Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 43)

— Цікаво, про що ти думаєш, — Бартек зацікавлено дивився на неї.

— Думаю, що треба подорослішати, — раптом її потягнуло на відвертість. — Ну, знаєш, як героїня «Ребеки», яка хотіла мати тридцять років та перли. Особисто мені вистачить двадцяти, та й на перлах я не наполягаю. Ну і ще думаю про того чоловіка, який вбив свою першу дружину[14]. Сподіваюся, що він не йде, ну, так би мовити, в комплекті.

Хлопець заблимав.

— І гадки не маю, про що ти говориш.

— Таке інколи трапляється, — Ніна зітхнула, краєм ока помічаючи Янека, який виходив із зали. В одній руці він ніс тарілку з тістечком, в іншій — склянку з чаєм.

— Звідки в тебе той шрам на лобі? — Бартек змінив тему.

— Зомліла та вдарилася головою об стіл, — вона подумала, що якщо тепер не поверне втрачених балів, то не зробить це вже ніколи. — Коли оглядала мертв’яка у підвалі. Там було дуже темно, а він уже охолов. Маю на увазі — труп убитого.

Хлопець розгублено витріщився на неї.

— Ти забавна, — визнав. А потім втік до веселої групки біля каміну. Ніна залишилася сама, розуміючи, що щось, мабуть, пішло не так.

Сташек трохи притушив світло, і в залі запанувала напівтемрява. Іза та Хуберт кинулися одне до одного, ніби тільки на це й чекали, та почали цілуватися. Тамара потанцювала з Янеком, потім із Бартеком та Сташеком. «Дуже справедливо», — подумалося Ніні.

Бартек відчинив двері на терасу, бо в салоні стало трохи задушливо, і дівчина вислизнула назовні. На терасу вистрибнув кіт, очі його блищали зеленим у темряві ночі, що швидко надходила.

— Киць-киць, — вона простягнула руку. — Підеш до мене, малий?

Кіт потерся об її долоню, та коли вона спробувала його погладити, втік у засніжений сад. Ліхтар перед будинком освітлював шматок дороги та сосну, що росла біля паркану; у жовтому світлі вирували сніжинки. Скрипнула хвіртка, й Ніна почула дівочий сміх, а потім дверний дзвінок.

Заявилися нові гості. Вона знала, що повинна повернутися до залу, але їй було добре і тут, на відкритому повітрі. У товстому светрі вона навіть не відчувала холоду. Влаштувалася у садовому кріслі та кілька разів глибоко вдихнула. Може, пані Ева дозволить себе переконати залишитися до тринадцятої години, а може, вони виїдуть завтра з самого ранку й ніколи не дізнаються, що ж воно за біда з тими коровами, кімнатами та перемінливим лісом.

Вона саме готувала переконливі аргументи для опікунки, коли двері за її спиною відчинилися і на терасу впала товста тінь.

— Ти не підеш всередину? — запитав Яцек.

— За хвилину, — буркнула вона.

Він сів поряд. Обличчя мав невиразне, трохи заклопотане і дещо сумовите.

— Що сталося?

— Прийшла нова дівчина, Марта, і я намагався з нею поговорити…

— І що?

— Вона мене відшила, — визнав він неохоче.

— А що ти їй сказав?

— Запитав, чи любить вона клеїти моделі кораблів. Що, вважаєш, це погана тема?

— Навіть не знаю, що сказати. Якщо дівчина цікавиться морем, то, звісно, непогана.

Кіт знову вийшов на терасу, а Яцек нахилився, приманюючи його до себе.

— А яка тема була б кращою? — запитав, не дивлячись у бік Ніни. — Як на тебе.

— І гадки не маю, кажу ж. До мене нечасто залицяються.

— Ну, ти ж розумієш, про що я. Що ти хотіла б почути від хлопця, якби той намагався до тебе залицятися?

— Я б узагалі не бажала б нічого чути. Кохання має спалахнути несподівано, під час двобою на піратському кораблі, у вогні битви, на чорних конях, що мчать темної ночі битим шляхом.

Яцек озирнувся, блимаючи, а кіт знову втік назад до кущів.

— Я й справді сподіваюся, що ти — виняток. Інакше мені капець.

Ніна зітхнула та встала зі стільця. Тільки тепер відчула, що їй стає холодно.

