Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 42)
Але за мить на закуреній підлозі біля самих дверей, що вели на оглядовий майданчик, Ніна знайшла дивне перо. І не якесь там сіре голубине пір’я, а дуже довге та вугільно-чорне, якою буває беззоряна ніч. Вона взяла його в руки та провела пальцями вздовж нього. Отже, Хуберт не помилявся: чорний янгол був тут, він стояв на вежі та споглядав на місто згори, просто під своїми ногами.
Вона огляділа майданчик і встала на те саме — янгольське — місце.
Сніг досі падав, але вона добре бачила, що людей на вулиці побільшало. Саме в ту мить внизу розминалися два вози: один порожній, а другий навантажений меблями; ще вбачила автівку, навколо якої у захваті крутилася місцева малеча. Висота тут була чималенька, кількадесят метрів, тому всі перехожі, закутані в пальта та шарфики, нагадували купку снігових баб, яких дивом хтось оживив.
Ніна востаннє вдихнула морозне повітря. Час вже повертатися. Сьогодні вона не залишатиме записки, бо янгол, без сумніву, і так їх знайде — якщо матиме таке бажання.
Увесь ранок вони вправлялися в дзюдо, потім пані Ева повела їх у місто і вчила, як слідкувати за людьми та, навпаки, як обрубити за собою «хвіст». Ніна погодилася, що це зайняття забавне й водночас корисне, Тамара та Яцек також добре розважилися, і лише Хуберт ходив вулицями Вовчих Долів з похмурою міною, мабуть, з голови не виходила білява красуня Іза. О чверть на п’яту опікунка зібрала їх укупі в парку.
— Дуже непогано, — сказала вона, коли впевнилася, що ніхто їх тут не підслуховує. — І я маю на увазі не лише сьогодні, але все, чому ви за ці канікули навчилися. Занять не було забагато, бо нам дали лише два тижні, але я розраховую, що у ваших мізках щось зафіксувалося, бо колись це вам стане в пригоді. Деякі речі ви можете тренувати й самі, аби тільки обережно. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — кивнули вони, і тут Яцек відважився запитати.
— Це хіба кінець?
— Саме так, сьогодні ваш останній день, і до вечора маєте вільний час. Тільки пам’ятайте: повертайтеся не надто пізно, бо завтра ми рушаємо о сьомій.
— Що робимо? — запитав Яцек, коли жінка зникнула на парковій алейці. При цьому він здавався трохи розчарованим. Він із самого початку був улюбленцем пані Еви, майже усі вправи йому вдавалися, і він захоплювався тренуваннями більше за інших.
— Ходімо по пончики, — запропонувала Тамара. — Бо ж сьогодні Масний Четвер. Або по морозиво.
— Зараз середина зими…
— Що з того? Для організму морозиво якраз корисніше взимку, бо тоді різниця поміж внутрішньою та зовнішньою температурою не так відчутна.
Вони завелися щодо того, чи знайдеться у Вовчих Долах якась непогана кав’ярня із морозивом. Ніна роззирнулася: парк і надалі був порожнім, хоча здалеку чулися писки дітлахів, що воювали сніжками.
— А може, нам закінчити слідство? — запитала. — Ми могли б піти до Віктора, раптом сьогодні він нам відчинить. І ще раз порозмовляти з Кароліною, попросити у неї той нотатник. Або поговорити з Марчіном.
Хуберт копнув снігову грудку.
— Ми вже ніби намагалися, але це нічого не дало, — буркнув він. — Та й про що ми довідаємося за пару годин?
— А як на мене, не така вже й дурнувата ідея, — Тамара несподівано підтримала Ніну. — Навіть якщо з того нічого не вийде, принаймні не будемо картатися, що сиділи склавши руки. Можемо дати собі час до… — вона глянула на годинник, — …до сьомої. Якщо до цього часу нічого не довідаємося, то…
— …звалюємо та йдемо до Янека і Сташека, — закінчив Яцек, а Хуберт трохи запашівся.
Вони поділилися на пари: хлопці пішли до будинку із зеленим парканом, а дівчата — у напрямку кам’яниці Пєтшицьких. Ніна розраховувала, що Кароліна раніше чи пізніше вибереться на свіже повітря — бо ж були канікули та гарна погода, — але та, на жаль, сиділа вдома. Або ж, навпаки, вдома її просто не було.
Нарешті Тамара, що постояла з пів години біля смітника, трохи занепокоїлася.
— Слухай, а може, просто подзвонимо у двері та запитаємо, чи можна поговорити з Кароліною?
Ніна, повагавшись, кивнула.
— Добре, але піти доведеться тобі. Пєтшицький мене не любить.
Старша дівчина зникла в під’їзді, а за пару хвилин повернулася похмура.
— Нікого немає вдома.
«Або є й просто не відчиняють», — подумалося Ніні, бо за мить до того побачила, як на вікні першого поверху ворушиться фіранка. Їй також здалося, що там промайнуло обличчя Марчіна, але не була в цьому впевненою.
Вони деякий час кружляли подвір’ям, не розуміючи, що тепер робити. З під’їзду вийшла гарно вдягнена Чорна Дама й попрямувала в бік костелу, а на другому поверсі спалахнула якась родинна чвара. За винятком цього, не відбувалося нічого цікавого.
— Повертаємося? — запитала Тамара, а знеохочена Ніна кивнула.
