Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 39)

— І тут є один хлопець, місцевий. Марчін Пєтшицький. І ми бачили янгола, він, здається, напав на того хлопця! Тепер він поранений і має гарячку. Тобто Марчін, не янгол, янгол мешкає на костельній вежі… І зник шматок міста, наче хтось його випалив до голої землі, всі будинки… У нас ще є їжа, тож можемо трохи пересидіти, але я не знаю, як довго… Ми боїмося і… Марчін, здається, бреше, у нього є листівки, і тут є така дивна зачинена кімната…

Ніна замовкла, задихаючись. Це був не дуже точний рапорт, але лише на стільки її й стало.

По той бік панувала тиша, переривана тріском та шумом. Якби дівчина заплющила очі, то могла б собі уявити сотні людей, що ув’язнені в колодязі, і як вони кричать та дряпають нігтями по кам’яній стіні, на дні, так глибоко, що їхні голоси доносяться на поверхню вже стлумленими та ледве чутними. Саме так воно й звучало.

— Отими випаленими до голої землі будинками я б точно не переймався, — додав Яцек. — Ніні могло щось примаритися, вона сама…

— Тікайте звідти, — раптом сказав Лис, коли вона вже втратила надію, що той обізветься. — Хай не зараз, але біжіть, щойно розпогодиться. Прихопіть трохи їжі та заховайтеся в безпечне місце. Зачиніться та нікому не відчиняйте.

— Ми не можемо взяти із собою Марчіна. Він поранений, я ж казала…

— Залиште його та тікайте, тільки-но зможете. Ти зрозуміла?

— Тож ви знаєте, що тут відбувається? Невже Хуберт та Тамара щось накопали? Якщо так, тоді ми…

— Ти все зрозуміла? — це вже було не запитання, тільки тінь запитання, навіть тінь тіні. Було так тихо та ледь чутно, що Ніна не почула, а скоріше здогадалася, що той каже.

— Так, — підтвердила вона. — Але…

Зв’язок обірвався. Нічого такого драматичного, просто шум та тріск так погучнішали, що за ними вже нічого не можна було розчути. Хлопець продовжував волати в мікрофон, домагаючись відповіді, про що тут йдеться, але Ніна вже знала, що поручник Даніель Лис їх не чує.

Нарешті Яцек здався, вимкнув рацію та повернувся до дівчини.

— Відбився, — сказав він із переконанням. — Не розумію, чому ми маємо…

Він спинився на півслові, бо Ніна вже дивилася не на нього, а на матрац біля пічки. На матраці сидів Марчін, був він абсолютно притомний і дивився на підлітків своїми зеленими очима. Голодними очима.

— Ви залишили мені щось поїсти?

Яцек дав йому трохи каші, а Ніна підсунула чашку з водою. Хлопець випив, трохи пожував, не надто й багато, але як на хворого нормально, тому дівчина вирішила, що Марчіну, схоже, покращало, про його здоров’я можна більше не турбуватися. Втім, до таємничого підлітка все одно було чимало запитань, і ці запитання не давали їй спокою.

— Як почуваєшся? — запитала вона для порядку.

— Непогано, — він відсунув тарілку та машинально погладив собаку, який підійшов, ледве хлопець прокинувся. — Що сталося? Я втратив свідомість?

— А ти не пам’ятаєш?

— А що я повинен пам’ятати?

— Ти вийшов з будинку посеред ночі й зустрівся з янголом, — нагадав йому Яцек. — А потім зомлів і занурився в гарячку. Це завдяки нам ти живий, — додав він не без гордощів. — Добре, що Ніна роздобула ліки…

— А хто він, той янгол? — перервала дівчина. — І чого ти від нього хотів?

— Отже, ви знову мене в чомусь підозрюєте? — скривився хлопець, а Ніна на мить побачила в його очах невпевненість і ще щось таке, що визначенню не підлягало. — Людина ледве отямилася, а ви одразу на неї із запитаннями. Дайте трохи передихнути, а потім поговоримо, добре?

Але дівчина не могла втриматися.

Вона вибігла з кухні, зазирнула в кімнату та повернулася зі жменею листівок.

— А може, ти поясниш і це? — сказала вона, кинувши папірці на коліна Марчіна. — Я знайшла їх у шухляді. Їх там така купа, що це не можуть бути листівки, просто зібрані на вулиці. Це ти їх розповсюджував.

— Або хтось із твоєї родини, — додав Яцек, а Ніна кивнула.

— Ти від самого початку нас дурив. Коли був у гарячці, то марив щось про те, ніби я заради тебе ходила на озеро. Отже, що це означає?

— Не знаю. Сподіваюся, що ти мені поясниш.

— Я не пам’ятаю озера, а ти пам’ятаєш, тож якщо ми там зустрічалися, то це значить, що ти або зовсім не втрачав пам’яті, або втратив її пізніше за мене.

— Я не тямлю, про що ви. Яке озеро?

— Коли марив, ти знав, яке, — нагадав Яцек, але Марчін лише стенув плечима.

— Мабуть, я просто марив.

— А листівки? Про них також не знаєш?

— Ні. Я ж казав, що останні тижні для мене наче чорна діра. Навіть якщо я поклав їх до шухляди, то я цього не пам’ятаю. До речі, так само це могли зробити батько чи бабця. Вона ж працює в друкарні.

