Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 34)
— Доведи.
Вона подумала, що це її останній шанс. Перший та останній одночасно. Іншого не буде, бо сніг падав усе рідше, а сила у венах Ніни кружляла чимдалі повільніше. За хвилину вона геть захляне, і тоді дівчині доведеться розраховувати лише на своє поверхове знайомство із дзюдо.
Вона озирнулася на найближчий берег. Ризикувала, бо на мить залишила спину відкритою для нападу, але не мала іншого виходу.
Отже, перед очима лежало двадцять метрів порожньої білої криги, а далі — ялинки. Ніна обрала одне з дерев та зосередила на ньому всю свою силу, одночасно молячись, аби потужний струмінь не зачепив кригу. А потім пхнула з усіх сил, скільки в неї знайшлося.
Ялина тріснула, гілля посипалося на сніг, на землю зіскочила-закрутилася перестрашена білка. Ніна подумки вибачилася перед тваринкою, а потім повернулася до хлопців. Магія зникла, дівчина знову беззбройна. А отаман втопив у неї погляд, якого вона не могла розібрати. Хай там що, намагалася тримати фасон: підборіддя догори, очі не відводити. Десь обабіч промайнуло налякане обличчя товстуна, а інший хлопець (здається, худий та високий) відступив подалі, тільки Ніна стояла як вкопана. Не тому, що була надто відважною, а просто не уявляла, що вона ще тут може вдіяти. Нарешті майже-вусань сунув руки до кишень штанів та розвернувся.
— Добре, валимо звідси, — сказав ніби неохоче. — Вона якась божевільна. А тебе ми ще дістанемо, не сумнівайся, — наостанок він знову копнув чорноволосого чоботом.
Решта групи пішла слідом. Дівчина почекала, доки вони дістануться берега та зникнуть між деревами. Тільки потім наважилася зрушити з місця.
— Можеш встати? — запитала вона чорнявого.
Той кивнув, а Ніна знову здивувалася контрасту між його оливковою шкірою та смарагдовими очима. Подала хлопцеві руку й допомогла йому звестися.
— Маєш що вдягнути?
Той знизав плечима.
— Куртка десь на березі. Не знаю точно, де саме.
Ніна роззирнулася. Темрява наближалася дедалі швидше, накопичуючись під деревами та кущами. Навіть якщо куртка десь неподалік, зараз обмаль шансів її знайти.
— Надягни оце, — вона зняла пальто та подала його хлопцеві. — У мене теплий светр, я не змерзну. Куртку відшукаєш завтра, як розвидниться.
— Це дівчаче пальто. В нього ґудзики не на той бік, ще й талія є.
— Якби це залежало від мене, я б тут ще додала мережені манжети та квіточки, гаптовані на кишенях. І було б рожевим. Але не хвилюйся, якщо ти його вдягнеш, то я мовчатиму до могили. Твоя таємниця помре зі мною разом. Витри обличчя.
Вона подала йому хусточку, не дуже чисту: донедавна вона протирала нею перо, але хлопець не нарікав. Стер кров та нарешті одягнув пальто.
— Я Ніна, — машинально представилася дівчина.
— Марчін, — він не дивився їй у вічі, мабуть, соромився, наче це була його вина: те, що банда підлітків здерла з нього куртку та побила. — Ти могла мені і не допомагати. Я сам можу дати собі раду.
— Авжеж, я ж бачила, як ти сам давав собі раду. Ще п’ять хвилин — і всі втекли б від тебе із вересками.
Він нарешті глянув на неї, а в його очах блиснула образа.
— Якщо тобі здається, що ти маєш право насміхатися лише тому, що мені допомогла…
— Перепрошую, — Ніна зітхнула. О боже, який же цей хлопець вразливий. Хоча, з іншого боку, чого тут дивуватися. — Я більше не буду.
Вони зійшли з льоду, а до дівчини тільки тепер дійшло, наскільки вона раніше боялася. Ноги в неї були як з масла, і вона раптом відчула, що повинна десь присісти — і негайно, зараз же, бо не зробить більше ані одного кроку.
— Чекай, — видавила вона, після чого, опершись спиною об стовбур дерева, сповзла на сніг. Ноги її трусилися, а за мить це тремтіння огорнуло все тіло.
— Ти добре себе почуваєш?
— Так. Хоча ні. Не знаю. Дай мені хвилинку.
