Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 40)
Вона кивнула.
— А я ще трохи посиджу. Хочу дочитати розділ.
— Добре.
Він запалив іншу свічку та пішов із нею до кімнати. Ніна залишилася сама. Майже сама, бо біля пічки спав Марчін. Їй спати не хотілося, але, чесно кажучи, читати вона також не мала бажання. Тож просто дивилася на тіні, що танцюють на стіні. Сплела долоні, намагаючись зробити з них кролика, — колись давно її навчила такого тітка. Але вона не пам’ятала, яким чином треба складати пальці, і кролик більше нагадував мокру курку. Нарешті вона облишила цю справу й долучилася до пригод Лігії та Вініція (хоча більше її цікавив Петроній). Деякий час вона читала, долаючи сонливість. Літери розпливалися перед очима, але дівчина вперто не хотіла лягати. Наче те, що таїлося назовні, тільки й чекало, поки вона засне, щоб негайно дотягнутися до неї.
Мабуть, якоїсь миті вона таки заснула, бо прокинулася уся задерев’яніла, із головою на столі. Метелиця вщухла, і у вікно потихеньку заглядав зимовий світанок. Ніна потерла затерплу шию. Яцек скоро мав вставати, а це означало, що вона могла трохи поспати в сусідній кімнаті.
Вона швидко перевдяглася біля ще теплої пічки — у кальсони та чоловічу сорочку — вона використовувала їх як піжаму. Вже збиралася вийти, коли почула тихий голос.
— Ви й справді маєте намір від мене втекти?
Вона підстрибнула, перелякана.
— Я думала, ти спиш.
— Не сплю, просто думаю.
— Й вигадав, що ми тебе боїмося?
Вона радше відчула, ніж побачила у напівмороці знайоме знизування плечима.
— Мені не треба нічого вигадувати. Я чув, як той чоловік попереджав вас по рації.
Вона підійшла ближче. Марчін відсунувся від неї у темряву, але Ніна встигла помітити тіні під його очима та неприхований біль на обличчі.
— А ми повинні боятися?
— Не знаю. А на твою думку, я небезпечний?
Їй довелося визнати, що ні. Навпаки, саме Марчін, здавалося, чогось боявся. Боявся — й водночас відчував себе нещасним.
— Я бачив синці на твоїй шкірі, — сказав він раптом, а дівчина здригнулася. Марчін, схоже, це помітив, бо поспішно додав. — Я не підглядав, просто випадково глянув — і одразу заплющив очі. Але синці я помітив, вони старі, але ще помітні.
— Що ти знаєш про синці… — буркнула вона.
Хлопець завагався, а потім підтягнув угору сорочку та розвернувся. На його спині були помітні чотири вже пожовклі смуги, наче сліди від удару ременем. Ніна зрозуміла, що це значило: зовсім недавно ці сліди були синіми та набряклими кров’ю.
— Мій батько, — пояснив Марчін. — Мав важку руку, так говорила про це мати. Але лише для мене, моєї сестри й пальцем не торкнувся. Уважав, що хлопця треба тримати на короткій дистанції, а я постійно підставлявся. З різних причин.
— Він мертвий?
— Що?
— Ти говориш про нього в минулому часі.
Обличчям підлітка промайнуло занепокоєння.
— Кажу так, бо, можливо, більше його не побачу. Правду кажучи, не дуже й хотілося б.
— А твоя сестра? Як гадаєш, де вона тепер?
— Сподіваюся, в гарному місці. Це мила дитина, — сказав він несподівано ніжно.
— Мій молодший брат також милий, — зітхнула Ніна. — І я також не знаю, чи побачу його колись…
— А ті синці, звідки вони в тебе? Батько б’є тебе, як і мене?
— Вчителька біології, — пояснила вона, трохи подумавши. — Монашка. Я живу в школі-інтернаті, а не з батьками. Це доволі складна історія.
— Якщо є бажання, можеш розповісти. Часу в нас вагон і ще маленький візок.
Дивно, але таке бажання насправді було — дарма що Марчінові вона й досі не надто довіряла. Те, що сталося в Інституті Тотенвальд, було великим секретом, тож розповіла хлопцеві почасти офіційну, а почасти правдиву версію. Клята магія раптом перетворила її на сироту, і, хоча батьки її понині живі-здорові, відтоді вона із ними не бачиться. А комуністи від щирого серця взяли її під опіку та віддали до школи-інтернату. Не розповіла найважливіше: що в Інституті хтось за неї помер і що вона досі про нього (чи про неї) згадує — якщо той анонімний підліток насправді існував. Але про це вона навряд чи сказала б, навіть якби не зважала на секретність.
Коли вона завершила розповідь, хлопець довго мовчав, і тоді Ніна вирішила обізватися сама.
— Ти насправді не знаєш, що сталося в цьому місті?
І одразу пошкодувала про те. Ех, не варто було питати, мабуть, це знищило крихкий зв’язок довіри, який між ними виник…
— А ти крутий детектив, так? — пирхнув Марчін. — Ніколи не відступаєш.
