Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 53)

— Підйом, — Ніна, панікуючи, труснула Яцека за плече. — Прокидайся!

Він розплющив очі.

— Що відбувається?

— Вони не прийшли за нами. А зараз місто втече в минуле.

— Прокляття! — хлопець зірвався з крісла. — Що тепер?

— Гадки не маю. Бий у двері, а я стану кричати у вікно.

— Випустіть нас! — репетував він, стукотячи кулаками у двері.

— Допоможіть! — Ніна кричала у вікно, впускаючи в і так уже вихолоджену кімнату ще більше крижаного повітря. — Ряту-у-уйте!

Вулиця під вікнами була безлюдною, лише вдалечині промайнула постать, закутана в плащ — надто далеко, аби почути дівчину. Свіжий сніг підмів сліди гостей, які виходили вночі з палацу, і тепер про вечірку нагадував лише циліндр, якого закинули в замет. Ніна подумки застогнала. Тож вони двічі втратили свій шанс: одного разу на світанку, вдруге — коли почало сніжити. Або навпаки: можливо, сніг випав, перш ніж зійшло сонце. Втім, один чорт. Важливо, що вони проспали обидві можливості, щоб вибити двері.

— Схоже, що нікого немає, — сказав Яцек, підходячи до дівчини. Волосся мав розчухране, а щоки від крику аж побагровіли. — Слухай, а якщо тепер, коли все видно, спробувати вилізти у вікно? Якби я зняв сорочку та використав її як мотузку, то міг би розгойдатися та дотягнутися до вікна ліворуч.

Ніна вихилилася.

— Надто високо. Крім того, сорочка тебе не втримає.

— Це міцний матеріал. Мабуть, варто спробувати.

— Ти просто впадеш та поламаєш собі ноги!

— Не впаду. Я це вмію, пам’ятаєш?

— Але ж ти не клятий кіт!

Яцек застрибнув на підвіконня та вже знімав камізельку, коли в коридорі почулися кроки, а в замку заскреготів ключ.

— Ти кудись зібрався? — запитав Ригєль, стоячи на порозі.

— Ви нас ошукали! — крикнула Ніна. — Як тепер ми маємо поїхати з міста? Ми не встигнемо!

— Боюся, що ви й справді не встигнете, — в руці чоловіка блиснув знайомий пістолет. — Яцеку, зійди, будь ласка, з підвіконня. Я справді не хочу, щоб мене мучило сумління через тебе. А тепер ми підемо до бальної зали…

— Ми нікуди з вами не підемо!

— …і там приготуємося вітати дивний новий світ.

— Це не буде дивний новий світ, — запротестувала Ніна. — Він геть старий — і добрим буде для небагатьох. Наприклад, слуги…

— Я прийшов сюди не для того, щоб слухати лекції на тему соціальних стосунків на початку століття. Хоча й не сумніваюся, що ти, незважаючи на свій молодий вік, чимало про це знаєш. Твої знання вражають, але й ти можеш помилятися. Наприклад, ти вважаєш, що я добра людина. Це не так. Я вже вбивав раніше і не завагаюся вбити тепер, навіть якщо це пара клятих підлітків. Тож маєте вибір: або йти зі мною, або загинути тут на місці.

«Він не жартує, — подумала Ніна. — Він насправді нас застрелить».

Яцек зіскочив із підвіконня та застебнув камізельку. Дівчина ковтнула слину, відчуваючи, як у неї пересохло горло.

— Ми з вами підемо, — сказала. — Але… навіщо, га? Ви самі сказали, що ми не встигнемо добігти до межі міста. Із тим же успіхом нас можна просто відпустити, бо ми все одно опинимося в минулому разом з усіма Вовчими Долами. І чому ви не прийшли до нас раніше, як обіцяли? Тоді ми могли б забути про два останні тижні, а вам можна було б не думати про цю загрозу.

— Це цікаво, — Ригєль дивився на неї, трохи нахиливши набік голову. — Навіть у таку мить ти не припиняєш торочити «навіщо». Що ж, здається, я можу заспокоїти твою цікавість. Я не прийшов за вами, оскільки наша… Бестія? Здається, так ви називали її в Маркотах? Отож наша Бестія зістарилася і поступово втрачає свої здібності, тож чищення пам’яті може виявитися не таким ідеальним, як має бути. А вас ми не відпустимо, бо я волію приглядати за вами. Ви вже досить нашкодили і, хтозна, що ще вигадаєте в останню мить. Отож прошу за мною.

Вони йшли повільно, намагаючись тягнути час, хоча Ніна й гадки не мала, що це їм дасть. Яцек учепився за її руку, і вона не протестувала. Навіть трохи від серця відлягло.

— Все не так уже й погано, — шепотів хлопець, блідий, наче сама смерть. — У тисяча дев’ятсот п’ятому на мапах були ще білі плями, тож станемо мандрівниками. На нас чекає купа пригод. Пригадую, що в морях тоді ще плавали пірати…

— Авжеж, — сказала вона. — Все не так погано.

