Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 49)
— Ти не можеш говорити, правда?
— Можу, — Кароліна все ще притискала до грудей зошит, який був зовсім не зошитом, а оправленим у шкіру нотатником.
— Але не про все, еге ж?
Дівчинка енергійно кивнула, а потім махнула руками, наче наслідувала птаха.
— Крила? — Ніна нахмурила брови. — Мабуть, янгол. Янгол зробив так, що ти не можеш говорити про деякі речі?
Ще один енергійний кивок.
— Саме тому ти зашивала рота лялькам: щоб показати, що магія не дозволяє тобі говорити, так?
Мала відкрила нотатник на одній з останніх сторінок та показала кольоровий малюнок песика.
— Так, йому ти також зашила писок, знаю. Ти отримала того песика від пані Міхайло, коли та позбувалася старих іграшок сина.
— А потім вона в мене його вкрала! — у голосі Кароліни чулося щире обурення.
— Це я теж знаю, — Ніна розсудливо оминула інформацію, що вкрадена іграшка мала послужити символом, аби поховати Віктора. — Можу подивитися на нотатник? Бач, він належав одному пану, який помер у лісі, й може, якщо я в нього подивлюся… Та годі про це, просто дай його мені. Лише на мить.
Мала стенула плечима та подала нотатник.
«Він насправді старий», — такою була перша думка дівчини, коли вона торкнулася витертої до лиску шкіри. Вона обережно відкрила обкладинку. Листки всередині були пожовклі, а де-не-де поплямовані, але малюнки залишилися досить виразними.
Малюнки, а не слова.
Оце сюрприз. Ніна сподівалася побачити звичайний щоденник, аж тут самі лише чорно-білі замальовки. І все це переважно зображення ратушної площі у Вовчих Долах. На задньому плані — будівля ратуші, на передньому — фонтан, трохи далі — шматок кам’яниці вісімнадцятого століття. Усе як насправді, але на сучасність це не дуже походило, швидше на якесь дуже давнє минуле. Коли автор робив замальовки, тоді у фігурки на фонтані ще не відламали руки, в кам’яниці розташовувався магазин екзотичних товарів, а не майстерня шевця, як нині. А перед ратушею завмерла запряжена парою коней елегантна бричка — такі їздили польськими шляхами задовго до війни.
Підпис під малюнком повідомляв: «Вовчі Доли, 1905».
Вона гортала далі. Кожна сторінка — чудова ілюстрація, якась сценка з життя міста років п’ятдесят тому. Було тут усе: фронтони будинків та види вулиць, звичайні квартири та кімнати палацу, одяг та кінні упряжки. Справжня історична хроніка Вовчих Долів. Чорно-білі замальовки закінчувалися десь на сотій сторінці, останні листки були заповнені дитячими кольоровими малюнками. Це не мало значення, бо Ніна вже все зрозуміла, і окремі елементи головоломки, які досі були хаотично змішані, тепер вклалися на свої місця.
— Дякую, — сказала вона, віддаючи записника.
— То ти забереш мене із собою? — запитала дівчинка.
— Послухай…
— Нікого вона не забере, — двері туалету різко відчинилися, і на порозі постав Януш Клімша. — Повертайся до батька.
— Але…
— Я сказав, що ти маєш повернутися до зали. Нумо, бігцем!
Мала пішла, похиливши голову, а на прощання кинула на Ніну жалісливий погляд.
Дівчина обурилася.
— Це дамська вбиральня, пане Клімша, — сказала вона рішуче. Хотіла, аби це прозвучало якомога твердіше, але голос тремтів від страху.
— Саме тому я б волів поговорити з тобою в іншому місці. Ходімо.
Вона не рухалася, і чоловік глибоко зітхнув.
— Я не знаю, що ти там про мене думаєш, але насправді я не маю наміру кривдити тебе. Просто конфіденційна розмова. До речі, твій приятель уже в тій кімнаті і, як можна побачити, досі живий і здоровий.
Ніна недовго вагалася. Чистий сміх було балакати посеред туалету і тікати теж було пізно, та й куди, навіщо? Натомість вона отримала шанс упевнитися у деяких своїх підозрах.
— Добре, я піду з вами. Але в разі чого…
— Ти маєш магічні сили, це вже всім відомо. Але тобі не доведеться ними користатися, обіцяю.
Клімша завів її до невеличкої, але затишної кімнати. Висока стеля, палаючий камін і низенький столик, оточений трьома глибокими кріслами. В одному з них сидів Яцек. Хлопець був ніби трохи знервованим та дещо наляканим, але ж цілий і здоровий.
— Прошу, — Климша вказав на порожнє крісло. — Я дозволив собі попросити одного з наших молодих помічників принести чай і тістечка. Оце, мабуть, і він.
Дивний орнітолог пішов до дверей і повернувся з повною тацею, яку поставив на столику. Яцек дивився на Ніну, і в його очах були самі лише знаки запитання. Дівчина похитала головою, наче говорила: «Не зараз, зачекай хвилинку».
— Пригощайтеся, — Клімша потер руки, сідаючи у крісло. — Це доволі непогане печиво, його спеціально привезли з Англії для сьогоднішньої вечірки.
— Ви й насправді приклали чимало зусиль, щоб її організувати, еге ж? — буркнула Ніна, потягнувшись за маленьким порцеляновим чайничком.
Клімша всміхнувся.
— Це особлива вечірка. Завтра найважливіша подія в історії Вовчих Долів. — Він нахилився вперед, очі його блищали. — Ви ж уже знаєте про те? А може, ні?
