Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 56)

— Я просто хотіла знати, — Ніна не мала сумніву, про що саме йдеться.

— Знання не завжди допомагає людині, — Лис випустив дим, який тепер повільно розвіювався в сутінках.

— Не завжди, але інколи допомагає. І тут не можна прийняти раціонального рішення, бо поки людина не знає всього достеменно, то невідомо, закінчиться це добре чи погано.

Лис відвернувся, але Ніна могла б заприсягнутися, що бачила на його губах легеньку усмішку.

— Що тепер буде? — змінила вона тему. — Із Марчіном та янголом?

— Із Марчіном — нічого. Відішлемо його до родичів, якщо якихось знайдемо, або до дитбудинку. СБ не опікується всіма сиротами, Ніно.

«Лише особливими, — подумала вона. — Такими, як я чи Хуберт».

— А янгол? Якщо вони зуміли перенести місто в минуле, а потім знищити всі сліди, це значить, що їхня магія значно сильніша, ніж ми собі уявляли.

— Знаю.

— І якщо влада довідається про це… Може дійти до серйозного конфлікту. Або навіть до війни.

— Знаю, — повторив Лис. — Я саме намагаюся такого уникнути.

— І для цього треба було побити Садкіеля?

— Я його пальцем не торкнувся, — зітхнув поручник. — Але він не пішов би з нами добровільно.

— Тому ви не мали нічого проти, коли його били інші.

— Якщо хочеш так це бачити. А тепер я піду до нього, ґречно вибачуся і запропоную чогось попоїсти… Що там їдять янголи?

— Те саме, що і люди.

— Чудово. В такому разі я запропоную йому трохи гуляшу, а потім ми поторгуємося.

— А що ми будемо робити в цей час?

— Ви підете спати. А спершу пообіцяйте, що нікому не розповісте про те, що відбулося у Вовчих Долах. Здатні зберегти таємницю?

— Останнім часом ми нічого іншого і не робимо.

Лис усміхнувся, цього разу значно ширше, а потім загасив цигарку та увійшов до будинку, а Ніна пішла слідом.

Марчін сидів у їдальні і навертав гуляш, та й про свого собаку не забував. На столі досі стояли чотири брудні тарілки, тож Ніна взяла їх та віднесла до кухні. Марчін не глянув на неї — ані коли вона виходила, ані коли повернулася та всілася навпроти.

— Яцек тут уже був, — пробурмотів хлопець. — Навмисно підійшов, аби сказати, що не хоче мене навіть бачити. Сказав, що я намагався вас вбити, й тому він не ручається за себе, якщо я колись знову перейду йому дорогу. Ти також маєш намір на мене кричати?

— Я вже звикла, що люди час від часу намагаються мене вбити, тому ставлюся до цього з розумінням. — Хлопець трохи скривився, а Ніна зітхнула. — Вибач, кепський жарт. Крім того, я вважаю, коли приховуєш від когось, як можна врятуватися, — це те саме, що вбивство.

— Я хотів сказати вам про дзеркала, — Марчін грібся в тарілці, надалі не підводячи голови. — Справді. Але…

— Що — але?

— Але він заборонив мені. Мовляв, кожен свідок, який залишився у живих, збільшує ризик, що комуністи про все довідаються.

— Він — це янгол?

— Так.

— Той самий, який проколов тебе рапірою? Бо це ж був він, так? Ти ж не бився з ніякою там Бестією?

Він неохоче кивнув.

— Бестія здохла сама. Ввечері того першого дня після… зникнення людей, вона припленталася до нашої квартири, влізла до кімнати, де ми її тримали, та й віддала кінці. Янгол прийшов пізніше. Влетів у вікно, вимахуючи отим своїм мечем, та репетував, що ми ж домовлялися не залишати свідків, і якого біса в місті, крім мене, ще двоє? Я намагався йому пояснювати, що і гадки не маю, як воно відбулося, але він не слухав, а просто кинувся на мене. А потім додав, що ми все одно всі загинемо, бо він викличе Руйнівника. Я не міг запитати, що він має на думці, бо був майже непритомний, але…

— Ти пішов до костелу, аби з ним порозмовляти.

Марчін знизав плечима.

— От ти і знаєш усе. Тепер вдовольнила свою цікавість? Чи маєш ще якісь запитання?

— Я не маю жодних запитань…

— То йди собі.

— Але…

— Йди геть. Я хочу спокійно закінчити обід.

