Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 44)
Ні — і все тут!
Вона відкрила рота, аби захистити Марчіна, коли до зали увійшов Янек. Руки мав порожні, а Ніна нарешті склала два та два. Може, вона й була впертою, може, й не уміла фліртувати, а інколи налаштовувала проти себе людей, але вміла відчувати таємниці.
— Що діється? — Янек затримався на порозі та непевно глянув на інших. — Я вийшов лише на хвилинку…
— Ви тримаєте його десь тут, еге ж? — Ніна перебила його. — Ви ув’язнили Марчіна і тепер годуєте його тістечками та канапками і…
— Ніна, а ти не перегинаєш? — нервово відізвався Яцек, а Олек одночасно запитав:
— Це ти про що?
— Я готова закладатися, що Марчін знаходиться тут, зачинений десь нагорі.
— Та ти хвора, — презирливо заявив Кароль. — От просто клепки в тебе не вистачає.
— Авжеж, а побити когось до крові — це ознака психічного здоров’я!
— Тебе повинні забрати до божевільні!
— А вас — до в’язниці!
Тепер уже всі кричали одне на одного. Кароль рушив у бік Ніни, але Хуберт відсунув дівчину під стіну й встав між нею та хлопцем.
— Навіть не думай про це, — вицідив крізь зціплені зуби, а над його простягнутою уперед долонею затанцював вогник. — Я також маю силу.
Ніна заплющила очі. Їй було душно, звідусіль напирали люди. «Я хочу забратися звідси», — подумала вона, відчуваючи, як її охоплює паніка. Вона дихала все важче, а сила шаліла в її венах. Хотіла, аби сніг нарешті припинився. Перш ніж станеться щось страшне.
Тамара на когось кричала, Іза розплакалася та притулилася до плеча Хуберта, хтось почав її втішати, доволі безсенсово повторюючи, що все буде добре.
І тоді Ніна почула ритмічне поскрипування, що доносилося з-за дверей. Раз, два, три, чотири. Перерва, а потім знову: одне скрипіння, друге, третє.
Хтось йшов дерев’яними сходами, що вели на другий поверх.
Кроки раптом стихли, наче незнайомець наслухався, що відбувається в залі. А потім двері відчинилися, коли їх рішуче штовхнули ззовні, й на порозі встала висока, плечиста постать, з обличчям, мало не повністю закритим каптуром куртки.
Скандал згас, немов хтось витягнув штепсель із розетки. Тепер всі дивилися на чоловіка в каптурі. «Чи, скоріше, на хлопця», — виправилася подумки Ніна, бо не мала сумнівів, що це — Віктор. У ньому було щось вельми харизматичне: навіть тепер, коли він стояв посеред салону із закритим обличчям, відчувалося, що він притягує до себе погляди, як магніт.
Хлопець потягнувся до капюшона та зняв його повільним, завченим рухом.
Ніна завмерла. Усім теж ніби перехопило в горлі, хоча більшість осіб, які зібралися в залі, мали вже бачити це обличчя раніше.
Віктор не був бридкий чи скалічений. Навпаки, він був майже приголомшливо гарний. Не милий чи навіть симпатичний, а гарний. Мав волосся, що полискувало у світлі лампи, мов золото, очі — прозоріші за морську воду в якійсь екзотичній країні, правильні риси обличчя, чисту шкіру, вуста кольору малини і… Ніна відчула, що просто повинна припинити витріщатися, але була не в змозі. Досконалість Віктора шпетив лише синець під правим оком, але навіть він лише підкреслював вроду хлопця.
«Дихай», — нагадала вона сама собі.
— Ти Обраний, — сказала вона, коли їй вже вдалося видобути з себе голос.
Одразу багато фактів встали на своє місце. Віктор, який пішов до лісу й повернувся іншою людиною. Янголи, які змінюють людей на Обраних, красивіших, сильніших та мудріших за пересічних громадян. Іноді зміни були такі значні, що Обраного не впізнавали рідні, тож і не дивно, що пані Міхайло не прийняла нового Віктора. Для неї старий Віктор, її син, помер, а його місце зайняв узурпатор.
Ніна здогадалася б про це значно раніше, якби не її розмова з Марчіном.
— Він сказав, що ти бридкий, — пробурмотіла доволі дурнувату претензію.
Віктор ледь усміхнувся, а дівчині знову довелося змагатися з диханням та з шаленим стукотом серця.
— Якщо ти маєш на увазі Марчіна, то в нього свої причини недолюблювати мене.
— Але ж ти носиш каптур, — у голосі Яцека звучала та сама дурнувата претензія.
— Авжеж, бо люди на мене витріщаються так, наче я якесь диво. А дехто вважає мене за диявола та кидає камінням, — він підняв руку та обережно торкнувся до синця під оком.
