Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 48)
Нарешті зупинилася перед хлопцем та зігнулася навпіл, змагаючись із гострим болем в боці.
— Боже, Ніно, що сталося?
— Марчін… у квартирі?
— Ні, я саме хотів тобі про це сказати. Марчін десь завіявся, разом із собакою. Я на пару хвилинок задрімав, а коли розплющив очі, їх уже слід прохолов. А Лис знову вийшов на зв’язок і начебто вони будуть десь за пів години. Вертолітом, можеш собі уявити? Тому я пішов шукати Марчіна, хоча Лис і так, напевне…
— Ми повинні… його знайти… миттю…
— Чому? Я вважав…
— Бо лише він знає, як вижити, — Ніна нарешті перевела дихання. — Чуєш цей звук?
Яцек нахмурився.
— Наче… наче щось горить? — запитав невпевнено. — Знову пожежа?
— Це Руйнувач. Чотири метри заввишки та палаючий меч і… і завдання знищити все місто. Випалити його до голої землі, щоб і сліду не було, уявляєш?
У міру того, як вона говорила, обличчя хлопця блідло все сильніше, переходячи від недовіри до страху та шоку. Ніна свій шок уже подолала, тепер відчувала розпач. Час минав, їм залишилося — якщо вона добре порахувала — десь хвилин двадцять.
— І лише Марчін знає, як його зупинити?
— Як від нього втекти, а не зупинити. Все одно. Ми повинні знайти Марчіна.
— Може, підемо його слідами? — запропонував Яцек.
Вона кивнула. Кращої ідеї все одно не мали.
Досить швидко вони знайшли свіжі відбитки, що вели вбік від витоптаного перед входом до кам’яниці місця, та пішли тими слідами. Дівчина не мала вже сили бігти, але принаймні намагалася йти так швидко, як дозволяв глибокий сніг. Яцек, який відпочив та ще й був спритніший, давав собі раду набагато краще, але й він мовчав, ощаджаючи сили. Чи, може, просто не мав чого сказати в цій ситуації.
Сліди вели на північ, а Ніна все чіткіше розуміла, що вони не наздоженуть Марчіна та собаку: хлопець хоч і був ослаблений, але мав перевагу принаймні у п’ятнадцять хвилин.
— Йде до центру, — сказав Яцек. — Навіщо…
— Чекай, — вона різко зупинилася. — Дай мені хвилинку. Я маю подумати.
— Але…
— Тихо!
Він слухняно замовкнув і лише споглядав великими очима на дівчину. Ніна сховала обличчя в долонях. Куди Марчін прямував?
Не до костелу, бо вони б зустрілися по дорозі.
Тоді, може, на ринок? Але навіщо йому було туди йти?
Йдеться не про саму ринкову площу, усвідомила вона раптом.
Йдеться про палац, про те крило, яке залишилося стояти. Про бальну залу.
— Він мені сказав, — вона відвела руки від обличчя. — Насправді, він мені сказав, як ми можемо вижити. От тільки це вже нічого не дасть, пізно. Ми не встигнемо добігти до палацу, — вона всілася на сніг, відчувши, що сил не залишилося. — Вірніше, ти можеш встигнути, якщо поквапишся. А я — ні. Йди та сховайся в бальній залі. Там ти будеш у безпеці.
— Ніно…
— Залиш мене. В тебе мало часу. Він наближається.
Вона заплющила очі, а потім ще й заткнула вуха, щоб не чути вогненний шторм, який щомиті наближався, пожираючи місто. Авжеж, це не був справжній вогонь, не було полум’я й диму, не було тріснутого від жару каміння. Місто просто зникало, кам’яниці падали під ударами меча, наче збіжжя під косою, перетворюючись на попіл. Може, це не найгірша смерть, подумалося їй. Напевне краще, аніж згоріти.
Може, не буде надто боляче. Якщо їй трохи пощастить.
— Вставай, — Яцек схопив її за плече та струсонув.
— Ти досі тут? — Ніна розплющила очі. — Я казала тобі…
— Хай там що, але я не маю наміру тебе залишати. Вставай, підемо разом.
— Я не змо…
— Не до палацу. Підемо на дах, усе одно який. Може, вертоліт зуміє забрати нас звідти. Ну ж бо, ворушися. Він от-от буде тут.
Вона й гадки не мала, чи має Яцек на думці Руйнувача, чи, може, Лиса, і не хотіла над цим замислюватися. Раптом їй спала на думку одна ідея.
— Краще на вежу, — сказала, зводячись на ноги.
Вони бігли в бік костелу: Яцек — попереду, а Ніна — за кілька кроків позаду. Якимсь дивом вона знайшла в собі трохи сил і мчала, а тим часом її доганяли спогади. Вона дійсно згадувала все більше з того, що сталося. Бал у палаці, скриня, яку принесли сходами, та черга, що вилася до неї через всю залу…
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,
де Ніна вперше в житті декого лякає
Черга просувалася поволі. Приблизно що п’ять хвилин хтось заходив до скрині, а потім виходив і Ніна уважно придивлялася до них, чи не здаються наляканими або якось скривдженими — але нічого такого. Після скрині люди були ніби дещо приголомшеними, то й усе. Черга просунулася ще на пів метра. Ніна порахувала, скільки осіб попереду: вісім, ні, сім, бо високий сивоволосий чоловік увійшов до скрині.
