Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 38)
— Зіграй із нами, — запропонувала Тамара. — Ми можемо почати знову.
— Не треба. Я почитаю собі…
Ніна встала з ліжка, бо їй на думку саме дещо спало. Відчайдушна ідея, але дівчина наразі була саме у відчайдушному положенні.
— Зараз повернуся.
Вона вибігла в коридор та спустилася на перший поверх.
Януш Клімша зазвичай ходить містом із великою шкіряною текою. Може, це нічого не значить — приміром, він тягає там газети, або другий сніданок, або ще щось.
Але там також можуть бути і малюнки: тека цілком підходить за розміром.
І чому вона не подумала про це раніше? Вони зустрілися в костелі, а за мить дівчина знайшла під лавкою замальовку — і чому вона одразу не співставила одне з другим?
Вона постукала і коли почула: «Прошу», — натиснула клямку. Сьогодні вона не мала наміру гратися в гречність і від самого порогу запитала:
— Я дуже вибачаюся, але ви, часом, не митець?
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
де Ніна прочиняє секретну кімнату
Вона йшла порожньою вулицею. Попереду усюди лежав білий-пребілий сніг, такий чистий і рівний, який міг бути лише тут, у вимерлому місті. Агов, люди, де ви? В небі клубочилися хмари, для контрасту майже чорні, обіцяючи нову хуртовину.
Вона знала, що має поспішати, тож ішла широким кроком у бік аптеки. Їм були потрібні ліки для Марчіна: щось таки сильніше за аспірин. Підліток від учора мав гарячку, від якої не допомагали ні звичайні пігулки, ні холодні компреси. І з кожною годиною ставало чимраз гірше.
Яцек про всяк випадок залишився у квартирі: раптом Марчінові стане зовсім зле. Перед тим вони встигли посваритися з цього приводу, бо жоден не мав бажання стирчати в помешканні із хворим хлопцем, зрештою домовилися тягнути сірники — і Ніна виграла. Тепер мала легке відчуття провини: все життя її вчили, що дівчата повинні сидіти вдома та приглядати за страждальцями, а хлопці створені для далеких та небезпечних мандрівок. От тільки це не мало сенсу: ані Ніна, ані Яцек не надто зналися в лікарській справі, а мандрівка до аптеки не вимагала жодних особливих вмінь: вистачало просто пари здорових ніг.
Упоравшись із докорами сумління, вона повернула на вулицю, де, як пам’ятала, була аптека. Уже бачила вивіску та двері… Чого вони широко відчинені? Їй зробилося трохи не по собі. Вона пришвидшила кроки, вбігла всередину та завмерла.
Усередину нанесло чимало снігу: вся підлога та ляда були заслані білим пухом. Посеред цього лежала перекинута полиця, а навколо, під снігом — ліки, розбиті ампули, розсипані таблетки та розм’яклі від вологи картонні упаковки. Спочатку вона подумала, що тут розважалася якась тварина, але слідів лап не видно. Тож, схоже, полицю просто перекинуло вітром. Бо Ніна та Яцек, коли були тут останнім разом, не зачинили двері.
Вона нахилилася та вигребла з-під снігу упаковку якихось ліків. Вийняла зсередини інструкцію — мокру, із розмазаним текстом. Наступна була не в кращому стані. На п’ятій вона спромоглася розібрати слово «гарячка», але не мала й гадки, чи це ліки проти гарячки, чи, може, гарячка — один із побічних наслідків.
Вона встала. Де у Вовчих Долах є друга аптека? Ніби вона бачила характерний зелений хрест недалеко від парку… Якщо поспішить, то може встигнути.
Направду треба було дуже поспішати, бо до міста наближалася буря: увесь білий, тихий світ, вже й так нерухомий, тепер завмер в очікуванні перших ударів вітру. На небі розповзалася величезна чорна хмара. Походила вона на страшного вовчиська зі скандинавських міфів, який націлився на розжарену до червоного сонячну кулю. Ніна навіть пригадала його ім’я — Фенрір (так звали гігантського сина Локі). Наприкінці часів вовк на ім’я Фенрір пожере сонце — і світу кінець.
Вона вже бігла в бік іншої аптеки — не спринтом, щоб не втомитися надто швидко, але втримуючи рівний, хороший темп. Їй пощастило, що під кількасантиметровим шаром снігу була таки справжня тверда замерзла поверхня, тож дівчина могла бігти в міру вільно.
Коли знайшла іншу аптеку, увірвалася туди, захекана, й обшукала полиці, поки тьма зовсім не огорнула сонце. Два препарати більш-менш підходили, тож вона запхнула упаковки до кишені, розумно вирішивши, що час на уважне прочитання інструкцій знайде потім. Вийшла й вже збиралася знову бігти, коли щось привернуло її увагу.
Навколо дещо змінилося, і то була не якась дрібниця, але велика неймовірна зміна. І як вона раніше того не помітила? Мабуть, через те, що поспішала, думала лише про аптеку.
Вуличка тягнулася ще кільканадцять метрів, а потім… потім край. Далі будинків не було: там, де нещодавно стояли гарні кам’яниці вісімнадцятого століття, тепер лежав білий порожній простір. Решта міста просто розчинилася в повітрі, наче її ніколи і не існувало.