— А ця третя, зачинена кімната?

— Мама тримає там свій цінний кришталь і завжди зачиняє двері на ключ, коли Алекс удома. Я залюбки дав би вам ключ, але гадки не маю, де він лежить.

— А янгол? — упиралася Ніна.

— Хіба я можу щось пам’ятати, якщо був у гарячці?

— Отже, така твоя версія? Ясно. Просто перетворився на лунатика і пішов з дому, полялякати з янголом? Який перед тим на тебе напав?

— Лунатики бувають, а стосовно нападу, то я просто гадки не маю, що ви маєте на увазі.

Вона розтулила рота, але Яцек стиснув їй плече.

— Ходімо-но, — сказав він, а потім кинув Марчіну. — Ми зараз повернемося.

— Як на мене, можете й зовсім не повертатися, — хлопець знесилено прикрив очі, а пес поклав голову йому на коліна і тихо заскавчав.

Вони пішли до кімнати, яка слугувала їм спальнею. Яцек запалив свічку, і в приміщенні стало не так темно. Надворі мело-сніжило; у вікно бився вітер, заліплюючи його товстим білим шаром.

— Мабуть, даремно ти напустилася на нього із тими листівками, — сказав хлопець. — Він хотів щось сказати, але потім затявся й тепер слова від нього не дочекаєшся.

— Знаю, — буркнула Ніна із почуттям провини. Вона теж помітила ту невпевненість, той… біль? Так, здається, саме біль. Дай вони Марчінові хвилинку, про яку він просив, може, хлопець нарешті заговорив би щиро. — Але ж він від самого початку вішав нам локшину на вуха.

— Ти впевнена? Гадаю, що… в окремих питаннях напевне брехав. Але якщо не у всьому? Щодо озера — це могло бути чим завгодно, приміром, він згадав фрагмент книжки, яку читав або щось таке. У гарячці люди плетуть що попало. Я колись казав моїй мамі, що якщо вона лише відкриє вікно, то я туди полечу: в мене було запалення легенів і…

— А зустріч із янголом?

— А ти бачила, щоб він із тим янголом розмовляв?

— Авжеж, бачила. Як і ти.

— Аж ніяк, — хлопець енергійно похитав головою. — Ми були надто далеко й бачили, що янгол нахиляється над ними, немов щось пояснює. А з цього зовсім не витікає, що Марчін був притомний і що він пішов туди саме поговорити.

Ніна закусила губу, у словах Яцека була рація. Приміром, Марчін і насправді лунатик, а янгол злетів до нього запитати, чого він вештається уночі по снігу в самій піжамі? Малоймовірно, але і таке може бути.

— Лис сказав, що ми повинні тікати… — буркнула.

Яцек пирхнув.

— І тому ти маєш намір залишити пораненого та хворого хлопця? Бо якийсь клятий сучий син сказав тобі втікати? Пам’ятаєш, що він мені зробив?

Авжеж, вона пам’ятала. Лис, без сумніву, заслужив зватися сучим сином, але ж стосовно Ніни він залишався чесним, принаймні поки що. Ну, принаймні частково чесним.

— Ти ж йому теж не довіряєш? — запитав Яцек, і дівчина хитнула головою, погоджуючись. Не дуже впевнено, але хлопець, здається, цього не помітив.

«А якщо справді залишити Марчіну їжу та решту ліків, а потім піти собі? — подумала вона. — Знайдемо безпечне місце та почекаємо, доки Лис приїде за нами якимсь бульдозером. Марчін про себе подбає, це питання дня чи двох днів. Аби тільки буря вщухла».

Так, Ніна зовсім не була проти того, щоб заночувати нарешті в нормальних умовах. Тобто без кривавих плям на підлозі, без таємничої замкненої кімнати та інших загадок, які виникли, щойно вони перестріли таємничого зеленоокого хлопця. Крім того, вже набридла його брехня, бо навіть якщо Марчін у деяких моментах і був із ними щирий, то точно не у всіх.

Вона вже була відкрила рота, щоб все це викласти, але у Яцека був такий затятий вираз обличчя, що Ніна зрозуміла, що вона тільки згає час.

— Я не маю наміру звідси йти, — заявив Яцек. Потім розвернувся та знову пішов до кухні, а дівчина, бажала вона того чи ні, пішла слідом, бо вже трохи змерзла.

Весь вечір вони мовчали, заледве перекинулися одним чи двома словами. Яцек порпався на кухні, не придумавши собі іншої роботи, а Ніна витягла з бібліотеки «Quo vadis» та почала з того моменту, де зупинилася в першу страшну ніч. Тим часома Марчін задрімав біля пічки — або ж удавав, що задрімав.

Вони з’їли решту каші, накормили собаку, а потім Ніна вивела його прогулятися надвір. Хурделиця послабшала, але сніг досі валив, тож Алекс був незадоволений і швиденько повернувся до квартири. Коли услід за ним увійшла дівчина, струшуючи з капелюха білий пух, Яцек глянув на неї з-понад сторінок газети, це була «Трибуна Люду», єдиний номер, який тут знайшовся. Ніна підозрювала, що хлопець вже вивчив його напам’ять.

— Я пішов спати, — заявив він.