«Чого б і ні, ми можемо зробити чимало хорошого для людства, — думала вона. — Наприклад, врятувати ерцгерцога Фердинанда в Сараєво чи вбити Гітлера, перш ніж той почне другу війну. Ми могли б…»

Яцек стиснув її руку, і тоді вона це відчула — ледь-ледь, дуже далеко — повернення своєї сили. Десь на вулиці на землю злетіла перша сніжинка.

Наприкінці бальної зали стояла знайома дерев’яна скриня із дверцятами, а перед нею стовбичили янгол із Марчіном. І собака. Побачивши Ригєля, вівчарка замахала хвостом.

— Навіщо ти його сюди привів? — нахмурився чоловік.

Марчін, схоже, не спав і мав геть нещасний вигляд. Коли Ніна глянула на нього, він міцно стиснув губи та відвернувся.

— Віктор просив, аби я за ним доглядав. У нього буде багато справ. Так він сказав.

Ригєль важко зітхнув, схоже, спихаючи «важчі справи» до мішку з фанаберіями[16] підлітків, а тоді перевів погляд на Ніну та Яцека. Вони мовчали, переглядаючись.

— Ви сказали… — дівчина першою перервала тишу, ледве проштовхуючи слова крізь стиснуту горлянку, — ви сказали, що відбирати нам пам’ять немає сенсу, бо…

— Це не мало б сенсу, якби я мав намір залишити вас в теперішньому часі, так. Але оскільки ви йдете з нами, то це ваш шанс. Ви можете опинитися в минулому такими, якими ви є зараз, пам’ятаючи про все, що відбулося з вами до цього моменту, про ваших батьків, шкільних друзів та про пережиту війну. Але ви можете… забути. Садкіель, — він кивнув на янгола, — може схилити Бестію, аби вона витерла з вас спомини про останні два тижні, а також про те, чого ви не захочете пам’ятати.

— То це спрацює чи ні? Ви ж говорили, що Бестія стара і…

— Я не заперечую, існує певний ризик. Але це ваш єдиний шанс на щасливе життя. Я гарантую, що не пам’ятаючи того, що ви залишили за собою, ви будете страждати значно менше. Ваш вибір.

— Отже, нам не обов’язково туди входити? — уточнила вона.

— Кажу ж — ні. Але якщо захочете, тоді будь ласка.

— Я увійду, — сказав раптом Яцек. — Не хочу пам’ятати, що залишив тут мою маму, і уявляти, як вона непокоїться про мене… Просто не хочу — і край!

Перш ніж Ніна встигла щось сказати, він вирвав долоню з її руки, відчинив дверцята скрині та застрибнув усередину. Ніна крикнула, сила кружляла в її венах усе швидше та швидше, мов потік, у якому, як у повінь, йде вгору рівень води, і дівчині доводилося прикладати все більше зусиль, аби контролювати свій гнів.

Я можу всіх їх убити, подумала вона в раптовому осяянні. Вона не хотіла цього, але вперше так чітко усвідомила, що якби наважилася, то це їй раз плюнути — розвалити стіни та розбити вікна, а потім випхнути всіх назовні, скручуючи їм при цьому в’язи. І, може, вона навіть виживе.

Але тоді Яцек, що досі не вибрався з клятого ящика, також загине.

Сніг за вікном уже валом валив, але всім було чхати на те.

Зрештою двері скрипнули, і звідти виринув Яцек. Переляканий, із нещасливим виразом обличчя і геть приголомшений. Але цілий та здоровий. Нібито.

— Усе гаразд? — запитала вона нервово.

Але він мовчки рвонув на вихід, наче за ним гналася зграя чортів. Ригєль стримав Марчіна, який хотів бігти слідом.

— Облиш. Нічого з ним не станеться. Ніно, ти також залишайся. Власне, твоя черга.

— Я туди не увійду.

— Я ж пояснював…

— Ні.

— Невже ти хочеш жити в дев’ятсот п’ятому році, пам’ятаючи все, що залишаєш тут?

— Саме так, хочу. Тому і не увійду. Досить уже торочити одне й те саме.

Ригєль зітхнув.

— У такому разі, боюся, нам доведеться змусити тебе. Садкіелю, допоможеш?

Янгол схопив її за руки, Ніна закричала.

— Але… чому?

— Неймовірно! — Ригєль трохи посміхнувся. — Навіть зараз… Що ж, твоєму приятелеві я міг би дозволити не зустрічатися з Бестією. Тобі — ні. Ти надто небезпечна, щоб жити в наші спокійні часи із цими твоїми теперішніми знаннями.

Він відчинив двері, а янгол увіпхнув її всередину.

А Ригєль навісив замок та прокрутив ключ.