Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 55)

Душова виявилася невеличкою, але чистою, із рядом вичищених до блиску вмивалень та із двома душовими кабінками. Ніна з полегшенням роздяглася та пустила воду. Постояла так трохи, щоб гарячий струмінь бив її в спину, розслаблюючи напружені м’язи, а потім шматком сірого мила почала змивати кількаденний бруд. Тамара в цей час розповідала, намагаючись перекричати шум води.

— Ну от, щойно ви пішли до палацу на той бал, ми повернулися до пансіонату. Пані Ева лютувала, як побачила, що вас немає. Хотіла навіть оголосити розшук, і ми її ледь відмовили. Тепер я дуже про це жалкую, але що з того? І от ми чекаємо, чекаємо, а вас немає і немає, аж потім серед ночі, коли пані Ева надягала пальто, аби по вас йти, прибігла Кароліна з тим дивним листом, і ми всі налякалися. Пані Ева намагалася розпитувати малу, але та відповідала дивно: або «так», або «ні», а інколи і взагалі нічого не говорила. А коли пані Ева дала їй аркуш, то мала намалювала на ньому янгола, себе із зашитим ротом і щось наче… зачинену в кімнаті потвору, схожу на ту, яка була в колі у Маркотах.

«Тому Лис і наказав нам тікати», — подумала Ніна, вкотре намилюючи голову.

— І знаєш, що тоді пані Ева зробила?

— Навіть не уявляю! — крикнула Ніна, після чого вимила собі з вуха мило.

— Вона покликала пані Коцюбу, яка так і прийшла — у халаті і дуже зла, що її розбудили посеред ночі. А пані Ева почала у неї випитувати, що та знає про янголів і що там із тим дев’ятсот п’ятим роком. Пані Коцюба спочатку крутила, що, мовляв, гадки не має, але пані Ева, сама знаєш, вона з СБ, тож знає, як дотиснути людину.

«О, це так, — подумала Ніна. — Так само як і Лис».

— Ну і пані Коцюба врешті-решт сказала все.

— І що далі? — Ніна закрутила воду та почала витиратися рушником, якого Тамара кинула їй через двері кабіни.

— Далі було те, про що ми дуже шкодуємо, — зітхнула старша дівчина. — Пані Ева наказала нам спакуватися та сідати до автівки. Ми гадали, що поїдемо по вас, але вона виїхала з міста… Дорога була жахливою, кажу тобі, слизько, сніг і повно навантажених возів, що повзли як черепахи. І якийсь янгол, який читав у кожного в думках і вирішував, кому можна їхати. Ми прослизнули, бо один із возів перекинувся і виник страшенний хаос. Навіть янголи не ідеальні, еге ж?

«Не ідеальні», — погодилась подумки Ніна.

— Але нарешті ми доїхали до Кшеша, це таке невеличке село неподалік звідси. Більшість рушила далі, а в селі залишилися лише ми, два вози та одна вантажівка. В ній їхав той самий молодий міліціонер, що заходив до пані Коцюби. Пані Ева відтягнула його набік, вони трохи побалакали, а тоді вона сказала, що про нас потурбується міліціонер, а сама ніби поїхала вас шукати. Сказала, що це не затягнеться, що вона візьме авто й швидко вас привезе, а ми… ми їй повірили, бо, най йому грець, вона завжди здавалася страшенно впевненою в собі та компетентною, і взагалі…

— Знаю, — Ніна поспіхом одягалася, переступаючи босими ногами по холодній підлозі. — Я б теж так зробила на вашому місці. А якби ви поїхали з нею… Вона залишилася в минулому, так?

— Схоже на те, — неохоче визнала Тамара. — Потім ми теж хотіли повернутися за вами, клянусь, але ж дороги вже засипало снігом.

— А що з Кароліною? — Ніна відчинила двері.

— Не знаю, ми потім уже не бачилися.

Чи вдалося дівчинці прослизнути в минуле з усім своїм знанням? Чи вона залишилася у Вовчих Долах разом із батьком та матір’ю? Мабуть, Ніна вже ніколи про це не дізнається, і так само не довідається, що сталося з компетентною та впевненою в собі пані Евою. Можливо, авто зав’язло в снігу, а вона вийшла та спробувала добігти до палацу, перш ніж пробило тринадцяту? Можливо, хтось її затримав чи сталося ще щось таке непередбачене?

— Ідеш під душ? — запитала Ніна, але Яцек похитав головою.

— Спершу хочу щось з’їсти.

До їдальні йшли мовчки. Невідомо, що собі думали Хуберт і Тамара, але Яцек явно впав духом.

— Як вважаєш, що він зараз мені зробить? — запитав уже на вході до невеличкої зали. На столі пашіла каструля з гарячим гуляшем, а «він» — себто поручник Лис — накладав порції на тарілки.

— Сідайте та їжте, — сказав. — Ви, мабуть, дуже голодні.

Яцек нерішуче взяв ложку.

— Про інцидент у вертольоті я забуду, але пообіцяй, що більше таке не повториться, — додав Лис, і хлопець кивнув із великим полегшенням.

Гуляш з армійських консервів видався Ніні найсмачнішою їжею, яка вона куштувала останнім часом, може, навіть від часу, коли залишила дім. Тож вона жувала швидко і лише коли залишилася половина порції, дещо пригадала.

— Яке в нас сьогодні?