Але промовив це жартівливо, без сарказму, й дівчина зітхнула з полегшенням.
— Ти ще залишишся тут ненадовго? — запитав він. — Навіть якщо ви хочете тікати завтра, то п’ять хвилин нічого не вирішать.
У цьому була тінь колишньої злостивості, але Ніна вже знала, що Марчін утомлений і наляканий. А передусім — дуже самотній. І саме це вразило її найбільше: його самотність. Хлопець від самого початку пробуджував у ній змішане відчуття: роздратування, співчуття, може, навіть трохи переляку. А тепер співчуття явно переважало.
— Я залишуся.
Поки він засинав, Ніна сиділа поряд. Подумала раптом, чи не взяти його за руку або торкнутися плеча, але відмовилася від цієї ідеї. На думку їй не спадало нічого розумного чи втішного, що вона могла б сказати. Так вона і сиділа собі мовчки, а тим часом у вікно за спиною широкою смугою вливався світанок.
Вона вже думала, що хлопець спить, коли Марчін розплющив очі та пильно глянув на неї.
— Він знищить усе, що встане в нього на шляху, окрім себе самого.
Повіки його опустилися, груди глибоко здіймалися. Отепер він точно заснув.
Ніна звелася на ноги.
Лис наказав їм тікати, як тільки перестане мести.
Яцек упирався і хотів залишитися, головним чином тому, що не довіряв Лисові й охоче вів себе всупереч порадам поручника.
А Ніні треба було прийняти рішення. Дарма що Марчін пробуджував у ній співчуття і що здавався невинним, коли спав. Дівчина і досі йому не довіряла, її краяли великі сумніви. А сам Марчін аж ніяк не пояснював дивні речі, що діялися навколо нього. Приміром, він назвав її детективом, але хіба Ніна говорила йому, що веде слідство? Це могла бути випадковість, але також могло означати, що вони вже зустрічалися раніше і хлопець чудово все пам’ятав.
Вона вийшла з кухні та наблизилась до таємничої кімнати. Натиснула на клямку, як робила це багато разів. Вочевидь, двері таки були замкнені на ключ, тож вона зазирнула в дірку для ключа — це вона також робила раніше і за кожним разом бачила лише шматочок темної завіси. Вона приклала до дверей вухо: тиша, все ще та сама.
Може, двері дійсно зачинила мати Марчіна, яка не хотіла, аби пес порозбивав її цінний кришталь.
Але раптом їх зачинив сам Марчін?
Вона спробувала встати на місце хлопця. От лежить вона, важко поранена, ледве рухаючись і стікаючи кров’ю, ще й у голові паморочиться. А на сходах вже кроки двох людей, які от-от увійдуть до квартири. Тим часом — Ніні це добре відомо — в кімнаті знаходиться щось таке, чого чужі в жодному разі не повинні бачити. І немає коли це кудись винести та заховати! А якби навіть і було коли, то все одно — немає сил.
Залишилося якихось двадцять секунд, щоб запобігти неминучому. Тож вона хапає ключ, що стирчить в замку, повертає його, а потім… От-от, що потім? Ключ неможливо сховати в кишеню, бо чужі легко його знайдуть, хоча б перев’язуючи пораненого чи допомагаючи перевдягтися. В замку його теж зі зрозумілих причин не можна залишити.
Що б вона тоді зробила?
Вона уважно оглянула коридор. У тьмяному світлі проступали вішак, шафка, чоботи та комод, на якому стояла ваза.
Зимовий одяг та чоботи вона одразу відкинула — у ситуації, коли всі зносили знайдений у спустошеному місті одяг, ніяке пальто, куртка чи черевики не були безпечним місцем для схованки. Тож залишалася ваза.
Ніна підняла її та перехилила. На руку витекло трохи мутної смердючої води, а потім випав сріблястий ключ. Вона витерла його об штани та встромила в замок. Прокрутила, а вже коли збиралася натиснути на клямку, подумала от про що.
Коли саме, в яку мить поручник Лис порадив їм утікати? Чи не тоді, коли Ніна згадала про зачинену кімнату?
Розум підказував, що слід негайно розбудити Яцека, але цікавість перемогла. Бувають такі моменти, коли найрозсудливіша людина не в змозі втриматися від нерозсудливих вчинків.
Вона штовхнула двері та — дуже обережно — зирк усередину.
В кімнаті, на перший погляд, не було нічого таємничого, все таке типове. Звичайнісінька зала, де у серванті — кришталевий посуд, а попід стіною — двійко крісел. Але то було лише на перший погляд. Ген далі, в кутку, вона помітила на підлозі темну форму і, різко відстрибнувши, зачепила столик, з якого посипалися на підлогу чорно-білі малюнки.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,
де Ніна вирушає на бал-маскарад
— Митець? — Клімша підняв голову над своїм столом, заваленим чорно-білою графікою. — Що за дивне запитання?
Ніна почервоніла.