— Я нічого не знаю, — поспішно вліз Яцек, засовуючи у рота облите шоколадом тістечко. — Але вона напевне знає чимало. Я впізнаю цей вираз обличчя.
Чоловік перевів погляд на дівчину, яка відпила ковток чаю. Коли відставила чашку на столик, руки її трохи тремтіли.
— Я знаю, що ви не той, за кого себе видаєте.
— Справді? — чоловік звів брови. — І ким же я, по-твоєму, є?
— Константин Ригєль.
— Ах, — на обличчі старого з’явився вираз, якого Ніна не зрозуміла. Задоволення? Так, наче так. — І як ти до цього прийшла?
— Дякуючи нотатнику, який показала мені Кароліна. Ті замальовки дуже старі, але вже підлітком ви малювали в манері, схожій на нинішню. Я бачила в житті достатньо малюнків, аби розпізнати індивідуальний стиль. І ви були колись у Вовчих Долах, дуже давно. Поручник Лис нам говорив. Це місто… Це місто з якоїсь причини для вас важливе, бо ви малювали його дуже ретельно та зберегли нотатник через усі ці роки. Дві війни та й взагалі… А потім ви повернулися сюди…
— Щоб видавати себе за якусь пересічну людину?
— Не думаю, аби ви з самого початку мали таку мету. Думаю… Думаю, що ви їхали до Вовчих Долів, а дорогою з вами трапився нещасний випадок. При в’їзді до міста є місце, де стежка для пішоходів виходить на дорогу одразу за поворотом, там легко потрапити в аварію. Ми самі мало не задавили людину. Із вами сталося щось подібне. Той чоловік, Януш Клімша, потрапив вам під колеса, а ви зупинилися, як порядна людина, та посадили його до автівки. Хотіли відвезти його до лікарні, але Клімша помер дорогою, але перед смертю встиг сказати кілька слів про себе. Наприклад, що він орнітолог і що в нього немає родини. І тоді вам спало на думку помінятися з ним місцями. Ви були схожого віку, а ризик, що хтось почне приглядатися до фото у паспорті, не надто великий. І ви вирішили повернутися до міста анонімно, ніби інша людина.
— А що якби мене хтось упізнав?
Ніна похитала головою.
— Ви носите капелюх насуненим глибоко на лоба, піднімаєте комірець, а ще ж окуляри. І переважно сидите у себе вдома.
— І навіщо б мені це — щоб мене вважали іншою людиною?
Вона стенула плечима.
— Я здогадуюся, що через свої старі контакти ви знали про приїзд пані Еви. Вона вас не знала, тож ви не мали непокоїтися, що вона впізнає вас в обличчя. Хіба що вона дізналася б, що в містечку живе дехто Ригєль, тоді інша річ. В таких невеликих містечках плітки розходяться дуже швидко. Але так збіглося, що ви оселилися в тому ж самому пансіонаті: не знаю, може, ви розраховували, що ми зупинимося в палаці, а може, вирішили, що це не має особливого значення.
— Раніше я знімав кімнату в Пєтшицьких, — сказав Ригєль. — Але та кімната… скажемо так, вона була потрібна нам для іншої мети. А на номер у палаці в мене, на жаль, не вистачить коштів.
— У будь-якому разі, — Ніна, розігнавшись, ледве слухала чоловіка, — ви уникали спільних обідів та сніданків — на той випадок, якби пані Ева виявилася більш метикуватою, ніж ви вважали, й відчула у вас іншого агента. А ви від самого початку знали, хто вона така: про це легко здогадатися, якщо знаєш, що до міста має приїхати хтось, пов’язаний із СБ. Зрештою ви поділилися своїм знанням із Марчіном, а він сказав одному зі своїх… — дівчина завагалася, — …знайомих.
— І що мене зрадило? Лише малюнки?
— Різні дрібниці. Ви видаєте себе за орнітолога, але ходите лише містом, хоча більшість птахів живе в лісі. Й малюєте чомусь лише місто, а не тварин. Де ваш бінокль чи фотоапарат? А ваші черевики — геть несхоже на те, що ви лазите в хащах! І на похороні Клімши ви сказали, що померлий був самотнім, так само як і ви. Звідки вам про це відомо, якщо ви не зустрічалися раніше? І ви інколи дивно поводилися. Наприклад, тоді, в їдальні, йшлося вам не про спомини з дитинства — йшлося про те, аби довідатися, що саме ми тут дізналися. Ви з самого початку не хотіли визнати знайомство з Марчіном, бо це могло скерувати нас на слід того, що відбувається в місті, та коли ви побачили, що хлопці тягнуть його до лісу, то не мали іншого виходу, як прохати мене про допомогу.
— Хвилинку, — Яцек у відчаї замахав руками. — Звідки ти все це знаєш? Наприклад, про нещасний випадок на дорозі? Адже тебе там не було!
— Ні, але я до всього дійшла дедуктивним методом, — Ніна гордовито випрямилася. — Той міліціонер казав, що померлий мав такі серйозні травми, що їх не могла нанести жодна людина. Але ж машина — це дещо інше, так? Крім того, мені не давало спокою підпалене сидіння. Бо якщо хтось хоче знищити машину, аби ту не можна було розпізнати, то найперше він заходиться коло номерів, а вони були цілі. Палити сидіння має сенс лише якщо те, що хочеш приховати, знаходиться всередині автівки, а не ззовні.