Хлопець присів поряд. Десь знайшов патик та малював у заметі складні кругові візерунки.
— А з тобою все гаразд?
Він знову знизав плечима.
— Я звик, що отримую по пиці, — сказав це так, ніби трохи цим гордився.
— Вони вже били тебе раніше?
— З початку школи. Що з того? Це банда кретинів, у них лише кулаки міцні.
— Ти повинен…
— Що я повинен? Сказати батькам або вчителям? Вони плювати на таке хотіли. Завжди є слабші та сильніші, ні? Але скоро все зміниться, от побачиш.
— Звідки ти знаєш, що я маю магічну силу? — встаючи, вона поставила запитання, яке мучило її вже кілька хвилин.
Вони пішли крізь ліс.
— Пан Клімша мені сказав.
— Ти його знаєш?
— Авжеж знаю.
«А Клімша говорив, що бачив тебе „раз чи два“», — подумалося Ніні.
— Слухай, — почала вона невпевнено, поки вони минали лінію дерев, а тоді вийшли на порожній путівець. До перших будівель було ще неблизько, а темрява навколо дедалі густішала. — Може, поясниш, що тут, власне, відбувається? Усі ці дивні події…
— Ти також уважаєш, що це моя провина?
— Ні, чому б це. От тільки…
— Ти вважаєш, що я скидаю з дерев малих дітей? І випускаю корів із зачинених сараїв? — Марчін відсторонився від неї і пішов тепер зсутулений, руки в кишенях.
Ніна почервоніла.
— Нічого такого я не казала! Хотіла лише запитати, чи ти, може, чув якісь плітки або про щось знаєш…
— Я нічого не знаю і нічого не чув, зрозуміла?
— Зрозуміла, — дівчина здалася.
Марчін усе ще був роздратований, а розмова про місцеві таємниці, схоже, додатково погіршила його настрій. Тож вона спробувала зайти з іншого боку.
— А твій приятель, Віктор?
Він йшов усе швидше, так що Ніна ледве за ним встигала.
— Звідки ти знаєш про Віктора?
— Я знаю різні речі.
Хлопець пирхнув.
— Пан Клімша казав мені, що ти любиш гратися в детектива й совати носа не в свої справи.
— Авжеж, бо він сам підглядав за мною, коли я тренувалася на галявині, — тепер вона була вже впевненою, що в перший день саме Клімша стежив за нею в лісі. Інакше — звідки знаття, що у неї є сила? — Це не… Прокляття, Марчін, ти що, не можеш просто пояснити, що тут відбувається?
Він зупинився й глянув на Ніну доволі вороже. З його носа знову полилася кров. Він витер її рукавом пальта — дівчина вже збиралася протестувати, але закрила рота.
— А що спільного зі всім цим має Віктор?
— Це його перетворення, про яке всі говорять, було першим із дивних епізодів, що тут сталися. Тому я хотіла б із ним поговорити. Я можу закластися, що він щось знає.
— Віктор уже не товаришує зі мною, — буркнув Марчін. — Вважає, що це неналежне. Так і сказав: неналежне, наче він якийсь клятий аристократ, а я — сільський парубок. Ніби прізвище Щербицький досі має якесь значення. Ми були разом усю молодшу школу, я та він, самі проти всього світу, а тепер у нього кращі приятелі. Ті самі, що були на озері, які раніше нас обох лупцювали. Він уважає, що насправді це непогані хлопці, досить просто показати їм вірний шлях. А я його, Віктора, не потребую й повинен знайти собі дівчину. Це він також мені сказав.
Він хлипнув носом, а потім отер обличчя рукавом, через що, як підозрювала Ніна, на пальті залишилися вже не тільки кров, але й шмарклі.
— Мені прикро, — сказала вона, бо нічого іншого не зуміла придумати. — Мені насправді дуже прикро.
— Авжеж, — Марчін не здавався переконаним. — А якщо є бажання поговорити з Віктором, то зараз він мешкає в хаті по той бік міста. Неподалік від старого млина побачиш зелений паркан. Це була хата діда Віктора з боку батька. Забавно, ні? Такий ніби аристократ, а його дід — звичайний селюк. Тільки май на увазі, що Віктор не любить чужих відтоді, як змінився.
— Це правда, що він повинен носити каптур, бо страшенно бридкий?