На вулиці повз них проїхав віз, на якому громадилися перев’язані мотузкою меблі, каструлі та інші домашні речі. На верхівці теліпалася пальма у горщику. «Третій віз за день», — порахувала Ніна.
— Ти направду вважаєш, що завтра о тринадцятій тут щось станеться? — запитала Тамара, але подруга стенула плечима.
— Але вони ж у це вірять, ні?
Ніна кивнула. Вовчі Доли вже покинуло чимало народу, і причина напевне була поважною. Не тільки через якісь там сумнівні листівки — від цього люди не можуть дременути світ за очі з усім здобутком. Ні, люди мали знати щось ще.
— Агов, вибачте! — крикнула Ніна, під впливом раптового імпульсу побігши за возом, що їхав собі геть. — Я хотіла… прошу, зупиніться… Я тільки дещо запитаю…
Візниця сповільнив хід. Дівчина набрала в груди якнайбільше повітря.
— Чому ви їдете? Вам не подобається місто?
Чоловік довго думав, наче не міг втямити, про що його питають.
— Не пам’ятаю, — сказав нарешті. — Але маю поїхати.
Хльоснув коня батогом, і віз, поскрипуючи, рушив швидше. Пальма на верхівці меблевої піраміди захиталася сильніше; жінка, що сиділа позаду з білявою дівчинкою під боком незадоволено глянула на Ніну. В очах були одночасно злість, і страх, і якась наче несамовитість.
— Ми повинні поговорити з пані Евою, — сказала Ніна, коли Тамара долучилася до неї. — Переконаймо її, що завтра конче треба залишитися до тринадцятої години.
Коли вони повернулися до пансіонату, там не було ані хлопців, ані пані Еви.
— Пані Вишневська повернеться після восьмої, — коротко поінформувала їх господиня. — Не казала, куди йде, сказала лише нагадати, щоб ви не надто довго затримувалися у тих своїх нових знайомих.
Обличчя Ніни видовжилося, але Тамара поплескала її по спині.
— Поговоримо з нею після вечірки.
За півгодини з’явилися хлопці. Хуберт із порогу хитав головою, а Яцек заявив, що в будинку за зеленим парканом нікого немає.
Ніну дедалі більше дратувала ця схема. Там нікого немає, тут не відчиняють двері, і ніхто з ними не хоче розмовляти. Немов усе місто змовилося проти чужих.
Вони вдяглися доволі елегантно, принаймні настільки елегантно, наскільки вдалося. Ніна надягнула сукню і зачесалася так, щоб прикрити рубець на лобі. Тамара пройшлася гребінцем по волоссю, а потім, незадоволена ефектом, розкувойдила чуприну, утворивши на голові такий собі художній безлад.
Янек та Сташек мешкали на півдні Вовчих Долів, у двоповерховій віллі, оточеній невеличким садом. Як сповістила Тамара, батько хлопців був лікарем і єдиним на все місто фахівцем із сердечних хвороб.
«Заможна родина», — так вирішила Ніна, коли вони входили до зали, повної довоєнного кришталю, із картинами, що висіли на стінах. На підлозі лежав товстий килим, що тлумив кроки, і дубові меблі блищали-полискували у світлі ламп.
Господиня будинку принесла на таці порізану шарлотку — та ще не встигла охолонути — та чайник чаю. Позичила всім хороших розваг і одразу попрощалася, бо вони удвох із чоловіком йшли на бридж до знайомих і мали повернутися пізно ввечері.
Молодь залишилася сама.
Усього в залі їх було восьмеро: четвірка чужих та четвірка місцевих. Іза та Хуберт одразу всілися на канапі та занурилися в тиху розмову; браття Янек та Сташек, схожі один на одного, наче близнюки, незважаючи на різницю у віці, одразу почали крутитися навколо Тамари, і Яцек, трохи повагавшись, долучився до них. Тож Ніні залишилося товариство рудого хлопця, який був трохи худорлявий, але цілком симпатичний, він представився як Бартек.
Хтось поставив на програвач пластинку, й залою полинула тиха джазова музика.
— Хочеш рому до чаю? — запитав Бартек.
— Так… вірніше ні, — Ніна заплуталася. — Може, трохи.
— Скільки тобі років?
— Чотирнадцять.
— А на вигляд — дванадцять, — оцінив її хлопець критичним поглядом.
— Неправда… — вона не стала продовжувати, бо мусила б довго все пояснювати, мовляв, у мене дитяче обличчя, але останнім часом виросли груди, а в різних місцях я округлилася. Ясна річ, говорити щось таке їй не дозволяла скромність.
— І нехай, — Бартек зітхнув. — Хіба нічого тобі не станеться, як вип’єш.
Ром зіпсував чаю весь смак, але Ніна мужньо зробила другий ковток, намагаючись не кривитися.
— І як, добрий? — запитав Бартек.
— Так, — вона зрозуміла, що їй зараз можуть налити ще, і швидко виправилася. — Хоча радше ні.
Бартек захихотів, а дівчина почервоніла. Поряд Тамара фліртувала із трьома хлопцями одночасно. Не говорила нічого надто розумного чи дотепного, але вони все одно слухали, як причаровані. «Може, це проблема віку», — вирішила Ніна. Імовірно, коли їй буде п’ятнадцять років, то і вона так навчиться.