Ніна встала. На порозі в останній раз глянула на Марчіна, який неспішно їв, все ще з опущеною головою. Вона ще розраховувала, що хлопець щось промовить, але той не відізвався ані словом.

Марчін залишився, а четвірка підлітків у супроводі молодого солдата помандрувала до недалекого села. Господарі, у яких спала Тамара та Хуберт, не надто радо сприйняли звістку, що ночівлі шукають ще двоє осіб.

— Хіба що на підлозі на матраці, — сказала жінка, скептично дивлячись на Ніну та Яцека. — Або нехай у сусідів спробують, може, хто їх візьме.

— Матраца вистачить, — поспішно запевнив Яцек, а Ніна лише кивала.

— Ми заплатимо вдвічі, — додав солдат, відтак торгівля скінчилася.

Допізна вони сиділи у невеличкій кімнаті над кухнею при світлі гасової лампи і не могли наговоритися. Спершу Ніна та Яцек, перебиваючи одне одного, розповідали їхні пригоди в спустошеному місті, потім Тамара з допомогою Хуберта повторила всю їхню історію.

— Я не розумію лише одного, — сказав врешті-решт Яцек. — Яким дивом нас не перенесло в минуле? Га, Ніно?

— Чому ви на мене дивитеся? — роздратувалася дівчина. — Я знаю так само мало, як і ви.

— Але ж ти напевне про щось домислилася. Я ледве пам’ятаю, що я спершу кудись біг, а потім мене раптом затрусило немов щось завалилося, і я впав. Потім прокинувся на сходах, а решту ви вже знаєте.

— Я також пам’ятаю те трясіння, — визнала Ніна. — Здається, в ту мить я почала панікувати, скористалася силою та розвалила скриню й вікно, і… мені довелося випустити Бестію. А та не зробила мені кривди, доки я лежала непритомною. І тобі — також ні, хоча йдучи до виходу вона мала тебе проминути, — раптом дещо спало їй на думку. — Це вона нас врятувала. Бестія, от хто.

— І навіщо це їй? — Тамара скептично скривилася.

— Не знаю. Навряд чи з особливої симпатії до нас. Може, хотіла помститися: знала, що янголи хочуть перенести місто в минуле, тож вирішила, що в останні хвилини життя перекреслить їхні плани. І це їй вдалося, щоправда, сили вистачило лише на те, щоб втримати від перенесення тих трьох, до кого дотягнулася.

— І ще одного собаку, — додав для порядку Яцек.

— І одного собаку. Або Бестія просто хотіла померти в безпеці, у знайомому місці, а ми вціліли випадково, бо знаходилися поруч із нею. Це ж логічно, ні? Якщо янголи вміють переносити людей у часі, то чому Бестії не могли б затримати їх у сучасності? Бо ж і Бестії, і янголи — усі вони прибульці з одного світу.

— Для мене це достатньо логічно, — Хуберт сховав у кулак позіхання. — А тепер я пропоную йти спати, бо от-от сонце зійде.

Уранці з’явився Лис, який зібрав їх всіх на подвір’ї біля криниці. Сонце гріло, і бурульки на даху танули, голосно крапаючи на розмоклий сніг великими краплями. У повітрі відчувався перший несміливий подих весни.

— Ви маєте вирішити, чи хочете повернутися, чи волієте залишитися ще на пару днів, — сказав Лис. — Яцеку, я повідомив твою матінку, що ти цілий та здоровий.

Хлопець коротко кивнув. Говорити клятому поручнику слова подяки було понад силу, але на повному обличчі промайнуло полегшення.

— Я залишаюся, — відразу заявила Ніна, а Хуберт її підтримав.

— Як ви, то і я також, — додала Тамара.

Найдовше роздумував Яцек, і Ніна, здається, здогадалася, в чому справа. Вона й Хуберт були відмінниками, тому наздогнати кілька — чи навіть кільканадцять — втрачених днів не було для них серйозною проблемою. Тамара не надто переймалася наукою, а от Яцек у школі вчився посередньо, і для нього додаткові пропуски уроків могли становити проблему. А крім того, він, вочевидь, думав і про мати, що непокоїлася про нього.

— Ти можеш повернутися, — сказала вона тихо. — Твоя мама…

— Я залишаюся, — хлопець втупився у сніг. — Зрештою, воно ж не затягнеться?

— Ні. Ми або домовимося з янголами за кілька днів, або все зійде нанівець.

Дівчина відчула, як їй стає холодно, незважаючи на сонце, що саме гріло в спину.

— Ви вважаєте, що домовитися з ними можливо?