Анна Каньтох – Таємниця тринадцятої години (страница 54)

— У нас три хвилини, — промовив Ригєль. — Я ще встигну вийти на ринок та привітати там новий світ. Ви як, зі мною?

— Охоче, — відповів янгол лагідним звучним голосом.

— А ти, Марчіне?

— Я залишуся.

— Чудово. Ледве ми опинимося в дев’ятсот п’ятому році, відчиняй дверцята. Це не забере багато часу.

Ніна почула звук кроків, що віддалялися, а потім тихе:

— Вибач… Справді, мені дуже шкода.

— Відчини ці двері, — прохрипіла вона, змагаючись із панікою.

Бестія була поряд, відділена дерев’яною перегородкою. Дівчина відчувала її присутність, а також розуміла, що потвора, якби їй не забракло сили, легко знищила б цю перегородку. Але більше її лякала не Бестія, а те, що її тут зачинили. Вона навіть поворухнутися боялася: їй ввижалося, що стіни швидко зсуваються і за мить розчавлять її груди, забравши звідти останнє повітря; в голові невпинно блимав-пульсував страх, наче отой червоний сигнал на даху швидкої.

— Я не можу.

— Відчини ці довбані двері!

— Ніно…

Вона виразно почула відлуння кроків та здогадалася, що Марчін відступає в бік виходу з бальної зали. Мабуть, він задкував, із собакою поруч, уважно споглядаючи на скриню.

«Він мене боїться! — розлютилася Ніна. — Утім, правильно робить. Тепер усі тримайтеся від мене подалі».

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ,

в якому Ніна знову проявляє впертість

— Швидше!

Пос… пішаю… з усіх сил, — важко дихаючи, вона мчала крученими сходами нагору. Коли дісталися дзвіниці, хлопець озирнувся, подав Ніні руку та допоміг забратися на майданчик. Двері були відчинені, як вона їх і залишила тоді. Отже, вони встигли.

Місто унизу оберталося на попіл. Янгол із палаючим мечем уже був десь поблизу бібліотеки і неухильно просувався до центру міста, залишаючи за собою смугу випаленої землі. Руйнівник був чотири метри заввишки, волосся його сяяло, наче сонце, а білі шати ніби той сніг, так що від одного погляду на нього заболіли очі. Пилюка стояла стовпом, але одяг янгола був чистий і бездоганний, а обличчя як у грецьких статуй: красиве, але з порожніми очима, ніби їх вирізали в мармурі. Меч у руці рухався як заведений, туди й сюди, і співуче вібрував. Ті будинки, яких торкався клинок, спершу розпалювалися до червоного, а тоді вибухали хмарою попелу, який опадав на сніг м’яко, наче чорний саван.

Зупинити Руйнівника було неможливо, і хвиля гарячого сухого повітря, яку він гнав поперед себе, нагадувала Ніні пустелю та янголів Старого Заповіту. Тих самих, що виганяли людей із раю та перетворювали міста в руїни.

— Летять! — крикнув Яцек.

На небі з’явилася чорна цятка, яка швидко наближалася до костелу.

— Ми тут! — Яцек почав підстрибувати, одночасно вимахуючи руками. — Тут!

— Агов! Аго-ов! — Ніна долучилася до хлопця. — Ми тут!

Руйнівник наближався, і дівчина вже відчувала на обличчі гаряче дихання, наче стояла перед дверцятами пічки. Звук олії, що шкварчить на пательні, дедалі гучнішав.

— Гей, гей! — надривався Яцек. Страх у його очах уже став тваринною панікою.

Вертоліт знизився та завис над самим оглядовим майданчиком.

— Піднімайтеся! — Лис вихилився, перекрикуючи рев гвинта.

Над головами підлітків розгорнулася мотузкова драбина. Яцек вхопився за неї та блискавично заліз у кабіну.

— Тепер ти! — крикнув Лис до Ніни.

— Ні!

— Що?!

— Спершу я хочу знати, хто помер замість мене. В Інституті Тотенвальд!

— Ти збожеволіла? Ми не маємо часу! Влізай!

— Прізвище!

— Ти хочеш тут загинути?

— Прізвище скажіть!

— Лешек Страхонь. Влазь нарешті!

Вона схопилася за нижній щабель драбинки. Вертоліт пішов угору, дівчина повисла між небом та землею. У ту ж мить костельна вежа під ногами розпалася, і на тому місці, де вона щойно була, здійнялася чорна хмара попелу.