— Ходімо, а то замерзнемо, — сказала.

Яцек піднявся.

— Той корабель і коні — обов’язково разом, чи можна й окремо? — запитав ще невпевнено, хмурячись.

— Можна окремо, — дозволила вона, а тоді штовхнула засклені двері.

Коли увійшла до залу, виявила дві речі. Янек знову кудись завіявся, але цього разу з тарілкою, повною бутербродів. А головне, під каміном у товаристві опецькуватої блондинки стояло двоє хлопців, яких Ніна пам’ятала з озера. Один високий, прищавий та дуже худий і другий, що був низьким, але широким у плечах.

— Це точно вони, — сказала Ніна нервовим шепотом, коли їй вдалося відтягнути Тамару в куток зали. Яцек теж стояв поряд, і тільки Хуберт, приклеєний до Ізи, поки що перебував поза зоною досяжності. — І не кажіть мені, що я помилилася або щось таке.

— Та я тобі вірю, — буркнула Тамара. — Питання — що нам із цим робити.

— Ви зустрічалися раніше?

— Двічі. Той прищавий — це Кароль, а низького звати Олек. Ми вже з ними розмовляли, ніби нормальні хлопці. Так нам здалося…

— А чи не було хлопця з такими дивними блідими вусами? І ще такого товстуна?

— Вусатий напевне Казек, про товстуна нічого не знаю. Але вони — одна компанія.

— Вони справді побили хлопця на озері? — наївно запитав Яцек. — Марта теж там була?

Ніна похитала головою. Хотіла ще додати, аби Яцек не переймався щодо своєї дівчини, аж тут підійшов до них Сташек.

— Про що ви так шепочетеся? — запитав весело. Очі в нього блищали напевне від чергової склянки чаю з ромом.

Тамара знайшла в собі сміливість швидше за інших, аби голосно та виразно промовити те, про що вся їхня трійця думала:

— Оце думаємо над тим, що тут роблять люди, які катують слабших.

Бартек та Марта, які досі танцювали посеред кімнати, зупинилися та невпевнено глянули на дівчину, Хуберт нарешті відірвався від Ізи та підійшов до друзів. Хтось увімкнув світло. З програвача все ще лилися джазові мелодії, але ніхто вже не слухав музику.

Кароль та Олек дивилися на Ніну з виразною злістю. Тамара стиснула плече подруги, Яцек зробив крок уперед, готовий затулити її широкими грудьми.

— Ми казали, щоб ти не втручалася, — відізвався нарешті Кароль. — Гадаєш, що твоя сила тобі допоможе?

Залою розлягся нервовий шепіт. Хтось врешті вимкнув програвач, і музика обірвалася.

Кароль оглянув публіку тріумфальним поглядом.

— А ви і не підозрювали? Ця дівчина може підірвати увесь цей будинок, якщо тільки захоче. Отак!

Ніна розгубилася. Вона якраз хотіла викрити зло, а тепер її саму в чомусь підозрюють! Це було вкрай неприємно.

— Це все дурниці. Моя сила… Та годі про це. Я б ніколи такого не зробила! На відміну від вас я не кривджу людей!

— Ми лише хотіли провчити його.

— Та ви побили його мало не до смерті!

Хуберт, який стояв поряд, неспокійно ворухнувся. Погляд він мав дещо мутний, але, схоже, потроху приходив до тями.

— Ніна, а ти не замислювалася, чи вони випадково… Я не хочу сказати, що вони мають рацію, бо, вочевидь, не повинні були нікого бити, але, може, цей твій Марчін також не така вже біла овечка?

— Справді, ти й сама колись говорила, що не буває нічого чорно-білого, — додала Тамара, а Яцек поспішно відвів погляд.

Дівчина почервоніла. Чому всі знову налаштовані проти неї?

— Марчін дуже милий, — сказала вона твердо. — Він не може зробити нічого поганого.

Десь глибоко в її голові виник сумнів, бо вона ж його не знала досить добре. Інколи дійсно здавалося, що хлопець щось від неї приховує. Але не могла повірити, що він теж міг бути винуватий. Просто не могла. Перед очима все ще стояло його закривавлене обличчя. Вона ж його врятувала, а той, кого рятують, не може виявитися поганцем.