Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 57)

— Уважаю, що можливо. Янголи не бажають відкритого конфлікту. Їхня магія сильна, але вона вимагає довгих приготувань. Ми маємо вогнепальну зброю, яка, може, й не настільки ефективна, зате діє одразу. Крім того, людей просто більше.

— А якби дійшло до війни, ми б виграли? — запитала Тамара.

— Скоріше за все, але… — Лис знизав плечима.

— За високу ціну, — договорила Ніна, і поручник погодився.

Вони мешкали в селі три дні. Після опівдня зазвичай прибігав Лис із останніми новинами, але переважно вони просто вбивали час. Тамара та Хуберт без особливого ентузіазму допомагали по господарству — тепер, коли господарі отримували за несподіваних гостей щедру платню, жоден з підлітків не відчував себе зобов’язаним щось тут робити. Ніна спробувала подоїти корову і, хоча визнала, що це повчальний досвід, воліла б його не повторювати; курки, качки та свині в сараї також мало її обходили. Тільки Яцеку гріла серце проста сільська праця. Ще вони проводили час катаючись на санчатах по снігу, що дедалі більш розмокав, а ще бігали в ближній ліс. Був початок березня, крига на струмку скресла, сонце з кожним днем пригрівало сильніше, а коли вони лягали спати, то чули монотонне крапання бурульок, що танули.

Тим часом у селі вешталися янголи: високі сяючі постаті у світлому одязі, босі, із розпущеним волоссям кольору золота, срібла та м’якого червоного дерева. Вони були мовчазні, ні з ким не розмовляли, а мешканці Любоня воліли триматися від крилатих якомога далі. Ніна вважала, що це через пошану та переляк, та коли сказала раз господареві, що янголи зовсім не янголи, той лише буркнув неуважно.

— Якось так я й уважав.

У вівторок дев’ятого березня з’явився Лис. Був украй зморений, чорні синці під очима, тільки зазвичай коротке волосся відросло, і вже легко було помітити: воно яскраво-руде.

— Ходімо зі мною, — сказав він. — Покажу дещо цікаве.

— Удалося? — запитала Тамара, коли вони потопали на базу.

— Так. Врешті-решт ухвалили: хай тримають місто в минулому за умови, що раз на рік усі, хто захоче, можуть повернутися до сучасності.

— Це хіба можливо? — здивувалася Ніна. — В тому сенсі, що якщо б їх змусити, то янголи могли б зробити так, що всі мешканці Вовчих Долів опинилися б у сучасності?

— Авжеж. Я давно таке підозрював, бо янголам надто вже було треба усунути всіх свідків. Але лише вчора вони визнали, що таке можливо. Сьогодні вранці ми досягли компромісу.

Вони дісталися бази, де на майдані їх вже чекали дві полуторки[17]. Одна забрала Тамару та Хуберта, а друга — Ніну з Яцеком. Там же опинилися й Лис із Марчіном. Яцек мовчав, трохи набурмосений, Ніна відвернула голову і дивилися кудись убік. Полуторки рушили, розхлюпуючи грязюку. Їхали на північ. Дівчина змежила очі і розплющила їх, лише коли виїхали на знайоме шосе. Було воно знайомим, але таки дещо іншим. Бракувало снігу, який іскрився б у світлі фар; самий лише освітлений весняним сонцем мокрий асфальт, а смереки навколо дороги давно позбулися білих капелюхів. Автівки проминули ділянку, де місяць тому (ніби це було дуже давно) їм під колеса дехто потрапив, відтак почали з’їжджати до Вовчих Долів, чи, точніше, до того, що залишилося від міста. Ніна знову заплющила очі: не в змозі була дивитися на чорну пустку, що тягнулася внизу. Яцек легенько торкнувся її ліктя.

— Приїхали, — сказав за мить, коли машина почала сповільнюватися.

Вони зупинилися перед палацом та увійшли по захаращеним уламками сходам до бальної зали. Потріскані та брудні дзеркала відбивали фігури гостей: п’ятьох підлітків та невеличкий військовий загін. Небо над ними було чистим та блакитним, вітер приносив із заходу свіжий запах хвойного лісу. Ніна трохи розслабилася, зняла капелюха, інші, йдучи за її прикладом, теж розстібували пальта та куртки. А військові, навпаки, напружилися і навели зброю на подіум, де ще зовсім недавно стояла дерев’яна скриня. Зброя в їхніх руках трохи — але примітно — тремтіла, а обличчя були дещо розгублені.

— Ви впевнені, що вони з’являться саме тут? — запитала Ніна.

Поручник Лис кивнув. Лише він і здавався абсолютно спокійним — або принаймні такого вдавав. Запалив цигарку й запах диму долучився до запаху талого снігу та смерек.

— Ми у центрі. Так стверджує Садкіель.

Але ж він міг нас всіх обдурити, подумалося Ніні. Втім, вона була впевнена, що комуністи якось підстрахувалися на цей випадок, але не збиралася розпитувати, як саме. Вперше вирішила, що про певні речі краще не знати.

