Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 51)

Хлопець, здавалося, готовий був проголосити, що останні години він зовсім не слухав Ніну, але нічого не сказав. Йому забракло слів, бо в руках у Ригєля раптом виник невеличкий пістолет.

Ніна витріщилася на той, наче загіпнотизована, Яцек також поблід.

Він був у Ригєля увесь цей час у кишені, подумалося дівчині. А ми, як повні ідіоти, нічого не помітили.

У загустілій тиші голос чоловіка прозвучав ясно та виразно.

— Я не маю наміру вас пристрелити, якщо ви побоюєтеся цього. Зброя — про всяк випадок: раптом вам спаде на думку якась дурнувата ідея. Яцеку, не рухайся. Я знаю, що ти надзвичайно спритний, але навряд чи швидший за кулю. Тож пропоную поводитися пристойно. І ще мені відомо, що сила твоєї надто розумної подруги діє не завжди — лише тоді, коли дощить або сніжить, на сході сонця чи на заході. Лис пояснив мені. Але ніч обіцяє бути на диво погожою, а на ранок ми за вами прийдемо, тож я б на вашому місці сидів тихо і не робив отих дурниць. План такий: я вийду та крутну ключ у замку, а ви залишитеся тут на ніч. Наразі я вас не чіпатиму, бо в палаці надто багато людей, але вранці ви пройдете процедуру, ідентичну для всіх, хто покидає місто. Відтак повернетеся до пансіонату — і тоді забирайтеся геть звідси з вашою пані Евою якомога швидше того ж ранку.

Ригєль поволі відступив до дверей, не зводячи пістолета з полонених. Потім обережно простягнув руку назад, намацав ручку та натиснув. А потім вийшов і прокрутив ключ у замку з того боку.

— Тобі обов’язково було похвалятися?

Ніна розчахнула вікно, щоб ухопити трохи свіжого повітря. Так було набагато краще, клаустрофобія трохи відступила. Що аж ніяк не змінювало факту, що вони з Яцеком тепер у полоні.

Хлопець за її спиною аж бісився.

— Ти не могла хоча б раз у житті вдати з себе ідіотку?

— Удавати ідіота я залишу тим, у кого це виходить краще, — буркнула вона.

— Отже, це все моя провина? Ти ніби така розумна, але тобі не спало на думку, що коли ти все розповіси, то він нас не випустить?

— Тобі це також не спало на думку.

— Я не клятий детектив! Якби ти замість демонстрації своїх геніальних здібностей детектива трохи поворушила мізками, ми б зараз тут не стирчали.

Вона озирнулася.

— Ну, я перепрошую.

Яцек розширив очі: Ніна вибачалася? Його подиву не було меж.

— Я справді перепрошую, — дівчина зітхнула, — знаю, що похвалялася, і це було безглуздо. Задоволений?

Він неохоче кивнув.

— Може, спробуємо вилізти у вікно?

— Мені здається, що навряд чи, але можеш перевірити.

Яцек перегнувся через парапет, а Ніна знову згорнулася у кріслі. Знала, що побачить хлопець, коли погляне униз: пласку стіну висотою в кільканадцять метрів, без жодного виступу чи ринви, за яку можна було б схопитися. Ригєль усе розрахував, коли обирав це приміщення.

Яцек мовчки прикрив вікно та пішов до каміна. Вогонь потроху пригасав, а в кімнаті ставало холодно, тож він докинув кілька дровиняк.

— Ми могли б скрутити мотузку з простирадла та спуститися вниз, — зрештою сказав він.

— У нас немає простирадла.

— Ну тоді з чогось іншого. Наприклад, з нашого одягу. Якщо ти знімеш плаття…

— Либонь, у результаті цього плану ми залишимося не лише зачинені, але й голі. Або, що гірше, валятимемося голими внизу з поламаними ногами.

— То вигадай щось краще.

— Ми можемо спробувати кричати до людей і просити їх про допомогу. Ну, не зараз, а через певний час, коли бал закінчиться і всі підуть на вихід. Хоча більшість напевне все одно піде до тих великих дверей…

— Це не кращий варіант.

Вона знизала плечима, Яцек потягнувся за печивом та апетитно схрупав його.

— Може, написати записку та заховати її на собі? — міркувала Ніна вголос, — тоді, навіть якщо ми б не змогли говорити, то показали б його пані Еві, а вона про все взнала б.

— А в тебе є чим писати? І на чому?

