Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 46)

— Доволі непогано. Ти справді не хочеш?

— Ні, дякую. Після того рому…

Вона замовкла, бо музика раптом стихла, а ведучий на подіумі (той самий чоловік із злодійським обличчям, карикатуру на якого вона бачила в газеті) вдарив у гонг — раз, другий… Пари зупинилися посеред танцю, вщухли розмови, і всі повернулися до подіуму.

— Пані та панове, — гучним голосом почав ведучий. — Настала пора найважливішої справи для нашого вечора. Прошу вас розступитися і зробити прохід.

Всі слухняно відступили до стін, утворивши посеред бальної зали широкий вільний прохід. Ніна стримала дихання, в очах Яцека відобразився неспокій.

— Що воно…

— Ш-ш-ш, — старий чоловік, що стояв поруч, приклав палець до губ, і хлопець слухняно замовк.

За мить вони почули звук кроків. Туп, туп, туп. Ніна ковтнула слину, відчуваючи, як зсередини її починає палити жар.

Туп, туп, туп — важкі, мірні звуки, наче сходами марширував загін солдатів.

Туп.

За мить вона побачила їх у дверях зали: шестеро високих, плечистих чоловіків, і вони несли на плечах велику дерев’яну скриню, що трохи нагадувала труну.

Вони пройшли залом і зупинилися перед помостом. Ніна нарешті наважилася вдихнути, але одразу знову стримала дихання, бо чоловіки зняли скриню з плечей: дуже обережно, немов боялися пошкодити її вміст — та поставили сторчма. Тільки тепер дівчина помітила, що передня стінка скрині — це замкнені двері.

Ведучий витягнув із кишені ключ, сунув його до замку та прокрутив. Клацнув замок, а по залі пронісся гомін. На коротку жахливу мить Ніна думала, що зі скрині щось вистрибне (потвора, авжеж, неодмінно потвора), але… нічого особливого не сталося. Ведучий заплескав у долоні.

— Пані та панове, — промовив він так само рішуче. — Прошу, ставайте у чергу.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

де Ніна проводить розтин

— Що тут діється?

Сонний Яцек стояв на порозі, а за ним — пес: був нашорошений та ричав.

— Що воно? — слабким голосом запитав хлопець. — Воно… мертве? Тіло?

— Мертве, — дівчина нарешті зуміла промовити хоча б щось.

— Це те… те, про що я думаю?

— Ага.

— Звідки вона… Звідки…

— Звідки вона взялася? — в Ніни було більше часу, аби звикнути до виду лежачого на підлозі тіла, тепер вона думала ясніше, ніж хлопець. — Гадки не маю, але сподіваюся, що Марчін нам пояснить.

Вона випхнула Яцека з кімнати та зачинила двері. Пес гавкнув знову, загарчав та плигнув на двері, але Ніна вже встигла прокрутити ключ.

— Що ви там робите? — донісся з боку кухні голос Марчіна, а за мить і сам хлопець, розчухраний і все ще блідий, вийшов у передпокій. Завмер, побачивши собаку, який плигав на двері, потім перевів погляд на ключ у руці Ніни та поблід ще більше.

— Ми знайшли твою потвору, — сказала вона тихо. — Можеш пояснити, звідки вона взялася в кімнаті, яку ти від нас зачинив?

Він сперся об одвірок, наче ледь зберігаючи рівновагу, але вигляд мав гордовитий, без сліду провини. Наче хлопець, із яким вона розмовляла нещодавно, кудись щез, і на його місці відтепер — геть інша людина. Або наче Марчін перейшов якусь межу, з-за якої вже немає повернення.

— По-перше, потвора не моя. По-друге, я не мушу вам нічого пояснювати, зрозуміло? Може, це я її вбив, а може, вона сама здохла. Може, я зачинив кімнату, бо не хотів, щоб ви втекли перш ніж мені не допоможете. А може, я від самого початку знав, що ви лише ставитимете свої дурнуваті запитання, й намагався цього уникнути. Яка різниця? Ви ж усе одно мені не повірите. Я повертаюся до ліжка, а ви собі робіть, що знаєте. Ходімо, Алексе, поспимо ще трохи.

— Ти йому віриш? — запитав Яцек, коли за підлітком і собакою зачинилися двері.

— Не знаю, — Ніна потерла лоба. Виникло враження, що з того моменту, як вони зустріли Марчіна, вона безперестанно кружляє, і це якесь прокляте коло — брехні та напівправди. — У певному сенсі так, можна повірити, що він зачинив двері, бо злякався, що коли ми увійдемо до цієї кімнати, то здимімо, кинувши його самого. Але я ні за що не повірю, що це він її вбив.

— Чому? Адже він поранений, ні? Вона могла на нього напасти, а він боронився і…

— І як би він її подолав? Голіруч?