До кабіни вона залізла чорна з ніг до голови: попіл був на вбранні і на обличчі, у горлі та в очах. Вона спазматично кашляла, протираючи повіки, але тільки розмазала чорну пилюку разом із сльозами.

— Не три! — сказав Лис. — Спробуй вимити.

Сунув їй у ліву руку фляжку. Ніна налила води в долоню та промила обличчя. Трохи краще. Хоч і далеко від ідеалу, але набагато краще.

Коли вона відкрила очі, то перше, що вона побачила, був Яцек, червоний і очманілий від люті.

— Як ви так могли? Ви мусили прилетіти раніше!

— Не було такої можливо…

Хлопець замахнувся та вдарив Лиса. В обличчя, кулаком, щосили. Ніна завмерла. Це абсолютно суперечило всьому, що вкладали до цього часу їй у голову. Діти чи підлітки не били дорослих. Ніколи. Дорослих можна не любити, можна з ними сваритися та противитися їм, але Ніні навіть на думку б не спало підняти руку на дорослого. Це все одно, що намагатися вдарити Бога.

А Лис дозволив. Навіть не смикнувся, щоб відвернути обличчя. Прийняв удар, витер кров, що потекла з носа, та поглянув на скам’янілого від жаху Яцека.

— Сядь, — сказав спокійно. — За десять хвилин будемо на місці.

— А Марчін? — запитала Ніна, намагаючись звестися.

— Ми по нього повернемося. Ти також заспокойся.

Вона не мала наміру слухатися. Визирнула у двері, і Лис нервово схопив її за рукав светра.

— Інколи ви й справді мене дістаєте, — сказав, але не намагався посадовити її на місце силою.

Дівчина не могла відірвати очей від цієї картини. Від Руйнівника, який простував на схід, й досі вимахуючи мечем, хоча зруйнував уже все, що тільки міг, Дивилася на чорну пустку, яка донедавна була містом, і на єдиний будинок, що дивом вцілів — вірніше, на фрагмент будинку: позбавлене даху крило палацу, чотири стіни, які стирчали в небо, та хлопця, маленького з цієї висоти, наче пластилінова фігурка, що сидів у бальній залі під шеренгою високих, метри в чотири, дзеркал — брудних та порепаних дзеркал, в яких відбивалися його плечі, що тряслися від плачу.

— Це тому Марчін пішов до палацу, так? — здогадався Яцек. — Руйнівник атакує все, окрім себе самого, через те й оминув бальну залу, коли побачив власне відображення.

— От бач, яка це корисна річ — дедуктивний метод. Тільки спробував — і навчився.

Ніна загорнулася в ковдру, яку дав Лис. Тепер вони летіли понад горами і їхні засніжені верхівки блищали на сонці. «Гарний вид», — подумала вона і раптом затремтіла всім тілом. Спочатку думала, що це від холоду, бо пронизливий морозний вітер забирався всередину гвинтокрила, але, схоже, просто перехвилювалася. Вони сьогодні ледве уникли смерті — нарешті вона це усвідомила.

Вона заплющила очі, обійнявши коліна руками. В голові знову виникли картинки, спочатку неясні і ніяк не пов’язані одна з одною, наче сцени зі сну, який вона ледве запам’ятала. Але зрештою все проясніло і всі події склалися в логічний ланцюжок.

— Дзеркала у звичайному будинку не вистачило б? — Голос Яцека долітав до неї стлумленим, наче з-за стіни.

— Ні, бо жодне дзеркало не було б настільки високим.

— Ага. Ти добре почуваєшся?

— Так, — пробурмотіла вона. — Я, здається… здається, я починаю пригадувати.

— Я також.

Вертоліт приземлився на невеличкому майданчику перед будинком із піщанику. Потім усе сталося швидко. Яцек зістрибнув на землю, Лис допоміг вилізти дівчині. Якийсь солдат повів їх до входу в будинок, і там вони вже потрапили в обійми Тамари та Хуберта.

— Ми дуже непокоїлися! — подруга відпустила Ніну, а потім обійняла Яцека.

— Вони хотіли, аби ми дочекалися вас у селі, але ми уперлися і сказали, що будемо чекати тут, — додав Хуберт.

— У нас ваші речі, можете перевдягнутися та помитися… — Тамара скептично глянула на Ніну, а молодша дівчина трохи засоромилася свого вигляду. Під курткою вона й досі була одягнена як для сну: у кальсонах та завеликій чоловічій сорочці. Про решту вона намагалася й не думати. — Ходімо, я знайду вам душ.