Ніна роззирнулася. Камін, столик із тацею, три старих крісла, порожня тарілка по тістечках і так само порожній чайничок — все це не надавало оптимізму. Шматочком обвугленого дерева вони могли б спробувати щось написати, але — на чому? Якусь хвильку вона думала про сорочку Яцека, але в цьому не було сенсу: списану сорочку точно помітять.

— У тебе, випадково, немає носової хустинки? — запитала вона.

Хлопець мав хустинку — на щастя, чисту. Ніна дістала щипцями звуглене поліно й незграбно його тримаючи, спробувала написати літеру К — як Клімша. Вийшла крива, безформна і, що гірше, займала майже всю хустинку.

— Най йому. Так ми навіть одне речення не розмістимо, не те що цілий лист, — бідкався Яцек.

Шматок дерева зламався, попіл обсипав хустку та чималу частину підлоги. Ніна вилаялася, а потім розчаровано вкинула рештки деревини в камін.

— Ми могли б скористатися кров’ю, — вона завагалася. — У пригодницьких книжках в’язні часто так пишуть. Але в нас немає нічого, що можна було б у тій крові змочити.

— Якийсь цвяшок? — Яцек уже був біля стінки та поволі вів по ній руками. — Якщо тут колись висіла картина… О, дивися.

Голівка невеличкого цвяшка, частково вкритого засохлою фарбою, стирчала на рівні голови дорослого чоловіка.

Хлопець спробував підчепити цвяшок нігтями. Ніна подала йому ложечку.

— Скористайся оцим.

Покректавши, він витягнув цвяшок зі стіни та тріумфально показав його Ніні.

— Цілком згодиться. Про всяк випадок я ще суну його на хвильку до вогню, бо, напевно ж, треба дезінфікувати. Чекай.

Він схопив цвяшок щипцями та обережно сунув його до каміну. Ніна заціпеніло споглядала, як металевий кінчик розжарюється до червоного. Ця ідея їй геть не подобалася — із дезінфекцією чи ні, але малювати кров’ю видавалося їй небезпечним та мало гігієнічним. Але які ще є у них варіанти?

— Добре, хто перший? — Яцек витягнув цвяшок із вогню. — В принципі, можу я…

— Почекай, доки він охолоне, бо просто обпечешся.

Він почекав, доки гвіздок знову змінить колір, і обережно взяв його у руки. Ніна ширше розкрила вікно: їй знову зробилося душно.

Не дивилася, як Яцек колов себе в палець, а потім витискав з ранки крапельку крові.

— Що писати?

Вона замислилася. Лист має бути коротким, але одночасно точно пояснити суть проблеми.

— Клімша-Ригєль живий. Працює з янгол та Марчін П. Завтра 13 переніс В. Д. до 1905. В полоні палац Щ.

— Але ж це безграмотно!

— А ти серйозно хочеш писати всі слова?

Яцек зітхнув та, судячи з посопування, яке час од часу переривалося стогонами болю, взявся писати. Ніна довго наважувалася, перш ніж його зупинити.

— Годі, тепер моя черга.

— А ти не зомлієш від виду крові?

— Я просто не дивитимусь на неї.

Вона відвернулася і простягнула хлопцеві руку долонею догори. Яцек нахилився та вколов її палець; це трохи затяглося, бо цвяшок виявився доволі тупим, але вона зціпила зуби та витримала. Потім хлопець писав листа, що теж забрало багато часу — кілька невимовно довгих хвилин, поки Яцек навперемін то шкрябав цвяхом по хустці, то знову витискав із пальця Ніни кров. Нарешті він поставив крапку, і дівчина перев’язала палець шматком сукні.

— Нормально, — підвела вона підсумок. Літери були нерівні, а подекуди їх важко було розібрати: перешкоджали сліди попелу, розмазані по хусточці, але за наявності доброї волі та здогадливості текст можна було розшифрувати.

— Куди ж ми його заховаємо? — запитав Яцек, але перш ніж дівчина встигла відповісти, з-за вікна долинув радісний сміх. Вони вихилилися за підвіконня. З палацу на сходи якраз висипала весела компанія. Раптом одна з жінок спинилася, і Ніна почула уривки розмови.

— Дивно, але я дещо пам’ятаю… Схоже, воно не подіяло…

Високий чоловік, уже геть п’яний, обійняв її за плечі.

— Усе гаразд. Ходімо!