— А якщо й так? Що ми власне про нього знаємо. Ти розумна, я — зграбний, то, може, Марчін здатен перемагати потвор? Ми ж і не такі речі бачили.

Ніна завагалася. Не хотіла цього робити, насправді — дуже не хотіла, але таки крутнула ключа та відчинила двері. Яцек позеленішав.

— Що ти…

— Хочу зробити щось схоже на розтин, — сказала. — Якщо її хтось вбив, то повинні залишитися якісь сліди, ні?

— Ти з глузду з’їхала? Це ж клята потвора з космосу, навіщо робити їй розтин? І що воно взагалі таке?

— Хочу просто оглянути її, нічого більше. Ти зі мною?

Вона думала, Яцек зараз розплачеться, але той неохоче кивнув, і вони обоє увійшли до кімнати.

При денному світлі потвора вже не здавалася такою страшною, як тоді, у напівмороці, але все одно наводила жах. Ніна присіла та торкнулася чорних мов смола шкіряних крил. Ті були холодні, ніби трохи слизькі. Вона здригнулася, провела долонями по озброєних пазурами лапах та обережно торкнулася рогів, що виростали з потужного бичачого черепа.

— От паскудство, — скривився Яцек.

— Допоможи мені її перекинути.

Труп і справді був паскудним на вигляд, але Ніна, на свій подив, досі не зомліла. Може, тому, що ніде не було помітно відкритих ран чи крові.

Покректуючи, вони перекинули мертву потвору на живіт, і дівчина почала вивчати спину, вкриту шишкуватими наростами. Нібито жодної відкритої рани. Вона шукала щось таке, схоже на синець у людини, але шкіра мала одноманітний темно-червоний колір зіпсованого м’яса. Ніна похмуро труснула головою, а Яцек обережно принюхався.

— Не смердить, — сказав із здивуванням. — Уважаєш, вона лежить тут знедавна?

— Або не розкладається, як тіло людини.

В очах хлопця блиснула зацікавленість.

— Може, вона інакше збудована? Ну, знаєш, на Землі всі організми мають у собі вуглець, то у неї, мабуть, щось інше, якщо вже вона з космосу?

Ніну не дуже цікавив вуглець, принаймні не зараз. Вона встала, машинально піднявши з підлоги чорно-білі малюнки.

— Ходімо, — сказала. — Поговоримо назовні.

— І які висновки ти зробила з того розтину? — запитав Яцек, коли вони зачинили за собою двері.

— Не бачу жодних фізичних слідів нападу. Тож або Марчін вбив її якимсь дивним чином, або ж вона подохла сама, хоча в такому випадку я б справді хотіла знати, чому для цього вона обрала цю кімнату…

— Або ми чогось не помітили, бо геть нічого не знаємо про життя потвор.

Хлопець мав рацію, вона визнала це, хоч і не дуже охоче.

— Добре, з мене вже досить, — Яцек широко позіхнув. — Спробую ще трохи поспати, бо ж ми сьогодні тікаємо. Йдеш?

Вона мовчки, але завзято похитала головою. Хлопець протер очі.

— У чому справа? Ти не довіряєш Марчінові? От добре, і не треба йому довіряти. Досить і того, що ми витримаємо з ним іще пару годин. До того ж, навіть якщо він бреше, що з того? Він поранений і слабкий, з ним і п’ятирічна дитина впорається. Ти дійсно вважаєш, що він має намір кинутися на нас із ножем чи щось таке?

Ніна надалі уперто хитала головою.

— Йдеться про те, що сказав Лис, так? — Яцек стиснув губи. — Ти йому віриш?

— Не про те, — відповіла вона, хоча насправді йшлося і про це також. — Просто… Слухай, тобі не здається, що треба знайти янгола?

— Навіщо? За пару годин нас тут усе одно не буде. Врешті-решт, роби як знаєш. Є бажання лазити по тому холоді — твоя справа.

Він розвернувся, пішов до спальні й прикрив за собою двері, як раніше зробив це і Марчін. Ніна залишилася сама.

Вона глянула на чорно-білі замальовки, які все ще тримала в руках. Переважно то були зображення міста: костел, базар чи кав’ярні, але був також і портрет. Двоє хлопців, дуже близько один від одного, мало не торкаючись головами, сидять на канапі. Один з них, без сумніву, був Марчін, але іншого Ніна не впізнала, хоча обличчя здалося їй трохи знайомим.

Невже Віктор?

Вона відклала замальовку на комод у передпокої. І гадки не мала, хто її зробив. Хтось з родини Пєтшицьких? Чи якийсь безіменний постоялець? Марчін згадував, що його батьки інколи здавали гостям кімнату.