— Ми думали, що ти живеш у хаті біля млина, — цього разу заговорила Тамара.
— Я там мешкав до холодів, а потім прийшов сюди, і батьки Янека та Сташека дозволили залишитися мені на цю останню ніч. А коли я довідався, що приходять гості, то вирішив почекати на другому поверсі. Як я й казав, люди реагують на мене по-різному, тож я волів би не ризикувати.
— Ми залишили тобі записку, — згадала Ніна.
— Знаю, але я вирішив, що нам все одно нема чого сказати одне одному. Я можу лише вибачитися за них, — він кивнув у бік Кароля та Олека. — Якби я був на тому озері, нічого б того не сталося. Це гарні хлопці, от тільки інколи їх геть заносить, тому я намагаюся за ними приглядати.
Бити до крові, як вже Ніна казала, навряд чи було ознакою «гарних хлопців», але дівчина вирішила помовчати, аби знов не розгорілася сварка. Зосередилася на словах, які раніше встигли привернути її увагу.
— Що значить — «на останню ніч»? — запитала вона недовірливо.
У залі знову запанувало мовчання, але цього разу в ньому відчувалася не напруга, а таке собі… зніяковіння?
— Завтра нас тут не буде, — сказав нарешті Сташек. — Ми вже спаковані, виїжджаємо вранці. Ми не говорили вам, бо ви б одразу почали розпитувати. Зрештою, ви ж також завтра повертаєтеся до себе. Тільки Бартек та Марта залишаються, бо батьки так їм наказали. І Віктор.
— Я вважаю це своїм обов’язком, — заявив красень.
— Я залишаюся зовсім не через батьків, — запротестував Бартек. — Це насправді…
— Так, ми знаємо, — перервав його Сташек. — Тобі це подобалося з самого початку.
Ніна в розпачі прикрила очі.
— Чудово, в такому разі хтось буде такий ласкавий, щоб пояснити мені, що тут, власне, відбувається?
Але всі місцеві як у рота води набрали. Янек знову налив собі рому, Олек витріщався на власні ноги, а Бартек дивився на склянку з-під чаю, ніби сподівався знайти відповідь у чаїнках.
— Ми ж можемо їм сказати, ні? — Сташек перший перервав мовчанку.
Всі мов по команді глянули на Віктора, який стенув плечима.
— Я не можу завжди за вас все вирішувати. Самі якось вже.
— Я за те, щоб їм сказати, — невпевнено відізвався Сташек. — Вони ж і так чимало знають. Може, вирішать залишитися, а в разі чого янголи дадуть із ними раду.
Іза, Янек та Кароль кивнули. Бартек щось пробурмотів, наче погодився, — неохоче, але погодився. Тільки Олек стояв осторонь, стиснувши губи.
— Я проти, — сказав нарешті. — І знаєте чому?
Ніхто не знав.
— Бо вони комуністи. Кляті комуністичні свині.
Сташек розтулив рота й одразу стулив. Олек оглянув усіх.
— Цього вони також вам не сказали, еге ж? Але я поговорив собі з Марчіном…
— За допомогою кулака? — не витримала Ніна.
Хлопець скривився, але відповів на диво спокійно.
— Ні, не за допомогою кулака. Я знову вимагав, щоб він узявся за розум. Нічого з цього не вийшло, але він прохопився, що жінка, із якою оці живуть, — він кивнув на четвірку друзів, — є агенткою. Вона начебто їхня тітка або якось так. І вона також вчить їх на агентів. Якщо ми їм розповімо, то завтра вся СБ буде у нас на голові.
Ніна роззирнулася: тепер навколо самі недовірливі, підозрілі й навіть ворожі обличчя. Навіть Іза трохи відсунулася від Хуберта.
Вони всі знають, що діється в місті, подумалося Ніні. Від самого початку знали. Не можуть домовитися, це добре чи погано — те, що тут відбувається, але перед чужими все одно триматимуть рота на гачку. Особливо якщо чужі — комуністи.
— Думаю, саме час вам піти, — сказав Віктор своїм оксамитним голосом.
Вони не могли з ним не погодитися.
— Повертаємося до пансіонату? — запитала Тамара. Вони вже повернули на вуличку, що вела до центру Вовчих Долів.
Дорогу освітлювали довоєнні газові ліхтарі, що стояли через кожні двадцять метрів. Але Яцек все одно витягнув із кишені ліхтарик та бавився ним, змінюючи світло на зелене й знову на червоне. В зеленому світлі вони здавалися важко хворими, а в червоному — групою перемазаних кров’ю вампірів. Сніг нарешті вщух, і Ніна відчула полегшення: хай там що станеться надвечір, вона принаймні нікого вже не скривдить.
— Я йду до палацу, — сказала. — Один із вас може піти зі мною, якщо захоче.