Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 36)
— І кого ж нам розпитувати?
Але їм пощастило, бо за мить із хати вийшла присадкувата жінка. У руці тримала сокиру, а біля її ніг бігав невеличкий собака, може, той самий, який ішов за дівчатами, а може, інший, дуже на того схожий.
— Ми шукаємо будинок із зеленим парканом! — крикнула Тамара, сміливіша як завжди. — Чи не знаєте, як його знайти?
Жінка зупинилася. Сокира в її руці ще мить коливалася, а потім стала нерухомою, завмер також і пес, тільки поблискуючи жовтими очима.
— Ви про будинок старого Міхала?
— Так, — Ніна зрозуміла, що й гадки не має, як звали діда Віктора.
Жінка мовчала. Вони вже думали, зараз та розвернеться та зачиниться в хаті.
— За рогом є капличка, а за капличкою — будинок, — сказала нарешті сухо, а потім пішла собі, а жовтоокий цуцик попрощався з дівчатами кількома дзявканнями та побіг за господинею.
Тепер вони дуже швидко зорієнтувалися: спершу побачили капличку з дерев’яним Ісусом Милостивим, чиє життя хтось намагався підсолодити букетом пластикових квітів, а потім — будинок, більший за інші, але такий саме старий. Тамара посвітила на паркан: у світлі ліхтарика той був якийсь сіро-жовтий, але Ніна здогадувалася, що під сонцем він насправді зеленого кольору.
Вони штовхнули хвіртку та увійшли до саду. Колись це мало бути велике та багате господарство: Ніна могла собі уявити робітників, що управлялися тут, скрипіння возів, що над’їжджали, та гавкіт собак, які кидалися людям попід ноги. Велике багате хазяйство, власність гордовитої людини, чий син насмілився піднести очі на панну з палацу та здобути її руку. Історія наче з роману. А потім панна з палацу стала місцевою божевільною, а її син оселився в дідовому будинку, з якого тепер сиплеться труха.
— Дивись, — Тамара стиснула плече Ніни.
У вікні замигтів вогник, і одночасно вони побачили, як усередині майнула згорблена постать у накинутому на голову каптурі, неначе навіть у самотності свого будинку Віктор не міг витримати вигляду власного обличчя.
Ніна підійшла до дверей та постукала: раз, а потім ще раз. У будинку панували тиша та темрява; дівчина уявила хлопця, який згасив свічку та сидів зараз, скрутившись під стіною. Якими ж треба бути батьками, щоб так ставитися до власної дитини? Викинути з дому, приректи на життя в халупі та на те, щоб ховатися від усього світу?
Щоправда, будинок, хоча й старий, був далекий від халупи, а шістнадцятирічний малий — це вже зовсім не дитина, але розпалена уява Ніни не давала зупинити себе отак просто й підсовувала все похмуріші картини хлопцевого життя: гнилий буряк на вечерю, потворна, гнітюча самотність і лютневий вітер, що разом зі снігом протискується в шпарини у віконницях. А Гелена Міхайло ще й воліла його поховати, бо син не був такий, до якого вона звикла за всі роки.
— Ми прийшли порозмовляти, — гукнула вона крізь замкнені двері. — Ми не хочемо скривдити тебе. Ми не…
— …натовп зі смолоскипами, — додала ввічливим тоном Тамара, яка, може, й мала слабке поняття про класичну літературу, але принаймні бачила старі горори.
— Ми не натовп зі смолоскипами, — підтвердила Ніна. — Ми насправді хочемо лише поговорити. Відчини, прошу.
У будинку панувала тиша. Жодного скрипіння, відголосу дихання чи шелесту, який видає тіло, що рухається. Нічого, що свідчило б про те, що всередині взагалі хтось є. Якби вона не бачила постать раніше, то вирішила б, що вдома просто нікого немає.
— Це надаремно, — буркнула розчарована Тамара. — Він нас боїться.
Ніна витягнула з кишені пальта огризок олівця та зім’ятий папірець зі списком книжок, які хотіла взяти в місцевій бібліотеці (але досі не встигла туди зазирнути, бо завжди бракувало часу). На зворотному боці вона швидко написала кілька речень:
Усунула аркуш у щілину під дверима й тільки зараз, у слабкому світлі ліхтарика, помітила на потрісканих дверях напис, хоч і затертий, але доволі помітний.
«ПОТВОРА», — накреслив хтось крейдою, а хтось інший (швидше за все, сам Віктор) напис стер.
Тамара за спиною Ніни тихо вилаялася та провела ліхтариком по фронтону будинку. На одній із шиб була коса тріщина, в іншій — діра, напевне, вибита каменюкою.
— Хлопцю непросто ведеться, ага?
Ніна не відповіла, бо що вона могла тут сказати?
Після вечері вони традиційно зібралися в спальні дівчат. Світло саме згасло (все це через снігопад, пояснила пані Коцюба, взимку часто трапляються аварії) й на столику тепер стояла свічка. Полум’я мигтіло, в шибки билися сніжинки, а кімнатою розходився теплий запах топленого воску. Атмосфера якраз годиться, щоб розповідати страшні історії, подумала Ніна, зручніше вмощуючись на ліжку.