Ніна підійшла туди, відчуваючи, як колотиться у горлі серце. Не мала часу, але підійшла. Стояла на краю міста, відчуваючи на обличчі перший подмух вітру, а потім нахилилася та відгорнула сніг долонею.
Під тонким шаром холодного білого снігу лежав чорний прошарок попелу. Він був ще теплий.
— Це була просто пожежа, — упирався Яцек, коли вони сиділи біля пічки, слухаючи, як монотонно завиває вітер надворі.
Щоразу, коли дмухало у вікно, Ніна здригалася. Повернулася вона з півтори години тому, але й досі відчувала в кістках крижаний холод. Завірюха наздогнала її, коли дівчина завертала на Рицарську вулицю. Останні двадцять метрів до будинку довелося йти майже наосліп, змагаючись зі снігом, який заліплював очі, та вітром, що обморожував вуха.
— Сам зметикуй, яка пожежа, звідки? Зараз зима, всюди сніг, а окрім нас, у місті нема нікого, хто міг би розвести вогонь. Крім того, звичайна пожежа нездатна перетворити увесь будинок на купку попелу.
— У такому разі що це було?
— Не знаю, — вона похитала головою. — Але я починаю боятися. По-справжньому.
— А раніше ти, значить, придурювалася?
Вона не відповіла. Марчін, що лежав на матраці біля пічки, дихав наче трохи легше, хоча, можливо, так лише здавалося. Може, вона лише хотіла, щоб хлопцеві стало краще, бо обидва вони — і Ніна, і Яцек — не знали, як переживуть смерть приятеля.
Думка про смерть навернулася так природно, що дівчина аж здригнулася. «Він і справді міг померти, — подумала вона, дивлячись на бліде, спітніле обличчя хлопця. — І зараз може».
— Ти точно щось наплутала, — впирався Яцек, ставлячи на пічку чайник. Принаймні води з розтопленого снігу не бракувало. — Може, там ніколи й не було жодних будинків.
— Може, — погодилася вона заради загального спокою.
Яцек зварив трохи каші, яку вони з’їли зі смальцем та шматочком прив’ялої моркви. Ніна не була впевненою, це пізній обід чи, може, рання вечеря. Через заметіль сонця за вікном не було видно, а стрілки кухонного годинника зупинилися на шостій двадцять — один Бог відає, ранку чи вечора. Марчінові, схоже, не спало на думку завести годинник, як і виставити деякі припаси за вікно, де вони могли б замерзнути. Сьогодні вранці вона нагодувала Алекса шматочками м’яса, що вже починало смердіти, а дві буханки запліснявілого хліба кинули до смітника. До того ж учора, переконані, що вони не затримаються тут надовго, вони з’їли запас сухої ковбаси та гуляш із банки. Тепер їм залишилися лише каша, квасоля, смалець та трохи старих овочів.
Марчін спав, рівно дихаючи. Ніна обережно торкнулася його лоба: хлопець досі був гарячий, але, здається, не так сильно, як раніше.
— Я ввімкну радіо, — казав Яцек. — Принаймні довідаємося, яка зараз година.
Вона кивнула. Може, впіймають якусь станцію та послухають музику. Або довідаються погоду, або… «Та хоча б щось», — подумала Ніна, що скучила за людськими голосами, які б не належали Яцеку та Марчіну.
Радіо спочатку традиційно певний час шуміло та тріщало, перш ніж із динаміків почувся фрагмент промови якогось політика.
— …створення базових умов… З’їзд Польської Об’єднаної робітничої партії…
— Нумо щось інше, — буркнула Ніна, чий відчай не був настільки великим, аби слухати такі речі.
Вони спіймали шматочок фортепіанного концерту (Ніні сподобалося, але Яцек крутив носом, мовляв, нудятина), а потім фрагмент аудіокнижки, на жаль, у динаміках шуміло так, що вони чули ледве кожне друге речення.
А потім із жахливого тріску виплив знайомий голос:
— …ви там? Ніна Марчак та Яцек……прийом… Це поручник Даніель Лис, це поручник…
Вони підхопилися зі стільців та припали до рації.
— Ми тут! — крикнув Яцек, але через нерви не до мікрофону, а до динаміка. — Ви нас чуєте? Ало? Чи ви нас чуєте?..
— Чую, не треба так кричати. Ніна з тобою?
— Так, — відповіла дівчина. Серце її калатало так, ніби готувалося вистрибнути з грудей, а голос Лиса ще ніколи не здавався їй настільки милим. — Ви приїдете по нас?
— Ми намагалися продратися крізь той сніг, але всюдиходи зав’язли в кучугурах…
— Тоді як ви маєте намір нас витягати звідси? — Яцек швидко перейшов від ентузіазму до явної ворожості. — Нам тут сидіти до весни?
— Вочевидь, що ні. Знайдемо якийсь спосіб. Можемо приїхати по вас, нехай тільки розпогодиться. Ви ж протримаєтеся трохи?
— А Тамара та Хуберт? Де вони?
— У безпеці, із нами. Що там взагалі сталося?
— Не знаю, ми нічого не пам’ятаємо.
— Як це не пам’ятаєте?
— А отак.
Вона поспішно переповіла про своє пробудження в бальній залі, а потім — про зустріч із Яцеком. У динаміках тріщало все сильніше, голос Лиса з кожною хвилиною ставав усе менш виразним. Ніні було далеко до експерта, але навіть вона розуміла, що зв’язок будь-якої миті може обірватися.