Лис ледь устиг допалити свою цигарку, коли вціліле крило палацу раптом затремтіло. Ніна хитнулася і неодмінно впала б, якби не чоловік, що стояв поряд і підхопив її під лікоть. А тоді на помості повітря загускло і намалювалася висока пряма постать — невже пані Ева? Навіть у старезній довгій сукні, пошитій пів століття тому, вона була так само елегантною, як завжди. Пані Ева легко зіскочила з подіуму, наблизилася до Лиса, і вони коротко привіталися — як люди, що знаються так давно, що можуть спілкуватися і без слів.

— Повертаємося, — кинув поручник.

— Ні! Зачекайте! — запротестував Марчін. — Може, хтось ще прийде.

— Твій батько та твоя мати вирішили залишитися, — сказала пані Ева. — Кароліна хотіла піти зі мною, але я не могла забрати її проти волі батьків. Коли вона досягне повноліття, то вирішить сама, що робити.

— Я мав на увазі не батьків і не Кароліну.

Вони ще трохи зачекали, тиняючись залою туди-сюди, аж поки не пригріло сонце. Яцек щось шепотів Тамарі, яка тихенько хихотіла, Хуберт дивився на небо з таким обличчям, наче шукав там, угорі, натхнення для своїх віршів, Ніна довго прикидала, чи не всістися на краєчок помосту, але тут все було таким брудним від болота та талого снігу, що вона просто стала дивитися у вікно. Надворі пробіг худий після зими лис, залишаючи по собі ланцюжок маленьких слідів, відтиснутих у попелі. Вітер став сильнішим, приносячи крики якогось птаха.

В бальній залі більше ніхто не з’явився.

— Ходімо, — сказав поручник Марчіну, який весь час стояв нерухомо, вдивляючись у помост.

Плечі хлопця трохи здригалися, коли він повільно розвернувся та пішов у бік виходу. Лис йшов поряд та щось говорив тихим голосом, а коли вони залізали до полуторки, то ще й обійняв хлопця та притулив до себе на кілька секунд.

«Він милий», — подумалося Ніні, і щось штрикнуло її під серцем. Раніше вона цього уперто не помічала, але поручник Лис й справді поводився як людина, яка звикла турбуватися про інших. Втішати Марчіна аж ніяк не входило в його службові обов’язки, але він робив це природно та не замислюючись — так само, як восени дорогою до Інституту Тотенвальд витирав сльози дитині, що саме плакала.

Поручник Даніель Лис був милою людиною, але це свого часу не перешкодило йому зіпхнути Яцека в холодну воду та тримати його там так довго, поки хлопець не розповів все, що знав. Ніна якийсь час роздумувала, чи таке робить його більше чи менше небезпечним, але не дійшла жодного розумного висновку.

ЕПІЛОГ

Через три тижні після свого чотирнадцятого дня народження Ніна прокинулася, як ще не було п’яти, і навшпиньки, щоб не розбудити своїх співмешканок, пішла до душової. Вмилася, вдяглася у речі, які приготувала попереднього вечора, а потім відчинила вікно. Вже пару місяців тому вона зрозуміла, що з душової для дівчат на першому поверсі можна вилізти назовні, треба лише зістрибнути на низький навіс над класом біології, а потім — на землю.

Досі це була теорія, а зараз випала нагода перевірити це на ділі.

Вона перекинула ногу через підвіконня та досить спритно приземлилася на навісі. Черепиця була мокрою від нічної грози і до поверхні прилипло листя клену, що його вітер зірвав із дерев неподалік. Сад огортала вранішня імла, повітря пахло холодом та свіжістю. Ніна зсунулася на край даху, спустила ноги та стрибнула на стежку. Під ногами затріскотів гравій. «Щораз вдається краще і краще», — подумала вона, обсмикуючи задерту спідницю.

Вона пробігла садом аж до високого клена, який ріс достатньо близько до стіни, аби по ньому залізти, а потім пройтися товстою гілкою на інший бік. Старші дівчата часто користалися цим способом, коли бігали на побачення з міськими хлопцями або із хлопцями з такої ж монастирської школи. Але черниці, мабуть, щось підозрювали, бо останнім часом балакали, що дерево треба зрубати.

За п’ять хвилин Ніна вже прямувала до вокзалу. До відходу потяга залишалася чверть години, тож часу їй вистачало. В касі вона попросила білет до Торуня, намагаючись при цьому зробити впевнену міну, наче в тому, що дівчина-підліток сама-одна вибирається рано-вранці в поїздку, не було нічого дивного. Все минулося дуже вдало, бо касирка ледве звернула на неї увагу, втім, можливо, що жінка була надто заспаною, аби замислюватися над віком Ніни.

Дівчина вийшла на перон. Там вже стояла старенька, з кошиків у неї стирчало якесь бадилля. Вона також підозріло оглянула дівчину, але та спокійно витримала її погляд.

Потяг приїхав вчасно, посвистуючи та викидаючи з труби хмари білого диму. Старенька з кошиками та Ніна всілися; дівчина про всяк випадок зайшла до порожнього купе, подалі від усіх. Попереду були кілька годин поїздки, і вона вже пошкодувала, що не взяла нічого поїсти та попити. Вчора вона навіть подумала, щоб забрати зі столу після вечері пару шматків хліба, але в неї не вистачило нахабства; крім того, якби її впіймали на тому, що вона виносить та ховає їжу, то вона не зуміла б це пояснити.