що тут відбувається, — пробурмотіла Ніна. — Дуже кортить, їй-право.
Марчін застогнав знову, цього разу у повний голос. Дівчина присіла біля матрацу та приставила до губ хлопця кружку з водою.
— Вибач, що ми не допомогли тобі раніше, — сказала тихо. — Але ти також не був відвертий із нами. Чому не сказав правди — хто тебе поранив? Про що ти розмовляв із янголом і ким він взагалі є? Це ж він наробив, так? Маю на увазі, що зникли мешканці міста? Лише в янголів є магія, аби зробити щось подібне. Чому у твоїй квартирі одна кімната зачинена? І чому в шухляді — купа тих клятих листівок? Це ти їх друкував та роздавав?
Ні, вона не сподівалася, що хворий відповість хоч на якесь запитання. Марчін блимнув на неї зеленими скляними очима раз, другий. Нарешті в його затьмареному погляді щось проясніло, і він її ніби впізнав.
— Це ти, — сказав він. — Ти заради мене пішла на озеро, хіба забула?
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
де Ніна демонструє сміливість, а потім шукає митця
Насправді озеро було не озером — лише ставком, що розтягнувся на краю міста за ялиновим гаєм. Береги тут заросли бурим очеретом, що схилявся над крижаною поверхнею сірими тростинами, вкритими памороззю. А в центрі ставку стояла компанія підлітків: найстарший, здається, був уже повнолітнім, наймолодший мав ще ходити до школи. А між ними… між ними на колінах був ще один підліток, чорнявий та худий, роздягнений до майки. Із його розбитого носа юшила кров. Ніна різко зупинилася, а потім, слухаючись голосу розуму, сховалася за дерево.
Чорнявий витер кров та підвів голову. Вітер відносив його слова разом зі снігом. Ніна зрозуміла тільки, що він сказав щось надто нахабне з точки зору інших підлітків, бо найстарший люто копнув його в обличчя. Дівчина ледь стримала крик; вона аж присіла під деревом.
Хлопець упав навкарачки. Ніна не бачила його лиця, закритого волоссям, зате дуже чітко розрізняла червону пляму, що розпливалася на снігу.
Ще один підліток розмахнувся та вдарив ногою чорнявого в бік, перекинувши його на лід, а наступний…
— Припиніть! — зойкнула Ніна тонким голосом, перш ніж зрозуміла, що вона, власне, робить. — Припиніть!
Усі розвернулися в її бік, дезорієнтовані, і Ніна вийшла з-за дерев. Тільки зараз вона зрозуміла, що їх шестеро, а вона — сама-одна. Шістка дорослих хлопців проти дівчини, що нижче їх на голову і навіть не здатна нормально падати на тренуваннях із дзюдо.
Вона обережно вийшла на замерзлий ставок. Лід під ногами видавався міцним, але Ніна знала, що видимість може бути оманливою. Вітер здмухував із криги окремі сніжинки, а ті своєю чергою змішувалися в повітрі зі снігом, що сипався згори, із сіро-синьої хмари. Небо на очах чорніло, і дівчина відчувала в собі силу. Вона чула, як та пульсує в її венах і це додавало упевненості, хоча розум і підказував, що користуватися магією на льоду — дуже погана ідея.
— А ти хто така? — здивувався один із хлопців, високий і худий, із прищами на обличчі.
— Невже його дівчина? — зареготав найстарший.
Під носом він намагався виростити щось схоже на вуса, але наразі ті складалися з кількох блідих і ледве помітних волосяних купок. Виглядали вони досить потішно, хоча хлопець, мабуть, вважав, що то додає йому серйозності. — Марчін, у тебе є наречена?
— Я не його наречена, — відповіла вона пискляво.
Адреналін, який виштовхнув її на лід, починав відходити, а його місце займав страх, що зараз стискав її шлунок. Серце стукотіло в ребра, долоні були мокрими від поту. Вона сподівалася, що вони не помітять, як сильно вона тремтить.
— Тоді забирайся геть, — не дуже доброзичливо порекомендував товстий хлопець років десь п’ятнадцяти.
— Точно-точно, — підтвердив ніби-вусатий. — Не втручайся не у свої справи.
— Коли лупцюють беззбройну жертву, кожна порядна людина повинна втрутитися, — цим разом голос Ніни прозвучав трохи впевненіше.
— Слухай, мала, — почав примирливо не надто високий, але широкий у плечах хлопець, який здавався ровесником товстуна. — Ти гадки не маєш, про що йдеться, тож дай нам спокій.
— Щоб ви могли й надалі його бити?
— Бо він заслужив, — буркнув наймолодший, приблизно віку Ніни. — Мій кузен упав через нього з дерева.
— А Зося досі лежить із запаленням легенів і невідомо коли встане…
— Дядько втратив чимало грошви на тій корові, бо коли він її нарешті знайшов, у неї була зламана нога…
— У тітки мізки зсунулися, коли вона не могла потрапити додому…
Ніби-вусатий кахикнув.
— Твоя тітка занадто часто заглядає в келишок, тому в неї в голові все мішається. Але решта — свята правда. Це все його провина, — він тицьнув носком чобота в хлопця на колінах, який досі не відізвався ані словом.
Волосся в того було мокре, обличчя — заюшене кров’ю, але в яскраво-зелених очах, що контрастували з оливковою шкірою, блищав виклик. Він дивився просто на Ніну, а вона поспішно відвела погляд. Не була впевнена, чи зможе йому допомогти.
— Ясно. А ви хто? Свята Інквізиція, що переслідує відьом? Може, ще й на хресті його спалите?
— Ну, на хресті — ні, — флегматично відповів високий та худий, — але морду йому наб’ємо солідно. Може, це навчить його розуму.
— Ні.
— Що ні?
— Не наб’єте.
Вона щиро сподівалася, що це не звучить смішно, або слабко, або ж просто так, наче вона налякана. Бо вона й була такою. Сніг досі сипався, але це зовсім не допомагало. Якщо вона атакує противників своєю силою, то лід лусне і всі опиняться в крижаній воді далеко від берега. Вони ризикують померти від переохолодження, перш ніж вилізуть зі ставка. Вона чула про такі випадки. Цікаво, наскільки тут глибоко? Потім вона знову зосередилася на майже-вусані, який здавався головним у всій цій компанії.
— Чого це? — юнак дивився на неї зверхньо. — Ти скривдиш нас? Така малявка?
— У неї магічна сила, — хлопець на колінах вперше відкрив рота. — Отож бережіться.
Ніна навіть не здивувалася, звідки чорнявий знає про це, бо отаман сплюнув на лід та глянув на неї вороже.
— І що, перетвориш нас на жаб? Та досить брехати.
— Вона здатна робити так, що дерева вибухають, — упирався чорнявий.
Майже-вусань глянув на Ніну, схиливши набік голову.
— Умієш?
— Так.