Вона зиркнула на Яцека, мовляв, що тепер? Але той лише розгублено знизав плечима. Можна просто було вийти з черги, а відтак і залишити палац. Навряд чи їх затримають, але ж тоді Ніна втратить шанс узнати відповідь. Також можна було когось розпитати, що тут відбувається, але тоді вони видали б, що нічого не знають і їх могли викинути геть. Дівчина довго вагалася, але вирішила зайве не ризикувати, особливо взявши до уваги, що всі навколо нібито знали, що роблять.
Сивий чоловік вийшов, його місце в скрині зайняла присадкувата стара жіночка з капелюхом набакир.
Шестеро.
«Мабуть, не піду я до тієї клятої скрині, — вирішила Ніна. — Незалежно від того, що там є — або чого немає, — я туди не заходитиму».
Жінка в капелюшку набакир поступилася місцем молодій панянці, а та, перш ніж увійти, обійняла та розцілувала приятельку, що стояла за нею.
П’ятеро. Ніна відчула, ніби у неї підскочила температура. Офіціант у лівреї розносив закуски та келихи із шампанським, люди в черзі, здається, починали нудитися, бо чимдалі від скрині, тим більший стояв гомін.
— Я не можу туди увійти, — прошепотіла вона Яцеку.
— Чому? Може, завдяки цьому ми щось довідаємося.
— У мене клаустрофобія!
— А що воно таке?
— Мені погано у тісному, ще й зачиненому приміщенні!
— Думаєш, тебе можуть скривдити?
— Кажу, мені просто… просто мені стає в них погано, ясно? Я починаю душитися і… і… Та нехай йому. Я не маю наміру туди йти.
Троє. Цього разу до скрині увійшов худий блідий юнак, який чи не єдиний здавався наляканим. Зрештою пузань, що стояв за ним, аж увіпхнув юнака до скрині.
Вона панічно озирнулася на всі боки. Черга тягнулася ген за двері бальної зали. Ті, що стояли ближче до скрині, здавалися напруженими: нетерпляче переступали з ноги на ногу. Хто стояв трохи далі, ще були веселі, вони розмовляли в компаніях, ковтали шампанське. Ніна бачила в черзі знайомі обличчя, але нікого, кому б довіряла настільки, щоб запитати його, в чому тут справа. З тихих розмов вона інколи вихвачувала окремі слова: «зміна», «комуністи», «кращий світ», але надалі нічого з цього не розуміла.
Двоє.
Вона роздумувала, чи не пропустити поперед себе пару стареньких жінок — отже, отримала б кільканадцять додаткових хвилин, — коли Яцек штурхнув її ліктем у бік.
— Дивися. А то не мала Пєтшицьких?
Вона прослідкувала за його вказівним пальцем і помітила Кароліну. Дівчинка стояла з батьком, тулячи до грудей те, що здалеку здалося зошитом у потертій шкіряній оправі.
Серце Ніни забилося сильніше. Кароліна дивилася в її бік вперто і наче… із певним значенням? Не робила нічого, лише дивилася, але Ніна раптом зрозуміла, що дитина дивиться на неї не просто так. Мала намагається щось їй повідомити.
— Мені треба на хвилинку до туалету, — сказала Ніна голосно та виразно. — Попильнуйте мою чергу, я зараз повернуся.
Кілька осіб старшого віку глянуло на дівчину з незадоволенням: до війни голосно говорити про фізіологічні потреби вважалося нетактовним, але більше ніхто не звернув на те увагу, як вона й очікувала.
Вона зупинилася перед дверима бальної зали та зробила вигляд, що розглядає картину на стіні. На сходах сидів один з офіціантів у лівреї, розстебнутій під шиєю, і одна за одною куштував канапки з таці. Хлопцю виповнилося не більше, ніж років шістнадцять чи сімнадцять, тобто він не набагато старший за Ніну. Кидаючи до рота останню канапку, він підморгнув, а потім збіг на перший поверх. Ніна не дуже тямила в ресторанному сервісі, але була переконана, що офіціанти так поводитися не повинні. Скоріше за все, це був якийсь місцевий хлопець, якому пообіцяли пару злотих та можливість наїстися задарма, якщо він цілий вечір побігає в дивацькому вбранні і потягає таці.
З бальної зали вийшла Кароліна. Ніна схопила малу за плече і, перш ніж та встигла щось сказати, увіпхнула її до туалету. Потім прокрутила в замку ключ. Дівчинка досі дивилася тим дивним, інтенсивним і водночас значущим поглядом, наче намагалася пропалити у Ніни діру в лобі.