Спершу дівчата коротко переповіли все, що сталося з ними за кілька останніх годин, а потім почав звітувати Яцек. Його історія, як завжди, була доволі лаконічною, але Ніна без проблем усе собі уявила.
Яцеку випало досліджувати частину дороги на виїзді з міста. Хлопець крутився там деякий час, але нічого цікавого не відбувалося, тож він вирішив повернутися до пансіонату та випросити в пані Коцюби шматок горіхового тістечка.
І саме тоді він заблукав.
— Як це — заблукав? — Ніна нахмурилася. — А як же всі оті твої гарцерські вміння, тебе навіть нагороджували, та й… взагалі.
— Дивно, так? Я завернув за одне дерево і раптом… Ліс ніби абсолютно змінився, а я не міг впізнати, де я є. Трохи запанікував і пішов куди очі дивляться, а потім побачив дивну сцену…
— Так-так? — підігнала його Ніна.
Тим часом Хуберт і Тамара, які вже чули цю оповідку, обговорювали якогось Кароля, який змагався із прищами, намазуючи їх зубною пастою.
— Там була така галявина, й на ній сидів чоловік, трохи підстаркуватий, із янголом. Янгол… Не знаю, як це описати. Тримав того чолов’ягу за голову й начебто читав тому в думках, бо той стогнав: «Ти не мусиш, падлюка, знати всього».
— Назвав янгола падлюкою?
— Здається. Хоча, може, випадково вилаявся. У будь-якому разі янгол відпустив чоловіка та сказав йому: «Ти не можеш поїхати з міста, приходь, як будеш готовий».
— І що далі?
— Нічого, я пішов собі та спробував повернутися на дорогу. Цього разу ліс здавався якимсь більш нормальним, і вже не було проблем.
— Тебе помітили?
Яцек замислився.
— Мабуть, ні. Гадаєш, що цей янгол може виявитися небезпечним?
— Хтозна, — Ніна зітхнула. — Але вважаю, що саме час пошукати якогось митця.
— Митець? — пані Коцюба недовірливо поглянула на них. — А навіщо вам митець?
— Ми дуже зацікавилися тутешнім мистецтвом, — пояснила Ніна.
Могла б сказати господині, що те, що відбувається в місті, можна пояснити лише янгольською магією, а янголи нічого не створюють власноруч, а лише чаклують на основі людських фантазій. Простіше кажучи, якщо людина намалює або опише потвору, то янголи можуть її матеріалізувати, себто потвора стане справжньою. У Маркотах вони скористалися картинами матері Хуберта, а в Тотенвальді — книжкою одного маловідомого казкаря. Вона могла б сказати про все це, але який в тому був сенс?
Хуберт додав щось про шкільне завдання, й господиня трохи заспокоїлася. Та й зацікавленість митцями мала здаватися їй безневинним заняттям, на відміну від ігри в детективів. За десять хвилин вони мали повний список прізвищ — лише одинадцять, бо, як сказала пані Коцюба, «тут люди важко працюють, а не вигадують фанаберії».
Вони перевірили ці прізвища за наступні чотири дні, присвячуючи цьому ледве не кожну вільну хвилинку.
Ніна мала зайнятися чотирма особами: Яном Диленгом, Марією Стшехою, а ще Катажиною та Ганною Лісак.
Ян Диленг вирізав із дерева фігурки — людські та Богоматері, чий вираз обличчя свідчив радше про проблеми зі шлунком, ніж про міркування над долею світу. Дівчина уважно придивилася до них, але фігурки здавалися чесними: жодна не справляла враження здатної вкрасти кімнату чи випустити корову.
Катажина та Ганна були сестри: старша малювала на тарілках квітки, а молодша — тваринок. Ніна провела в їхньому будинку геть кошмарні пів години, хлібаючи пересолоджений чай та вголос захоплюючись порцеляновими маками, волошками та незабудками. Пізніше прийшла Ганна з новими тарілками: качечки, кролики та овечки. Зо три хвилини Ніна вдивлялася в качок, що вели до ставку громадку пухнастих та жовтих діток, а потім допила чай і накивала п’ятами.
Марії Стшехи вона не застала: жінка поїхала провідати доньку, яка мешкала неподалік у селі. Але судячи з того, що її мистецька діяльність полягала в гаптуванні скатерок, Ніна не мала щодо неї великих надій.
Розчарована мала розслідувачка купила в магазині торбочку леденців та смоктала їх, поволі йдучи містом. Дорогою вона побачила ще два завантажені по вінця вози, що виїжджали з містечка. З одним з візниць вона навіть намагалася поговорити, але чоловік тільки кинув на неї порожній погляд та ляснув коня батогом.
Двадцять шосте лютого наближалося великими кроками, а вони й надалі й гадки не мали про те, що діється у Вовчих Долах.
Вона увійшла до костелу та сіла на лавку, аби дати відпочити ногам, які аж гули від ходіння містом. У кам’яних стінах було холодно, але принаймні тихо, тож вона могла спокійно поміркувати.