— Шосте березня, — відповів Хуберт. — А що, ви втратили відчуття часу?

— Трохи. Але не про це йдеться. Хіба не час нам вже до школи?

— Так, — визнала Тамара із широкою усмішкою. — І нас навіть намагалися відіслати, але ми не погодилися. Я від самого початку знала, що ви живі.

— А от я, відверто кажучи, вважав, що вам кінець, — чесно признавсь Хуберт. — Та не хотів їхати, поки не матиму стовідсоткову впевненість. Бо ми ж команда.

— Лис якось залагодив із моїм батьком та школою Хуберта, — додала Тамара. — Але спочатку ми аж дня три сиділи в тому забитому возами селі, наче дурні.

— Ну, хто дурень, той дурень. — Хуберт здавався ображеним.

— Ну, ти взагалі просто похмуро дивився вдалечінь.

— Я собі думав!

— І що надумав?

— Не сваріться, просто розповідайте по черзі, як воно було. Ви залишилися під міліцейським наглядом, а пані Ева повернулася до Вовчих Долів. Що далі?

— Ми чекали її до вечора, — тепер почав розповідати Хуберт. — А потім випав сніг і почалася така заметіль, що неможливо було вийти надвір. Якось ми зуміли заснути, хоча вже тоді знали, що пані Ева, скоріше за все, не повернеться. А вранці…

— Вранці наш міліціонер втік, — перехопила розповідь Тамара. — Поїхав своєю вантажівкою і навіть не попрощався з нами. Схоже, вирішив, що якщо пані Ева не повернулася, то він нічого їй не винен.

— А коли ми отак залишилися, ніхто не розумів, що з нами робити. Спочатку наш господар хотів відвезти нас возом до залізничної станції, але дружина не дозволила. В таку погоду, сказала, машина ще якось проїде, але віз та коні зав’язнуть у снігу. Ми, зрештою, також не надто поспішали виїздити.

— Чому? — запитав Яцек.

— Бо всюди на шляхах крутилися янголи, які читали думки людей. Здається, вони здогадалися, що комусь вдалося виїхати. А ми знали, що якщо вони до нас дістануться, то буде біда, тому сиділи в хаті, бо так було безпечніше. Наші господарі — така стара родина — дуже милі люди, хоч і зовсім прості. Особливо ні про що не розпитували, лише дали два матраци на горищі та їжу. Ми зі свого боку намагалися якось їм віддячити та допомагали по господарству.

— Хуберт навіть доїв корову, — втрутилася Тамара.

— Доїв, то й що з того? Моя тітка із села, я проводив у неї чимало часу. Нічого важкого.

— А потім по вас приїхав Лис, — здогадалася Ніна.

— Ага, — кивнула старша дівчина. — Сказав, що коли пані Ева не вийшла з ним на зв’язок, то він зрозумів, що сталася біда, і одразу поїхав. Звісно, він не одразу нас знайшов: поки те, поки інше. Зрештою ми зустрілися і поїхали разом з ним до іншого села, трохи більшого.

— Либонь, десь кілометрів за п’ять звідси. Зараз ми там живемо.

Тамара кивнула.

— Коли остаточно стало ясно, що нас не переконаєш повернутися додому, Лис найняв нам кімнату, а сам поїхав сюди.

— На базу Військ Прикордонної Охорони, — додав Яцек.

— Я здогадалася, що це база ВПО.

— З ним приїхали ще якісь люди, невідомо хто вони й звідки, і страшенно на нас тиснули. Що там і як, чи не помітили ми чогось дивного у Вовчих Долах? Я гадки не маю, чи наше знання допомогло їм чимось, але вони довго тут крутилися.

— І постійно думали, як би їм дістатися до Вовчих Долів. Спочатку намагалися проїхати джипом, потім бульдозером, але все застрягало у заметах. Тоді Лис зметикував взяти вертоліт. Начебто, вони позичили його у росіян, які прилетіли до Польщі на якусь виставку.

І тут за вікном почувся шум гвинта, а за мить на майданчику перед базою сів вертоліт. Четвірка підлітків підбігла до вікна саме вчасно, щоб побачити собаку, який вистрибував на землю, — тварина була явно незадоволена. За псом виліз Марчін. Хлопець уже не плакав, та коли йшов у бік бази, його обличчя Ніні дуже не сподобалося. Потім на землю вистрибнув солдат, який, на здивування дівчини, витягнув із кабіни Садкіеля. В янгола були скуті позаду руки, розчухране золоте волосся та великий синець під оком.

— Прокляття, — промовила Ніна.

— Най йому грець, — підтримав її Яцек.

— А той інший? — запитував Яцек, доганяючи солдата, який конвоював янгола. — Той великий, який нищив місто…

— Кажуть, що того іншого взагалі не було, — у молодого капрала було недовірливе обличчя, — що це просто така дефективна магія. Але найгіршим був той чортів собака: пів години минуло, доки ми з Петлею його впіймали та втягли до кабіни…

«Деперсоніфікована магія», — виправила його подумки Ніна.

Капрал долучився до пілота та заговорив до того російською, а дівчина сповільнилася, пропустивши вперед усю цю компанію: янгола, підлітків та військових. Потім, коли ті вже зайшли до будинку, вона попрямувала до поручника Лиса, який сидів на сходах із цигаркою в зубах.

— Це було нерозумно, — сказав поручник, коли дівчина всілася поряд. — Нерозумно та по-дитячому.